Він прийшов до тями

Один чоловік мав двох синів. І молодший з них сказав батькові: Батьку, дай мені належну частину майна! І він поділив між ними майно. А через декілька днів, забравши все, молодший син подався до далекого краю і там розтратив своє майно, живучи розпусно. Як витратив усе, настав великий голод у тому краї, і він став бідувати. Пішов він та й пристав до одного з громадян тієї землі, а той послав його на свої поля пасти свиней. І бажав він насититися стручками, які їли свині, але ніхто йому не давав. Опам’ятавшись, він сказав: Скільки наймитів мого батька мають у надлишку хліба, а я тут гину з голоду… Встану, піду до свого батька і скажу йому: Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою і вже не гідний зватися твоїм сином; прийми ж мене як одного з твоїх наймитів! Тож він, підійнявшись, пішов до свого батька. Коли він був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його. А син сказав йому: Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою; я вже не гідний зватися сином твоїм! Та батько сказав своїм рабам: Негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і взуття на ноги; приведіть відгодоване теля та заколіть; будемо їсти й веселитися, бо цей син мій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся! І почали веселитися.

Лк. 15:11–24

Розглядаючи цей уривок, я хотів би, щоб ми не просто намагалися зрозуміти, як Бог змінює кожного з нас, а й як ми змінюємось як громада і можемо змінитися як суспільство, переглянути взаємини в ньому.

Це історія про кризу суспільства і про те, як воно оновлюється. Наприклад, ми бачимо сім’ю, що розпалася, як головний осередок суспільства. Молодший син попросив про свою частину спадщини до того, як його батько помер. А ми знаємо, що попросити спадок у той час у ще живого батька все одно, що побажати йому смерті. Він забирає гроші, йде, ганьбить свою сім’ю поганою поведінкою. Син, будучи ізраїльтянином, іде в чужу країну, і в самому кінці, до свого повернення, він годує свиней, що означає для тієї культури, що він ганьбить свою націю (бо свиня для євреїв – нечиста тварина). Але далі історія показує, як громада відновлюється шляхом покаяння. І мені хотілося б звернути вашу увагу саме на покаяння – що дуже важливо для відновлення будь-якої громади.

Бог любить того, хто кається! І хоча саме слово “покаяння” не можна знайти в цій притчі, але рішення молодшого сина повернутися до батька є прикладом покаяння. Тож давайте поговоримо про важливість покаяння, про його суть, про те, як воно відбувається і які результати приносить.

Про важливість…

У цій історії, що поклало початок внутрішньому зціленню молодшого сина? Що привело його до почуттів? Що вплинуло на відновлення сім’ї? Батько завжди любив свого сина, правда? Але що призвело до такого відновлення? Це покаяння молодшого сина! Фраза “він прийшов до тями” – це ідіома, яка означає покаяння. І хоча батько не переставав любити свого сина, покаяння підштовхує батька на радикальні дії. І якщо батько в цьому уривку представляє Бога, тоді сенс притчі такий: якщо ви хочете любові Божої і сили Божої у вашому житті, джерелом може стати покаяння. Зверніть увагу, як часто Ісус каже: “Покайтеся і повірте в євангеліє, покайтеся і ввійдете в царство Боже, покайтеся, бо царство Боже близько”? Знаєте, що він мав на увазі? Він каже, що якщо не покаєтеся, нічого не зможу вам дати, пояснити або зробити, ви навіть не зможете розуміти реальність. Покаяння – це ключ до всього, джерело всього.

Коли Мартін Лютер розпочав рух реформації і прибив 95 тез до дверей храму, перша теза свідчила про те, що фраза Ісуса “покайтеся” означає, що все життя віруючогов має бути суцільним покаянням. І це відрізняється від того, у що зазвичай вірять люди. Процитую Байрона (який представляє світський світ): “Тільки слабким потрібно каятися”. Багато хто думає, що покаяння – це ознака слабкості, це визнання поразки, рідкісне явище. Але коли Лютер дивився на покаяння в Біблії, він бачив навпаки: покаяння – це знак сили. Ви розумієте, скільки радості у вас має бути, наскільки коханими й сильними духовно ви маєте бути, щоб після зробленої помилки покаятися? Не просто визнати помилку, а й упокорити себе. Скільки сили потрібно для цього? Нездатність покаятися якраз і є ознакою слабкості.

Світ каже, що покаяння – ознака слабкості, Мартін Лютер стверджує – ознака сили. Світ каже, що покаяння – це визнання поразки, Лютер – звільнення. Той, хто кається, звільняє себе від удавання й скритності, від потреби перемагати в кожній суперечці, від потреби постійно себе захищати, від потреби викривати інших, які вони недосконалі. Той, хто кається, одночасно вражений і сповнений радості. Той, хто кається, визнає помилку і хоче її виправити. Це звільнення! Мені не потрібно брати контроль на себе і турбуватися про те, що інші думають про мене. Таким чином, це не ознака слабкості, але сили, це не ознака поразки, але визволення, і тому Лютер каже: це повинно відбуватися все ваше життя, якщо ви правильно розумієте Євангеліє і християнство.

Хто ж правий: Лютер чи Байрон? Хто правий: Біблія чи світ? Хоча, взагалі-то, вони обидва мають рацію. Тому, що є два види покаяння. Павло говорить про них: “Адже смуток, що по‑Божому, приносить покаяння на спасіння, – ним не слід журитися, а смуток світу спричиняє смерть” (2 Кор. 7:10). Кілька років тому я прочитав таке: “Є таке покаяння (таке визнання гріха і неправильності дій, коли ви робите щось, що викликає почуття провини), яке призводить до спасіння, не залишає жалю або втрати впевненості в собі і не замикає вас у темряві на роки. І є таке покаяння, яке призводить до саморуйнування, до втрати сил і впевненості в собі, практично призводить до смерті”.

Що ж є це правильне в біблійному розумінні покаяння, яке так радує Бога, як ми бачимо з цієї притчі? Таке покаяння, про яке Лютер говорив, що потрібно його здійснювати все своє життя. З цієї притчі ми можемо взяти для себе три ідеї того, чим є справжнє покаяння. Давайте подивимося, що правильного робить молодший син.

Спочатку подивимося на 17-й вірш: “Опам’ятавшись”. Цікава фраза, чи не так? Він прийшов до тями. Світ, у якому ми живемо сьогодні, нам пропонує велику кількість книжок і систем, дотримуючись яких, ми можемо домогтися поставленої мети або бажаного результату в будь-який час, при цьому ми самі контролюємо, коли і як. Але якщо покаяння, тобто справжнє звільнення і початок життя в радості починається з того, що потрібно прийти до тями, задумайтеся, чи можна це взяти під свій контроль? Чи можна самому прийняти рішення вийти з якогось трансу? Ні. Ви можете вирішити раптом вийти з п’яного стану або зі стану божевілля? Ні. Ваші гріхи, недоліки, характер, який доставляє вам найбільше неприємностей у своєму житті та житті оточуючих, здебільшого для вас самих непомітні. Вони-то і є найбільшою проблемою через те, що ви їх не помічаєте і не визнаєте. Людське серце працює на запереченні та ігноруванні так само, як машина – на бензині. Покаяння починається з моменту, коли ви приходите до тями. Як це відбувається? Це відбувається ззовні. Ваші неправедні справи ніби плетуть мережу реальності. Тобто щоразу, коли ви чините егоїстично, коли ви сповнені гордині й тримаєте на когось образу, коли живете не так, як заповідав Бог, – ви плетете мережу своєї реальності. Але приходить переломний момент, коли ситуація обертається проти вас, коли ви розумієте, що щось не так, щось не працює. І починаєте усвідомлювати: “Я чинив неправильно. Як же я міг так?” І подібно до молодшого сина, який прийшов до тями через біль, а завдяки своєму батькові та допомозі інших – зміг покаятися.

Покаяння починається з того, що ви приходите до тями, – це не можна просто зробити в будь-який час, коли заманеться. І покаяння приходить до вас, а ваше завдання – на нього відреагувати. Його навіть можна проґавити! Людина, яка знає себе, розуміє, що такі моменти просвітлення не приходять за наказом. Але коли приходять – на них потрібно реагувати! Справжнє покаяння, що звільняє і змінює все життя, приходить саме, і коли воно приходить, потрібно на нього відповісти.

Коли молодший син приходить до тями, він каже: “Встану, піду до свого батька і скажу йому: Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою і вже не гідний зватися твоїм сином…”. Спочатку він визнає, проти кого він згрішив насамперед – перед небом! “Як так!”, – скажете ви. – “Він же згрішив проти батька і брата, вірно?”. Але ні, спочатку він визнає, що згрішив проти Бога. Якщо ви відкриєте Пс. 51 – найвідоміше сповідування гріхів царя Давида, який відібрав дружину у свого підлеглого і послав його на смерть, то бачите слова Давида: “Супроти Тебе, – Тебе єдиного, – я згрішив”. А як же людина, яку було вбито через тебе? Чому проти Бога насамперед?

Саме так! Тому що покаяння в біблійному розумінні, яке призводить до зміни в житті, починається з розуміння того, що будь-який гріх, вчинений у вашому житті, – це гріх проти Благого Бога. І це важливо розуміти! Наприклад, що вас пробуджує? Біль (ще одна форма зациклення на собі). Але коли біль вас пробуджує, дуже важливо не почати робити все можливе для знеболення. І в цьому існує небезпека не покаятися, але зациклитися ще більше на собі. Бо можна прийти до такого покаяння, яке спонукає вас тільки до ще більшої жалості до себе.

Пам’ятаю, коли я був ще молодий і одружений близько року. Ми жили в маленькому містечку в штаті Вірджинія, і до мене підійшов чоловік і попросив допомогу в шлюбному консультуванні. На той час інших консультантів у місті не було, мені 25 років, одружений лише рік – звісно, приходьте, розкажу вам усе, що потрібно про життя в шлюбі… Він прийшов із дружиною. І їхня проблема полягала в тому, що він справді був дуже егоїстичною, маніпулюючою і гордовитою людиною, а дружина нещодавно вирішила від нього піти. Він запропонував їй піти до консультанта в надії утримати її, і вона погодилася. Дружина дала знати, яких змін очікує. Він почав розуміти свої проступки і злякався, сильно засмутився і навіть плакав, що для чоловіка у Вірджинії майже неможливо. І він прийняв цей список від дружини і цілий тиждень намагався поводитися правильно. За тим ще тиждень і ще, і вона вирішила, що її чоловік уже змінюється і вона не піде від нього. Але через кілька місяців, щойно він відчув, що вона не піде – він взявся за старе. Думаєте, він кілька місяців просто прикидався, щоб утримати її? Ні. Він дійсно переживав біль і страх, але він боявся за себе. Є різниця між тим, щоб переживати за наслідки свого гріха, за біль, який цей гріх тобі завдає, і переживати за сам гріх. Якщо ви думаєте так: “Я робитиму все можливе, щоб більше не переживати цей біль”, ви не змінилися! Навпаки, ви стали ще більше захоплені собою, як і у випадку з чоловіком, хоч він і був засмучений, але більше переживав за себе, а не за те, якого болю він завдавав дружині, і вже точно не за те, що він робив проти Бога. У результаті він не змінився, тому що переживав за наслідки гріха, а не за сам гріх. Далі, стало тільки гірше.

То до чого тут Бог? Один із віруючих якось у спробі пояснити різницю між жалістю до себе і щирим каяттям сказав: “Покаяння через страх покарання приходить від розуміння Бога як Судді; покаяння щире приходить від розуміння Бога як Досконалого і Благого”. Якщо ви чините незаконно, то боїтеся наслідків закону. Але якщо у вас є найкращий друг або досконалі батьки і ви чините незаконно проти них, а вони про це дізнаються, то вам боляче від усвідомлення того, що безневинна кохана людина постраждала через вас!

Бог нас любить досконалою і чистою любов’ю! Подивіться на своє життя і постарайтеся згадати, скільки Він зробив доброго для вас. А як ви чините по відношенню до Нього? Коли ви розумієте, хто є Бог, і каєтеся у своїх гріхах (неправильних діях і думках) не через страх наслідків, ви почнете ненавидіти сам гріх, а не просто його наслідки. Ось тільки тоді й приходять справжні зміни у вас! Ви не перестаєте зациклюватися на собі, все менше думаєте про себе, ніж раніше.

Молодший син визнає, що вчинив гріх проти батька. Він не переносить свою провину на інших або обставини, не намагається виправдатися. Іншими словами, він не каже: “Отче, я згрішив проти тебе, але якби в тебе був такий брат, як у мене, і тобі б довелося ділити кімнату з цим самоправедником!” Також, він не говорив: “Отче, я згрішив проти тебе, але ти ж розумієш: я молода людина, мені можна пробачити”. Нічого такого він не говорить – лише щире покаяння!

Покаяння – це реакція на пробудження, де в центрі Бог, а не жалість до себе, що призводить до повної відповідальності за свої дії, без перекладання провини і без виправдань. І таким чином ми вже наблизилися до майже повного розуміння щирого покаяння, що змінює життя. Залишилося ще зазначити таке. Важливо подивитися не тільки на те, що молодший син зробив, а й на те, чого він не зробив. Він збирається піти до батька і сказати: “Вже не гідний зватися твоїм сином; прийми ж мене як одного з твоїх наймитів!”. Слуги в ті часи жили разом із господарем, у відведеній їм кімнаті, але найманці жили в місті, приходили на роботу й отримували за це гроші. І цим самим, молодший син хоче сказати, що визнає свою провину і готовий відплатити кожну монету, взяту в батька. Тобто, він хоче заслужити дорогу додому, не просто, щоб його прийняли по милості. Він не шукає благодаті, хоче заплатити, заслужити своє втрачене місце.

Це притча, яку розповідає Ісус і тут важливо зрозуміти, що в цій історії є дві головні лінії. З одного боку, коли ви згрішили проти людини і хочете налагодити з нею стосунки, це хороший спосіб. Тобто, якщо ви щось вкрали – ви це віддасте. Але якщо цей батько з історії – Бог, тоді такий підхід до отримання прощення – найбільша помилка!

Є різниця між релігією та Євангелієм. Релігія – це система переконань, що стосуються погляду на життя і Бога. У релігії все зводиться до того, що якщо робити все правильно – тоді отримаєш благословення Бога. Якщо я правильно себе веду в моральному плані й соціальному і буду хорошою і людиною, Бог благословить мене. Але в такому разі, чиїми силами я досягаю всього? І що мені дає впевненість, силу та надію? Саме ця система переконань! За такою логікою тоді, покаяння – це руйнування та слабкість, бо воно спрямоване на звільнення вас від джерела ваших сил, покаявшись, ви не скажете: я творю добрі справи. Покаяння – це визнання, що ви не можете творити добрі справи просто так. Тому, покаяння – руйнування свого я. Релігійна людина, коли кається, вона практично займається самобичуванням – постійно говорить, яка вона погана і що з нею не так саме тому, що дотепер така людина має своє уявлення того, що є правильним, і за цим уявленням вона судить себе. Таким чином, ця людина все одно визнає систему певних переконань як вищий авторитет. І думаючи, що якщо себе постійно принижувати – цим вона піднесеться і буде прийнята. Покаяння в релігії – це спроба заслужити прощення. Тому в релігії – це нескінченний процес самознищення і бичування. Упевненості при цьому в собі немає, і відчуття прийняття – теж, і немає радості. Покаяння в релігії – це руйнування.

Але все в цій притчі суперечить такому підходу до покаяння. Коли молодший син підходить до будинку батька, батько не сидить усередині будинку, час від часу виглядаючи у вікно. І побачивши сина, не каже: “О, з’явився, не запилився! – і не думає, – Нехай стукає у двері, поки не відчує те, що відчував я. І може, якщо він стукатиме сильно і довго, я його пробачу!” Ні! У цій історії ми бачимо багатого власника тієї землі, який за традицій і розуміння людських стосунків того часу, визирає свого сина постійно, бо батько помітив сина здалека, який ще навіть не підійшов до хати! І він побіг до сина. І щоб ви знали в ті часи, люди з таким статусом не бігали! Вони не могли бігати навіть якби хотіли через одяг, який носили, – треба було піднімати спідниці вище, щоб бігти! А батько побіг назустріч синові й обійняв його! Падає йому на шию і цілує! А пізніше ми побачимо, що батько одягає сина, взуває його та одягає перстень на руку його – це означає, що сина знову прийнято в сім’ю, що він має право укладати угоди від імені сім’ї. Батько влаштовує бенкет! Батько відмовляється, не хоче, щоб син заробляв собі дорогу додому. Він просто дарує йому своє прощення – по благодаті.

Ідея того, що можна заробити собі прощення – не приймається! І ще, зверніть увагу. Релігія вірить у те, що якщо вести певний спосіб життя, можна отримати Божу любов, а тут ми бачимо, що саме любов батька призводить до покаяння! Не наше покаяння стимулює Божу любов, але Божа любов стимулює покаяння в нас!
У релігії, покаяння відокремлює вас від джерела, що дає вам сили і надію, і людина знаходить силу і надію в системі певних переконань. Але Євангеліє (Блага вість) полягає в тому, що шляхом покаяння ви знаходите силу і надію, і радість через примирення з їх Джерелом. Тому що Бог є джерелом радості, надії та сили, і Він додає впевненості, і справа не в тому, що ми робимо для Нього, а в тому, що Він зробив для нас! Він – Ісус. Що ж Він зробив?

Щоправда, цікаво, що саме Ісус розповідав цю історію. І про що Він думав? Ісус розповідав історію про сина, який перебував в агонії усвідомлення свого становища, голий і розбитий, а батько одягає, взуває, приймає його, влаштовує бенкет. Але наприкінці життя Ісуса, коли він волає до Отця, голий і побитий на хресті – Бог не відповідає! У результаті, Син голий, замість бенкету – оцет, за що? Деякі люди використовують покаяння для того, щоб бичувати себе за свої гріхи, але будь-який християнин знає, що Ісус Христос помер на хресті за наш гріх, щоб нас пробачили, був голий за нас, щоб нас вдягли, був, відкинутий за нас, щоб нас прийняли. Навіть до того, як ми покаємося, Бог одягає нас, любить нас, годує нас. Коли ви каєтеся, ви згадуєте, що причина, через яку Ісус прийшов на цю Землю – померти за мене! Коли я каюся, я повертаюся до себе справжнього, до того, ким я є насправді! Ось чому – все життя – каяття, тому що потрібно це робити весь час!

Причини, через які я можу замислитися над тим, що роблю не так – можуть бути різні: гордість, егоцентризм. Але усвідомлення того, що Самому Богу довелося стати людиною і померти за мене, щоб мене пробачили – смиряє мене смертельно! Ще причинами моїх неправильних вчинків можуть бути страх і переживання, і відчуття своєї незначущості, але Блага Звістка в тому, що Ісус забажав померти за мене і це окрилює, приносить непідробну радість! Для Бога ви дорожчі за небеса! І що більше я приймаю Його жертву своїм покаянням, то більше переживаю велику радість і тим самим міняюся і дедалі менше зациклююсь на собі та менше приношу неприємностей іншим!

Покаяння – це примирення з Богом, це прийняття Його жертви! Ще раз, – жертва ж полягала в тому, що Ісус помер за мене, голим і знедоленим Своїм Отцем, щоб мене прийняли, і щоб коли я покликав, Отець почув мене!

Тепер вам видно, яке звільнення приносить покаяння? Перебуваючи в покаянні, ви вільні від потреби маскуватися, від потреби жити за системами, від потреби бичувати себе, від постійних дебатів з іншими людьми і потреби їх вигравати. У процес постійного покаяння приходить смирення, яке своєю чергою змінює вас на краще! Ви дедалі менше будете зациклені на собі, і дедалі менше чинитимете егоїстично, і, до речі, вам не буде здаватися, що ви стаєте кращими, але люди навколо вас бачитимуть це! У світі ж усе навпаки, людина каже – я хороший, але оточуючі таким її не бачать. Якою людиною ви хочете бути?

І останнє, якби наша громада жила таким життям, де кожен із нас живе покаянням, якою б громадою ми були? Давайте постараємося відповісти на два запитання.

Перше, ви вірите, що покаяння починається з того, що потрібно прийти до тями? І ми вже говорили про те, що не можна просто рішенням вийти з трансу. Нам потрібні друзі, такі як цей батько, в історії, щоб допомогти вийти зі стану трансу. Як побудувати громаду, де б люди могли пробуджуватися? Якою має бути громада?

Одіссей під час своєї подорожі, перед тим як проходити через острів Сирен (а він уже знав, що голос Сирен доводив до божевілля будь-кого, хто слухав їх), попросив прив’язати себе й ігнорувати все, що він каже, доки його команда із закупореними вухами керує кораблем у правильному напрямку. Це гарний приклад того, як церква має жити. Коли ви приходите до церкви, просто приходите і нічого не робите, нічим не допомагаєте – тоді ви просто споживач. Якщо ви не стаєте членом церкви, і не даєте свою згоду на те, що пастор, або брат чи сестра в церкві має право вас зупинити, коли ви грішите – ви не розумієте покаяння. Той, хто вірує в Євангеліє, знає, що час від часу вас потрібно приводити до тями! Кожен християнин має перебувати в громаді, де є підзвітність. Ви підзвітні їм, вони – вам! Деякі з вас прийшли з церков, де лідери зловживали своєю владою. Я це можу зрозуміти, але це те саме, якщо я вам скажу, що у світі багато поганих лікарів, чи означає це, що вам не потрібні ліки, і ви не будете шукати, як вилікувати хворобу? Вам потрібна громада, що складається з людей, які перебувають у покаянні – це і є грішники, які каються! Вони будуть смиренні, ніколи не залишать у гріху, але й продовжуватимуть любити. Вони будуть терплячі до вас до кінця. І це все від розуміння того, що вони теж грішні й не кращі за вас! Вони не зможуть себе почувати краще, ніж ви – тому, що вони каються. Хотілося б вам перебувати в такій громаді? Ви хочете побудувати таку громаду? Спільноту без брехні і повної любові? Де всі приймають один одного і не використовують один одного, але при цьому не залишають один одного жити в гріху. Почніть із себе! Зараз!

Усе наше життя – покаяння.

Оригінал © Gospel in Life, переклад © Help for Heart.