Втеча (свідоцтво опікуваного)

Протягом двох тижнів я не міг спати ночами після того, як з власної ініціативи відмовився від посади пастора церкви в рідному місті. Це було мрією всього мого життя. І з цією проблемою я звернувся по допомогу до душеопікуна з Києва.

На початку душеопікунства мені хотілося позбутися болю в душі та плутанини в голові, але заняття змусили мене по-іншому подивитися на обставини всього життя. У кожному домашньому завданні необхідно було аналізувати свою поведінку, переконання та цінності, чесно дивитися в глиб своєї душі, мотивів і думок. Піднімати справи “давно минулих днів”. Скажу прямо, мені не сподобалося те, що я побачив у собі.

Одним із ключових моментів стала телефонна розмова з душеопікуном, після якої до мене дійшло, що я сам вигадую проблеми і охоче їх приймаю.

Що ж стосується внутрішніх бажань і порочного серця, то для мене вони досі залишаються загадкою: чого ж хоче цей “звір”?! Під час душеопікунства з’ясувалося, що я поклоняюся людям, бо мені важливе їхнє визнання і схвалення. Я замінив поклоніння Богові потуранням людям і таким чином зрадив спасителя Ісуса Христа.

Який це має вигляд? Наприклад, я можу займатися служінням іншим людям, а моє серце бажає отримати їхню похвалу. Я попався на гачок отруйного принципу “я служу – ти цінуєш”. Отримуючи схвалення від людей за свою допомогу їм, я тихенько насолоджуюся самозамилуванням, яке надміває моє серце і підносить над іншими.

Благочестиву поведінку я перетворив на засіб для самоствердження і самореклами. Ця солодка самозакоханість, як наркотик, тішила мене багато років, але відмова від служіння і переїзд до Києва позбавили мене цієї дози похвали. Мене охопила тривога, яка посилилася і переросла в панічні атаки, що і призвело до безсоння.

Завдяки милості Бога, виявленій до мене, заглиблюючись у Слово Боже і в самого себе, я можу визнати: я – вправний людиноугодник, який полює на самоствердження завдяки схваленню і визнанню.

Але самовикриття – лише півсправи. Війна триває. Щодня я борюся з фарисейством: робити добро не заради похвали, але з любові до Бога і людей. Щоранку я схиляюся в молитві за майбутній день і молюся про те, щоб виконувати Божу волю, а не свою, не шукати своєї слави, але Його. Збудовувати Боже царство, а не будувати свою вавилонську вежу.

Бувають дні, коли я потрапляю на “вудку” своєї похоті, після чого слідує болісний процес покаяння, і в послуху Богові я бачу, як зростає моя віра. І дуже мотивує в цьому Пс. 34:10: “Бійтеся Господа, святі Його, адже тим, котрі бояться Його, нічого не бракує”. Мені подобається цей вірш не за те, що він обіцяє нескудне життя, а за прямий наказ боятися Господа.

Душеопікунство допомогло мені розібратися в ще одній сфері: мені не подобалися окремі люди в церкві через їхнє лицемірство. Через них навіть відпало бажання відвідувати церкву. Я не хотів, щоб такі люди мали на мене вплив, тому всіляко прагнув віддалитися від них, не бути схожим на них. Бути лицеміром не хотів і в цьому виявляв лицемірство. Консультування показало, що втеча до Києва була втечею від лицемірства. Але від себе не втечеш! Залишилося тільки навчитися відокремлювати лицеміра від лицемірства – це і є любов до ближнього і служіння йому. Адже лицемірство і марнославство йдуть пліч-о-пліч зі страхом перед людьми, коли на місце Бога поставлено людей, що спотворює стосунки з усіма: і з Богом, і з людьми.

І я все ще тікаю з рідного міста, від людей, від стосунків, від Бога і, насамперед, від самого себе…