Сповідь служителя (свідоцтво опікуваного)

Кохана! Пишу тобі листа, бо навряд чи зможу все сказати, а сказати мені потрібно багато чого. Останні тижні життя були для мене найважчими, але й найважливішими. Бог дуже глибоко копає в моєму серці, напевно, я ще ніколи не був так відкритий до роботи Його Духа, як зараз.

Щодня Він відкриває наготу мого серця і висвітлює нові ділянки душі. Я прошу Бога продовжувати так і далі, хочу смирятися ще більше, наскільки Господь побажає.

Я зрозумів, що всі ці роки я зраджував моєму Богу і тобі з коханкою! Її звуть Служіння в церкві. Я думав, що в мене з нею кохання, високе і жертовне, але насправді це була лише хіть. Я хотів знайти в коханці-служінні свою значущість, вона живила мої амбіції, іноді втішала, заспокоювала мою немічну совість і піднімала занижену самооцінку.

Також я виткав із неї вигаданий світ, у якому хотів стати супергероєм, реалізувати свої мрії, досягти вершин успіху і стати щасливим. Я поклонявся їй і потай бажав поклоніння собі. Вона була моєю богинею, а я – богом. При всьому цьому я руйнував свій шлюб, ранив дорогих мені людей, раз по раз зраджуючи тебе з дітьми заради неї. Точніше – заради себе.

Я не розумів цього. Був сліпий і глухий. Моє серце було впертим і жорстоким, воно обманювало мене, кажучи, що наші з нею стосунки і були справжнім коханням. А ви були прикрою перешкодою на шляху до нашого з нею щастя. Я ніколи не говорив тобі про це, мені було страшно навіть собі зізнатися, що я не раз думав про те, що якби вас не було, то у нас не було б із нею жодних перешкод. Прожили б приголомшливе щасливе життя.

Мені приходили думки, що наш шлюб був помилкою, я сердився на тебе з дітьми, коли ви “заважали” мені бути з нею, але розумів, що вже нічого не змінити. Я вважав себе хорошим чоловіком і батьком, люблячим і турботливим, але в реальності я був черствим і гордим егоїстом, який використовує близьких людей для задоволення своїх бажань.

Ти багато разів зверталася до мого серця, намагаючись показати реальність мого стану, гидоту моїх стосунків із моєю коханкою, інколи навіть кричала від болю, намагалася звернути увагу на себе – ту єдину, хто мав право на моє кохання, увагу, захоплення; ту, якій я давав обітницю вірності; ту, що довірила мені себе й з якою ми з’єднані заповітом перед Богом; ту, що народила мені дочок; ту, що віддалася мені цілковито й за яку я взяв цілковиту відповідальність перед Небесним Отцем. Але я не визнавав свого гріха, не бачив духовної зради.

Я вважав, що ти – просто егоїстка, ти повинна мене зрозуміти і змиритися з таким станом справ. Я знаходив собі безліч виправдань, вважав за краще говорити про свою ситуацію з людьми, у яких були схожі стосунки на стороні і практично уникав тих, хто міг сказати мені правду.

Десь глибоко всередині я відчував, що не все добре, що я не правий, але не збирався полишати свою пристрасть. Я почав лицемірити. Завжди лицемірив. Будував із себе хорошого чоловіка, і мене просто виводило з себе, коли ти відкривала комусь свій біль і приниження. Ти робила це нечасто. Як я бачив, тільки людям, які реально могли і хотіли б допомогти, з твого боку це був крик про допомогу. SOS!

А я не чув, точніше, не сприймав тебе всерйоз. Я вирішив вважати тебе “недуховною”, егоїстичною, такою, що любить світ, і часто так виправдовував себе у своїх очах і перед іншими. Я трохи приходив до тями, коли у нас наставала чергова криза. Бог не раз звертався до мене, викриваючи і напоумляючи, і я багато разів навіть приймав рішення все змінити, але завжди був нетвердий. І лише трохи наступав штиль у стосунках із тобою, як я знову поспішав на побачення зі своєю коханкою. Їй належала моя увага, мій час, мої найкращі старання, саме перед нею я хотів виглядати ідеальним (навіть сам вірив, перебуваючи з нею, що я такий). А вдома знали, який я насправді.

Вдома я був справжнім: егоїстичним, самоправедним, впертим, дратівливим, відсутнім, черствим, іноді жорстоким. І моє серце обманювало мене. Моя коханка-служителька бачила в мені той образ, який я намагався створювати, обсипала компліментами, і це приносило задоволення, хотілося вірити, що я такий.

Люба, тільки ти говорила мені правду. А твоя фраза: “Ти сам живи так, як проповідуєш”, мене просто виводила з себе. Усередині я знав, що ти маєш рацію, але не хотів визнавати, не хотів навіть думати про це всерйоз. Ще мене дратувало, коли при “сторонніх” вилазили наші конфлікти в сім’ї. Я, звісно ж, звинувачував у цьому тебе.

Замість того щоб присвятити себе творенню стосунків у шлюбі та пошуку вирішення наших проблем, я більше намагався створювати видимість благополучної сім’ї, адже перед коханкою в служінні я хотів мати ідеальний вигляд.

Одного разу Бог сказав мені: “Перш ніж влаштовувати Церкву, влаштуй свій власний дім”. Я знав, що це біблійна істина і що моя сім’я дуже потребує цього, але так жодного разу всерйоз і не присвятив себе виконанню цієї волі Бога. Чесно, я не знав, який вигляд це мало б мати.

Я визнаю, що був гордієм і не бачив поруч “гідних” служителів, до яких я міг би звернутися по допомогу. Це призвело до того, що проблеми в родині стали хронічними.

Ще одна моя велика провина перед тобою – це те, що ти не відчувала безпеки і фінансової захищеності. Я багато разів чинив за своїм свавіллям, не зважаючи на твою думку і бажання: жертвував гроші, карав дітей, ухвалював важливі рішення одноосібно, не радячись із тобою. У своїх очах я був завжди правий. Моя думка була найправильнішою. Через це я тиснув на тебе своєю думкою, не визнаючи твого права на свою. Я не зрозумів, що Бог дав мені рівноцінного партнера, обдарованого, духовного, часто мудрішого і чуйнішого, ніж я.

До того ж усі роки нашого спільного життя вимагав від тебе поваги і послуху, а сам не був слухняний Христу і, за великим рахунком, не гідний поваги. Краще б я всі сили спрямував на роботу над собою. Але легше було звинувачувати тебе, ніж визнати свою слабкість і лицемірство. Тим паче що коханка-служіння регулярно мене нахвалювала. Я знав, що вона мене погано знає, але хотілося їй вірити більше, ніж тобі. Адже в нас із нею був “глибокий душевний зв’язок”.

Я постійно говорив із тобою про неї, навіть у ліжку, коли це було недоречно. Ти багато разів просила мене не робити цього, ревнувала, обурювалася, ображалася, але я постійно думав і говорив про неї. Особливо коли з’являлися нові ідеї, переживання, цілі. А в нас із тобою практично не було цього.

Я розумію зараз, що ми так і не приліпилися душами одна до одної, і мене це навіть влаштовувало. Оскільки моя душа жадала насититися служінням-коханкою, і мені було достатньо того, що ти була не дуже-то проти наших стосунків (принаймні, не заважала). А впродовж усього нашого з тобою шлюбу нам, насправді, катастрофічно не вистачало спільних цілей, переживань, емоцій. Я обіцяв звозити тебе на риболовлю, навчити грати в шахи, поганятися за тобою, потанцювати. Але нічого не зробив для цього. Коханка поглинула все. Я міг краще забезпечувати матеріальні потреби нашої родини. Бог дав мені все для цього: розум, таланти, освіту, зв’язки. Потрібно було тільки захотіти і напружитися. Але я навіть не ставив такої мети. Свою пряму відповідальність перед тобою і дітьми я звалив на Бога, батьків і авось. Я навіть не просив у Бога всерйоз допомогти мені просунутися в цьому питанні. Купити машину, нові меблі, парфуми коханій, новий одяг, зробити ремонт, звозити на курорт – звичайні речі, не розкіш. Мені було закрито, що це теж служіння ближнім. Найближчим. Тільки непомітне, але важливе і духовне. Зізнаюся, першорядне служіння, яке я провалив, – моє пасторство у власному будинку.

За десять років я так і не зміг (а точніше не захотів) налагодити ні молитовного життя в сім’ї, ні спільного перебування в Слові, ні спільного служіння поклоніння.

Найтрагічніше у всьому цьому, що першого, кого я зрадив, це Бога. Поступово моя церковна діяльність витіснила особисті стосунки з Богом. У служінні я шукав спасіння, виправдання, значущості, радості, миру в серці, а Бог став засобом для досягнення успіху. Моя власна духовна слабкість і убогість абсолютно очевидно проявилися і в родині. Я знав, що це так, але все одно сердився на вас, що в мене недостатньо “духовна” сім’я для мого образу успішного служителя. Я розумію зараз, що, насправді, не любив вас, не вмів і не міг. Я любив себе. І коханку не любив. Любив тільки те, що жадав отримати від неї. І Бога не любив усім серцем, адже не любив найближчих.

Ти сказала нещодавно, що я навіть Бога намагаюся контролювати. Це правда. Я молився про диво, а потім зрозумів, що потребую не його, а настанови. Не мені вказувати Богові, як рятувати людей, мені потрібно смиритися і шукати Його волі, водійства і настанови. А роботу з душею довірити Духу Святому. Я визнаю, що сам винен у зраді Бога і тебе.

Я потребую глибокого покаяння і спасіння. До речі, ти справедливо назвала мене невдахою. Я зазнав невдачі зі своєю коханкою. Вона не дала мені нічого з того, що я шукав і так жадав, а залишила голим і босим і виставила за двері. А разом із нею я втратив тебе, справжній скарб, який не цінував. Я ніколи не усвідомлював, наскільки дорога для мене сім’я, наскільки дорога ти, кохана.

Вибач мені, що сам ніколи не поважав тебе. Прости, що не оберігав тебе. Прости заради Христа, що піднімав на тебе руку і в гніві, несправедливо на дітей. Прости мої сексуальні гріхи. Пробач, що допустив тебе до гріха. Вірніше, довів і звинуватив тебе. Вибач, що був слабким і байдужим. Я не гідний твоєї довіри. Я нічим не зможу відшкодувати шкоду, яку завдав тобі протягом стількох років своїми діями і бездіяльністю. Ти маєш підставу, щоб не давати мені більше жодного шансу, і я не маю права нічого вимагати від тебе. Але я прошу в тебе цей шанс. Лише один шанс! Дай мені трохи часу. Дозволь почати все спочатку. Я не хочу більше зраджувати тебе і Бога. Я люблю тебе! Дуже люблю. Ти – плоть моя і душа моя. Ти – моя дружина, єдина жінка в моєму житті, дарована Богом. Наш шлюб не помилка!

Прости мене за все, як Він пробачив нас. Буду чекати відповіді.

З любов’ю, твій чоловік.