Інвалідність робить церкву сильною

Щонеділі, піднявшись за кафедру, я бачу сотні облич, які різняться віком, кольором шкіри та іншими відмінностями, які очікують почути Боже послання.

Але щотижня одне обличчя особливо привертає мою увагу. Її звати Яакіна, вона сидить на балконі, бо в неї аутизм. Батьки дівчинки добре знають про її потребу стрибати, танцювати та крутитися протягом служіння, тому займають місця в залі вище – там, де менше людей. Цим вони виявляють любов до своєї доньки та до братів і сестер, які сидять унизу.

Разом із кількома іншими сім’ями, вони складають невелику частину нашої церкви. Ці сім’ї приходять щотижня, маючи такі самі проблеми, як і в більшості звичайних парафіян, але окрім цього вони мають додаткові тягарі та турботи, характерні тільки для батьків дітей-інвалідів. Ці турботи важко уявити тим, хто сам не є батьком такої дитини. Крім щоденних домашніх клопотів, сім’ї з дітьми-інвалідами, обтяжують себе ще й тими труднощами, які можуть виникнути, якщо їхня дитина заважатиме оточуючим під час служіння. Єдине місце, де такі сім’ї мають почуватися спокійно й вільно, перебувати в оточенні благодаті, часто є місцем, де вони переживають найсильніший стрес. Тому тут вони найчастіше намагаються залишатися непоміченими.

Звідки мені це відомо?

Мені це відомо, бо я – не тільки пастор тих, хто виховує дітей з інвалідністю, а й сам є таким батьком. Мені на особистому досвіді відомо про боротьбу недільного ранку: коли відчуваєш, що замість того, щоб повністю зануритися в життя громади, ти мусиш бути якомога непомітнішим, щоб нікого не відволікти і нікому не завадити.

Згодом, використавши моє унікальне становище, Бог показав мені, що сім’ї з дітьми-інвалідами надто багато чого здатні навчити церкву про євангелію, щоб залишатися на периферії, – навіть якщо при цьому вони керуються благородними намірами. Тепер я переконаний, що батьки та їхні діти, які мають інвалідність, перебуваючи в церкві, не повинні ховатися. Навпаки, вони повинні спрямовуватися прямо в серце церкви, бо є дарами для громади, які здатні пролити світло на євангеліє особливим чином.

Заклик до батьків

Я зовсім не бажаю додати зайвий грам до важкого тягаря недільного ранку, але як батько і пастор дитини-інваліда хочу попросити батьків таких дітей про сім речей:

1. Зрозумійте, що ваша дитина доповнює служіння прославлення. Діти з інвалідністю роблять у нього свій внесок, вони нагадують нам про те, що Боже євангеліє благодаті не зважає на обличчя, отже, і ми не повинні цього робити. (Дії 10:34,35; Як. 2:1). Підняті руки хлопчика з аутизмом можуть віддавати Богові славу так само, як і чиїсь ще.

2. Зрозумійте, що ваша дитина – необхідний член помісної громади. Вона по-особливому влаштована Богом, щоб приносити незліченні благословення вашому зібранню. Господь використовує його, навіть якщо ви цього не бачите (1 Кор. 12:18-25). Соло, виконане під час пожертвувань підлітком із синдромом Аспергера, спонукає багато сердець прославляти Бога.

3. Знайте, завдяки вашій дитині серця, сповнившись благодаттю, вчаться глибокого співчуття. Не турбуйтеся про те, що вона може відволікати когось під час зібрання (Рим. 15:1,2; Гал. 5:22). Дитина, прикута до інвалідного візка, що стоїть у проході – не незручність, а дороговказ на милість Христа.

4. Повірте, не вдавати ніби все гаразд – це нормально. Турбота про людей з інвалідністю може бути дуже важкою і виснажливою. Взивайте серед зібрання до нашого Пастиря і Царя – це допоможе вказати нам на те, що Христос усе ще приймає змучених і обтяжених (Пс. 61:2,3; Мт. 11:28-30). Ваш вираз безсилля може бути молотом, що розбиває самовпевненість багатьох із нас.

5. Повірте, люди бажають вам допомогти. Багато братів і сестер хочуть вам послужити, але не знають, як почати про це розмову. Зверніться по допомогу і покажіть ту звичайну слабкість, яку Бог призначив підтримувати (1 Сол. 5:14; Еф. 4:16). Ваше смирення буде сполучною ланкою для глибокого служіння євангелія і взаємин.

6. Будь ласка, скористайтеся можливістю задіяти вашу дитину в шаленому і заплутаному світі церковних подій. Різдвяні постановки, весняні концерти, програми на Великдень. Знаю, це ризиковано, але, коли ваша дитина братиме участь у цих подіях, Бог виявлятиме Свою славу і мудрість – вашій церкві та через неї (1 Кор. 1:26-29). Посмішка дитини із синдромом Дауна в молодіжному хорі доповнює мозаїку творчого генія Бога.

7. Вільно звертайтеся до вашого пастора і просіть його викласти вчення або серію послань на тему Біблії та інвалідності (Пр. 9:9). Він буде вдячний за вашу любов і пораду.

Обіцяна благодать

Я прекрасно розумію, що не кожна сім’я з інвалідом може бути задіяна в помісній церкві на тому рівні, який я назвав. Одна лише здатність дістатися до церкви в неділю може бути величезним досягненням. Повторю, що я хочу не додати ваги і так вже важкому тягареві, а щоб ви, дай Боже, усвідомили й полюбили дари, якими Бог наділив вашу помісну церкву через ваших дітей.

У цьому, як і в будь-якому іншому випадку послуху, ми не здатні нічого зробити своїми силами. Але ми слухняні, тому що Бог обіцяв більшу радість:

• «Не позбавляє добробуту тих, котрі живуть бездоганно» (Пс. 84:12).

• «Ті, котрі шукають Господа, не будуть позбавлені жодних благ» (Пс. 34:11).

• Наш Отець знає, як винагородити Своїх дітей, які вірно умертвляють своє “я” (Мт. 7:11; Мк. 10:30).

• За можливості, згадайте: коли ми немічні, тоді сила євангелія перебуває на нас найповніше і наймогутніше через нас демонструється (2 Кор. 12:9). Ви і ваша дитина (або діти) з інвалідністю можете допомогти іншим побачити і пережити реальність цієї істини. Ваша помісна церква потребує вашого особливого внеску.

• Цілісність будь-якої церкви Божої відображається повною мірою тільки тоді, коли окремі її частини демонструють свою взаємозалежність – люди з інвалідністю і без неї – однаково.

Оригінал © Desiring God Foundation, переклад © Help for Heart.