Історія одного короткого життя

(Дорогоцінні уроки матері, яка пережила викидень)

---

Негарне і сумне слово “викидень” говорить мені багато про що. Про безглуздість смерті. Про ставлення людей, які придумали це слово, до того, у кому билося сердечко, циркулювала кров, формувалися пальчики. Це слово якось безапеляційно заявляє про те, що з причини, нікому не відомої, моє тіло вирішило не носити це маленьке життя, незважаючи на те, що мої думки і серце вже плекали і пестили його.

Моя четверта вагітність була для нашої родини радісним сюрпризом. Ми вже почали мріяти, на кого буде схожа ця дитина… Чи успадкує вона, як і її старші брати та сестра, азіатські риси обличчя, чи все ж таки буде схожа на тата? Живіт поступово твердів, а я вже не так сильно переймалася ранковою нудотою та безсонними ночами: мій досвід материнства навчив мене по-справжньому насолоджуватися всім, що воно приносить у моє життя, навіть коли це означає біль і незручність. Моє серце вже подумки волало до Бога: Господи, дай нам мудрість і сили виростити його для Тебе. Господи, ми не можемо дочекатися, коли побачимо Твій образ у цій новій людинці… І не було навіть підозри, що мені доведеться зіткнутися з болем, про який я чула тільки мимохідь.

Одного вечора на 13-му тижні вагітності я прилягла перед вечерею і попросила чоловіка погодувати дітей, чому він здивувався: я взагалі ніколи не лягаю, навіть коли хворію. Болі спочатку були тупі, і було відчуття, що по всьому тілу розлився свинець. Поки я лежала, мудрий чоловік зміг укласти дітей спати, не турбуючи їх сумною новиною. Без жодної причини почалася кровотеча, і через 5 годин усе було закінчено. Ми зі здивуванням і ще поки що в німому шоці все прибрали, поки не настав момент у сутінках ранку обговорити деталі: що тепер? Де поховати тільце? Як розповідати іншим, хто вже чекав народження з нами? Як ми скажемо дітям? До триваючого гострого болю внизу живота додався біль гостріший – у серці. Чому? Що це? Що ми зробили не так? Де Ти?

А наступні дні були сповнені всякої метушні – розмови з друзями, які висловлювали своє співчуття, як могли. Похід до лікаря. Мої тоді ще маленькі малюки, потреби яких не засунеш на задній план. Початок навчального року. І тут немов відчинилися якісь ворота, немов мене запросили до невідомого мені до цього клубу: у кожної другої з моїх знайомих був колись викидень.

Мене здивувало, як по-різному ми переживали втрату з моїм чоловіком. Йому хотілося сидіти і тримати мене за руку. Сидіти мовчки на своєму кріслі-гойдалці на ґанку в темряві. Він міг вільно плакати і висловлювати свій біль людям, які цікавилися нашим станом. А я тим часом затівала прибирання о 10-й годині вечора, щось запекло шила, переставляла всілякі речі туди-сюди в шафках, відмовляючись присісти, боячись, що нахлинуть сльози, які вже не зупиниш…

І в якийсь момент я прислухалася і придивилася до нього, мого ніжного чоловіка, світогляд якого набагато глибше, ніж мій, просякнутий Євангелієм: ах, як усе-таки я “по-совківськи” реагую! Як усе-таки я функціонально поводжуся, немов це справді і є викидень. Немов там, у моїй утробі, була всього лише матерія, а не створена за образом Бога істота. Немов смерть – це нормальне явище, звичайна подія: спіткнулися і пішли далі.

А Бог кличе нас ходити, жити, радіти і плакати у світлі Його істини, що відрізняється від світського, матеріалістичного світогляду, називати речі своїми іменами, переживати все це з Ним і зростати в Його істині глибше і міцніше. Він кличе нас до чесного сприйняття реальності для того, щоб у тернинах нашого життя цей біль – визнаний, впізнаний, прийнятий – привів нас до Нього, Котрим усе стоїть і тримається (Кол. 1:15-16).

Повернулася я до Бога тоді, і ось чого Він навчив мене:

• Мені треба сприйняти це горе, а не відмахуватися від нього

Смерть – жахлива реальність, прокляття за гріх у цьому світі. Увійшовши у світ, вона спричинила повний хаос. Про це говорить Еклесіаст: усі наші устремління і мрії виявляються лише парою, бо смерть висить над усіма нами свинцевою хмарою, ловить у свої пастки нас, як птахів, і позбавляє сенсу все, чого торкалися наші руки (Екл. 9). Не сприймати смерть і не сумувати через неї – значить применшувати її значення. Потискаючи плечима, ховаючи сльози глибоко всередину, бадьоро кажучи про Божий план і не зупиняючись подумати над тим, що все це означає, ми применшуємо значення гріха, який і накликав на нас це прокляття.

А Бог запрошує нас сумувати перед Ним. Це Він слухав незручні слова Давида, і це Він надихнув його записати свої думки для нас: ці слова, які вирують у наших душах, але яких ми боїмося і соромимося зізнатися навіть собі, – до вподоби Йому. Йому псалмоспівець написав: “Доки, Господи, Ти зовсім не звертатимеш на мене уваги? Доки відвертатимеш Своє обличчя від мене?” (Пс. 13:2). У цих псалмах перед Його лицем ми можемо висловити своє глибоке здивування, розчарування, біль: з цим світом щось не так. Так не повинно бути. Як може бути так, що життя виявилося проковтнутим смертю?

Викидень – унікальна смерть. Це життя ще ніхто, крім мене, не встиг відчути, і тому часто його кінець здається чимось незначним. Тому про це мало хто говорить: не було і немає. І це мовчання тільки посилює моє відчуття порожнечі та ізольованого хаосу, що послідували за цією смертю. Але моє тіло знає, і моє серце знає: було життя і не стало його. Смерть прийшла і поглинула нове життя в мені, і тепер я фізично відчуваю гулкість порожнечі.

Повернуся до Бога зі своїм плачем і запитаннями. Буду оплакувати цю смерть.

Практична порада: ми постаралися знайти якийсь спосіб закарбувати цю подію. З викиднем часто буває так, що немає якихось відчутних нагадувань про життя, яке було і якого не стало. Але можна поставити в рамочку результати УЗД або посадити десь рослину на честь цієї події. Ми вирішили залучити своїх дітей і не боятися згадувати сім’єю про це. Мої діти й досі поправляють мене інколи – “ні, у нас 7 осіб у сім’ї!”, вживаючи саме теперішній час. Це зміцнює наш зв’язок і нашу спільну надію на Бога.

• Мені треба сумувати мудро

Внутрішній хаос, що слідує за смертю – нормальний стан. Порожнеча, що утворилася в мені й у моєму житті, буде болючою довго, оголюючи, як вирваний із коренем зуб, дірку, кістку, плоть. Не дивно, що самі підвалини раптом здадуться хиткими і навіть фантомними. Бурхливі й суперечливі почуття, думки, що скачуть по колу від звинувачення себе, Бога, людей – до розпачу й здивування – все це буде. Буду терплячою до самої себе. Не звинувачуватиму ні себе, ні Бога, ні інших у цих почуттях – але виводитиму їх на світло знову і знову перед Богом і оцінюватиму їх у світлі Його істини.

Не буду сідати на ескадрон думок і почуттів. Замість цього момент за моментом буду віддавати ці думки Йому.

• Бог вчив мене сумувати, виходячи з мого становища Божого дитяти

Чесне сприйняття реальності означає не тільки оплакування смерті, якою вона є. Це означає й глибше розуміння іншої реальності, описаної в Слові: наш Бог переміг цього ворога. Його перемога врешті-решт проковтне смерть (1 Кор. 15:54). Тлінне вдягнеться в нетлінне, а смертне вдягнеться в безсмертя – тому що наш Господь одного разу увійшов за завісу зі Своєю кров’ю і тепер є нашим вічним священиком (Євр. 9:12), здатним співчувати нам. Кожна порожнеча наповниться, кожна кривизна виправиться (Іс. 40:5), коли з’явиться Його слава. Давид у 2 Царств 12 закінчив свій плач за своїм померлим немовлям, твердо знаючи, що це маленьке життя не кануло в небуття, як задута свічка. Душа дитини, що пішла, перебуває тепер з її Творцем, і розрада Давида була в тому, що через віру “піду до нього…” (2 Царств 12:23). Буде час, коли ми побачимося у славі, яка прекрасніша за все, що ми колись задумували для своєї дитини: “сіється в неславі, встає в славі” (1 Кор. 15:43).

Але ця надія має сенс не тільки для майбутнього – це означає і надію для моїх темних днів зараз. І через воскресіння Христа моє безсилля перетворюється на здатність перетворюватися на Нього розумом, почуттями і поведінкою.

Тому з Його допомогою серед усього хиткого й хаотичного я наповнювала свій розум Його Словом і нагадувала собі про істини, що не змінилися від учорашнього дня, коли в мені ще билися два серця:

• Істини про те, хто такий Бог. Бог – той, хто бачить мене, Пастух, що став Агнцем і пройшов долину смертної тіні, Який переміг нашого головного ворога – смерть, і чиє воскресіння означає живу, нетлінну надію і на майбутнє, і на теперішнє (Бут. 16:13, Пс. 23, Ів. 1:29, 1 Петра. 1:3). Він не змінився, Його доброта і мудрість не втратили своєї сили. Я можу довіряти Йому, навіть якщо мені незрозуміло, чому Він спочатку дав дитину, дозволив у нашому серці зародитися надії та забрав її без видимих причин. Я можу довіряти Йому, тому що Його слово говорить мені про це, як би не вирували в мені почуття. Разом зі Спердженом я можу сказати: “Його суверенна воля – це подушка, на яку я можу спокійно покласти свою голову під час страждань”. І не тільки Його суверенна, досконала воля – а й Його добре серце, сповнене співчуття до нас, є підставою моєї довіри (Мт. 9:36, 11:29).

• Істини про те, хто я – Творіння Бога, чадо викуплене, знайдена овечка, яка завжди бачить посох і жезл пастуха, символи Його невідступної присутності (Пс. 23). Я притягнута до спілкування Сина й Отця через Святого Духа (1 Кор. 1:9), і на мене була в надлишку пролита Його благодать (Еф. 1:8). Ісус говорить нам, що Отець любить нас такою ж любов’ю, якою Він любить Свого Сина (Ів. 17:24).

У цій благодаті Євангелія і є справжня сила для моїх днів. Життя потече своєю рікою далі, і біль ще довго нагадуватиме мені про зламаність цього світу. Але поступово цей біль перетвориться не тільки на стійку ненависть до гріха, через який є у світі смерть, а й зодягнеться на надію – живу, уперту, засновану не на тому, що видиме й відчутне (і тому піддається тлінню), а на Його Слові, на Ньому Самому (Євр. 6:13).

• Бог вчив мене сумувати у спільноті

Безліч розмов після нашого нещастя показали нам, що ми не одні. Велика кількість людей один за одним відкривали свій біль. Навколо нас виявилося багато батьків, яким довелося відчути своє безсилля перед смертю своїх дітей. І це нещастя відкрило мені очі на непомічений мною раніше шар біблійного оповідання, в якому цілий сонм жінок пов’язаний цим болем втрати дітей або неможливістю їх мати. У цій спільноті ми виявили, що наша надія починає міцнішати і ставати більш і більш реальною: наше дитя має вічне життя. Наш Бог – це живий Бог, який діє у Своєму народі, очищає віру, оновлює цей народ для Своєї слави.

Як сумувати у спільноті з іншими?

– Така смерть унікальна тим, що мало кому зрозуміла. Нам принесли велику розраду молитви, пропозиції посидіти з дітьми, їжа, і часті запитання: “як ви?” Але поряд із цим ми зіткнулися і з поверхневим співчуттям і незграбною байдужістю. Будь терплячою до цього: іноді люди просто не знають. Але не дозволяй ізольованій природі такої смерті загнати тебе в темряву. Продовжуй сумувати перед Богом, чесно відповідай на запитання про твій стан. Не відкидай пропозиції про допомогу і співчуття під приводом, що “їм ніколи не зрозуміти”. Приймай, за можливості, ці спроби – у них Сам Господь пропонує тобі Свою присутність, простягає тобі Свої руки.

Після того, як поширилася звістка про наше нещастя, нам зателефонувала дружина пастора і попередила: люди буду говорити всяку нісенітницю, щоб утішити вас. Будьте терплячі. І справді, чого ми тільки не почули: “Богу “потрібна” була моя дитина більше, ніж мені… Йому “потрібен” був ще один янгол…” та ін. Такі слова, замасковані під християнський жаргон заради розчулення і заспокоєння, насправді є спотворенням характеру Бога, зменшенням значущості смерті та горя. У них – спроба відволікти мене від мого горя через заклик до жалю до якогось боженьки, тоді як у мене, яка втратила свою плоть і кров, вирують у голові питання про справедливість живого Бога. Порада тим, хто хоче втішити людину в горі: якщо ти не знаєш, що сказати, краще нічого не говорити, аніж пропонувати свої способи розв’язання проблеми або видавати наполовину істинні або абсолютно фальшиві банальності.

З нашого боку потрібні були поблажливість і терпіння до таких слів і прийняття самого мотиву: люди бажають нам заспокоєння. Але були й можливості сказати істину м’яко і сердечно: ні, я не вірю, що моя дитина тепер ангел. Боже Слово говорить нам, що після смерті ми не тільки залишаємося людьми, але здобуваємо більшу славу, ніж ангели (1 Кор. 6:3). У цьому моя величезна надія.

Як допомагати тим, хто проходить через таку втрату?

По-перше, утримуйтеся від банальностей і вишукування причин. Зі смиренням приймайте факт, що “незбагненні Його суди і недослідимі Його дороги” (Рим. 11:33,34). Що б не викликало викидень, смерть завжди буде для нас загадкою. Чому Бог вирішує перервати срібний ланцюжок життя, нікому не зрозуміти (Екл. 12:6). Замість цього, відкрийте можливість для цієї людини просто плакати поруч, не лякайтеся смутку і важких запитань, на які ви не зможете дати відповідь. Допоможіть скорботному висловити своє горе. Не виливайте одразу на свою подругу свій біль, якщо і ви пройшли через це, але шукайте мудрості в тому, коли це може послужити на втіху. Горе непередбачуване: іноді нам хочеться чути, що й інші проходять через це, але іноді дуже важко відчувати ще чийсь біль.

По-друге, пропонуйте свою присутність і практичну допомогу. Робіть це конкретно. Замість того, щоб сказати: “Я завжди прийду до тебе на допомогу”, можна сказати: “Давай у суботу я візьму твоїх дітей до себе?” Або “Хочеш я з тобою сходжу до лікаря? За покупками?” Присутність може означати і вдумливі записки, і повідомлення, коли фізична присутність неможлива.

По-третє, моліться з вірністю про розраду для своїх друзів, про те, щоб і через це вони пізнавали, у чому полягає надія їхнього покликання в Христі, у чому багатство спадщини і яка сила Бога щодо них (Еф. 1:18-20). Моліться про дію Бога через цей біль, про віру, яка б відкрила очі на істину, коли біль затьмарює собою все, і про те, щоб на запитання було знайдено відповідь у довірі Богові. Творіння, в якому ми живемо і покликання перетворюватися від слави до слави, підпорядковане тлінню і безглуздості існування (Рим. 8:20). Подібні нещастя будуть і далі відбуватися з нами, але ми можемо з цілковитою впевненістю знати, що Той, хто Сам ходив цією землею та скуштував її тлінність до останньої краплини, закінчить Свою роботу в нас і в цьому світі. Смерть не має останнього слова, а Його Дух змінює наші серця і спрямовує їх на задоволення Самим Богом, незважаючи ні на що.

---

Автор: Майя Джонсон. Випускниця Асоціації Сертифікованих Біблійних Душеопікунів (ACBC). Викладає Біблію в помісній церкві, підтримує чоловіка-пастора.