Занепокоєння, очікування на прикладі коронавірусу

0
7 мин

groves_bespokoistvo_coronavirus

Завжди трохи небезпечно писати про події, що відбуваються просто зараз. Легко спровокувати надмірно гострі реакції та посилити паніку в наших серцях, що зовсім не корисно. І все-таки коронавірус COVID-19 дає нам можливість замислитися над тим, як ми справляємося із занепокоєнням. Якщо говорити точніше, я хочу поміркувати ось про що: як справлятися з тією особливою напругою, що охоплює нас, коли до нас, подібно до акули над водою, наближається якась небезпека. На щастя, автори Писання були прекрасно знайомі зі страхом неминучої небезпеки. У Біблії про це йдеться неодноразово.

Тож давайте скористаємося цим приводом і освіжимо наші загальні знання про те, як Писання проводить нас через цей вир у величезній течії занепокоєння. Що нас втішає, коли значна небезпека нависла над нами, але ще по-справжньому не обрушилася на наш берег? Пропоную поглянути по-новому на відомий старозавітний уривок, щоб спрямувати наші думки в правильному напрямку.

В очікуванні занурення в каламутний потік

Після виходу з Єгипту ізраїльський народ протягом кількох десятиліть блукав пустелею. Підійшовши, нарешті, до землі обітованої, ізраїльтяни зіткнулися з останньою перешкодою: річкою Йордан. Ви знаєте, що було далі. Священики занесли ковчег у річку і, тільки-но їхні ноги занурилися у води Йордану, як ці води розділилися, і люди пішли по сухій землі. Бог повторив те чудесне визволення, яке в попередньому поколінні здійснив для їхніх батьків, коли вони перейшли Червоне море.

Підтримка

Завдяки вашiй підтримці ми маємо змогу перекладати статті, відео та інші матеріали з душеопіки. Також підтримувати служителів, які хотіли б навчатись, однак не мають такої фінансової змоги. Будь-яка сума є значна.

Нам легко проґавити незначну деталь із перших двох віршів третього розділу Книги Ісуса Навина: людям довелося на три дні стати табором на самому березі річки (Нав. 3:2). Вони не знали, що буде далі і як їм перетинати цю річку. Як це – сидіти у своєму наметі й дивитися на бурхливу річку в період повені (Нав. 3:15)? Як це – дивитися на своїх дітей, які граються, і знати, що їм доведеться якось перебиратися через цю повноводну річку, каламутну від мулу, збаламученого повінню? Як це – дивитися на своїх овець і віслюків, на свої сімейні цінності, з якими ви пройшли шлях із самого Єгипту, на все, що ви зуміли нажити, і думати, що ви можете всього цього позбутися? Як це – знати, що Бог закликає вас рухатися вперед, що Він обіцяє бути з вами, але водночас ви бачите перед собою тільки річку, глибини якої не знаєте, але у смертоносній силі якої впевнені?

Нам легко сьогодні провести таку паралель, чи не так? Вірус поширюється по всьому світу, вже досяг наших берегів, і ми не знаємо, наскільки підступним він виявиться. Бог закликає нас рухатися далі у своїй любові до ближніх і в служінні Царству, але ми бачимо перед собою тільки поверхні в громадських місцях, на яких можуть осідати хвороботворні мікроорганізми, і сусідів, які можуть бути ходячими переносниками інфекції.

З огляду на такі паралелі між тими подіями і сьогоденням, цікаво замислитися над тим, чого Бог не зробив на Йордані. Він міг би підняти Свій народ могутнім вихором і відразу ж перенести його на інший берег річки – але не зробив цього. Він міг би розділити води Йордану так, щоб вони очікували на наближення ізраїльтян (земля б уже висохла, і Він міг би встелити їхній шлях травою і ліліями), – але не зробив цього. Він міг би просто закликати їх переплисти річку, наглядаючи за ними, щоб усі, разом з усіма вівцями і з усіма золотими сережками, дісталися до іншого берега цілими і неушкодженими, – але не зробив цього. У такому разі Він би одночасно явив диво й успішно доставив Своїх дітей до їхнього нового дому.

Замість цього Бог вирішив, що Його народ повинен почекати і поспостерігати за бурхливою водою. І Він закликав їх довіритися Йому в усьому, що стосувалося переходу через цей потік.

Про те, як правильно чекати

Бог часто закликає нас чекати перед лицем своїх ворогів, чи не так? Він часто приходить до нас на допомогу пізніше і не так, як ми цього б хотіли. Нам найчастіше подобається слухати історії про драматичні порятунки, а також про неймовірні чудеса, які супроводжували порятунок у важких ситуаціях. Але найчастіше нам хочеться, щоб Бог проявляв Свою турботу про нас нудним, надійним і передбачуваним чином – давав нам великі суми на банківських рахунках, гарне здоров’я, малонебезпечне й успішне служіння з максимальною віддачею від громади тощо.

Бог знає, що нам знову і знову, все наше життя, необхідно нагадувати про те, що ми від Нього залежимо. А які нагадування можуть зрівнятися яскравістю і глибиною з очікуванням біля річки, що розлилася? Або з ніччю, проведеною в рові з левами? Чи з нетерпінням, від якого завмирало серце, – чи простягне Артаксеркс свій скіпетр? Або з очікуванням у Гетсиманському саду, коли Учитель до кривавого поту виливає Свою душу в скорботній молитві, а небезпечні люди, які бажають узяти під варту і Його, і вас, уже поруч? Бог знає, що ці нагадування про нашу залежність лякають і справляють на нас глибоке враження (навіть якщо все, зрештою, закінчується добре). Саме тому Він показує, що ми можемо довіряти Йому і чекати на Його допомогу. Він знову і знову, протягом кількох тисячоліть, виявляв Себе помічником Свого народу. І Він допоможе нам і тепер, що б нам не належало.

Як же нам правильно сподіватися на Нього, особливо перед обличчям глобальної пандемії? Звісно, ми не повинні вдавати, що все буде гаразд. Ми не знаємо, що буде далі: можливо, Covid-19 незначним чином відіб’ється на наших заощадженнях; можливо, все закінчиться карантином, ми захворіємо або втратимо близьку людину. Правильно сподіватися на Бога перед лицем загрози, що насувається, – значить сприймати цю загрозу всерйоз. Наш Бог найсерйознішим чином ставиться і до нашого життя, і до наших страждань, і Він “карає, засмучуючи людських дітей, не за бажанням Свого серця”, оскільки Він не байдужий ні до нас, ні до того, що нам дорого (Плач. 3:33). І коли ми з волі Божої входимо в потоки скорботи, Він дбає про те, щоб вони не потопили нас, бо Він “за Своєю неосяжною добротою, знову змилосердиться” (Плач. 3:32).

Я закінчу думкою про те, як ми з вами можемо чекати на берегах цієї річки – навіть коли насувається повінь.

Вилийте занепокоєння своєму Небесному Батькові. Не копайтеся безплідно у своєму серці, турбуючись про закриття школи, про заплановані подорожі, про спад в економіці або про те, що поверхні, яких ви торкалися, могли бути заражені! Коли вам страшно, звертайтеся до Нього. Довіряйте Йому свої тривоги, тому що Він піклується про вас. Навіть коли миєте руки або обробляєте їх антисептиком, ви можете свідомо віддавати себе і майбутнє всіх, хто вам дорогий, у Його руки.

Ми витрачаємо час на гарячкові роздуми про те, як нам перетнути річку, що розлилася, – до цього нас підштовхує інстинкт, хоча це нерозумно і марно. Тож мийте руки, вживайте розумних заходів, щоб працювати з дому, або телефонуйте своєму лікарю. Але ні на хвилину не забувайте, у чому для вас полягає справжня безпека. Зрештою, ви не знаєте, що вам принесе завтрашній день. Однак ви знаєте Того, Хто розділяє бурхливі ріки… Того, Хто заради вас уже розділив останню з цих річок, зупинивши її течію просоченим кров’ю Хрестом! Колись ви переконаєтеся, що цей останній перехід через річку справді вже відкритий і чекає на вас. А на іншому березі річки ви вже не будете ні боятися, ні чекати.

© Аласдер Гроувз
Оригінал статті

Комментарии

Добавить комментарий