Війна очима простих людей

Здається, війна – то далека і політична справа. Від неї можна відгородитись, як-от просто вимкнути новини. Але війна – це трагедії та травми звичайних  людей. Це зло, яке вривається в нормальне життя, повністю нівечачи його, руйнуючи і вбиваючи.  «Коли вибухає війна, люди зазвичай кажуть: “Ну, це не може продовжуватись довго, надто це безглуздо”. І справді, війна і справді занадто безглузда, що, втім, не заважає їй тривати довго».[1]

У чому війна заподіює зло?

Чому це зло прийшло в наше життя?

Чому Бог не зупинить це зло? Хіба Йому байдуже?

Якщо Він люблячий і всемогутній, чому не зупинить це зло раз і назавжди?

Нескінченні запитання без єдиних відповідей. Кожен із нас схильний інтерпретувати війну та її зло через призму своїх упереджень і передумов.

Я вирішила поспілкуватись із деякими сім’ями, які особливо постраждали від війни, щоб зрозуміти, як вони відповідають на поставлені запитання, і, можливо, допомогти їм побачити перспективу Євангелія.

Мене особливо вразила одна жінка, Ніна. Вона – мама трьох діток. Молодшого сина народила вже в окупації в місті Олешки в пологовому будинку без електрики і медикаментів. Місто Олешки розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти Херсона. Воно було окуповане зразу, в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Окупанти з’явились на танках і БТР. Коли Ніна говорить про рашистів, у неї стискаються губи, вона відчуває ненависть, бо її мирне і щасливе життя було повністю ними понівечене.

Усе почалось із того, що всі магазини зачинилися і потрібно було годинами стояти в чергах, щоб купити хліб чи якусь крупу. Дорогою додому, несучи одну буханку хліба, Ніна зустріла рашистів. Вони направили на неї дуло Калашникова, бо ж вона – українка, яка не чекала росію, не взяла запропонований паспорт.

– Ти не можеш тут пройти, бо розстріляємо.

Ніна повернулася і пішла додому через болота, обхідним шляхом. Там чекали діти. Витерши сльози, вона сказала їм, що трошки затрималась через чергу в магазині. Розклеюватися не можна.

У дитячому будинку для дітей із крайнім ступенем відхилення, де працювала Ніна,  лежало багато діток. Туди щодня приходили рашисти зі зброєю, шукаючи нацистів. Вони кричали, що всіх повбивають, позабирають і спалять за містом. Діти плакали від страху, не розуміючи, чому на них наставляють зброю…

Спочатку ці погрози лякали, а потім тільки зміцнювали Ніну в ненависті: яке вони мають право так себе поводити в нашій країні?!

Усіх, які не погоджувались і могли опиратись, вивозили на допити, в підвали. Звідти люди майже ніколи не повертались живими. А ті, що повертались, уже нічого не говорили…

До всього мало-помалу звикаєш, особливо до відчуття страху. Ніна з чоловіком упродовж року не випускали дітей на вулицю, вони всі сиділи вдома, бо був город, можливість прокормити себе і консервація. Проте все погіршилось через підрив дамби: рашисти підірвали Каховське водосховище. Затоплення відбулось вночі. Ніна досі ночами прокидається від кошмарів, побачених тієї доби. Їй постійно чується жахливе виття собак, яких багато хто не спустив із повідка, а також стогони і крики людей.

– Ти  можеш втекти і сховатись від рашистів, але від води не втечеш… Вона всюди… Ця жахлива чорна вода, яка несе трупи, – шепоче вона мені ледь чутно, ніби вдивляючись у товсту болючу темряву, що назавжди застрягла у її споминах і серці.

Рашисти не давали спасати один одного. Сусіди, у яких були човни, рвались допомогти людям у тих районах, де було низько і хати швидко затоплювало, але їм прострілювали ноги або дно човна. Самі ж рашисти плавали і забирали майно з підтоплених будівель. Якщо сім’я була вдома, їх запитували, чи є російський паспорт. Тільки в такому разі спасали. Якщо ж паспорти були українські, людей в літню спеку залишали чекати смерті від води. «Ви за Україну – тоді топіться», – була їхня відповідь.

Досі Ніна бачить перед собою одну сім’ю, яка трималась за дах будинку посеред води, що прибувала кожної години. Спочатку не витримала і впала у воду дворічна дитина, за нею кинулась мати, після мами не втримався ще один її син. Вони всі потонули. Вода піднялась на 6 метрів. Розповідаючи цю історію, Ніна починає плакати. Я розумію, що вона ніколи не забуде цю матір і двох її маленьких дітей-двійнят.

Тоді будинок Ніни затопило вже наполовину. Поряд, у сусідньому будинку, квартирувались рашисти. Вони втекли зранку на своєму авто, а човен із якоїсь причини не пробили. Той човен і став спасінням для сім’ї Ніни.  На ньому Ніна, чоловік, мама і троє діток перебрались у центр міста. Тільки його не затопило, бо був розташований на височині. Там у маленькій квартирці й переховувалась їхня сім’я. А поряд зло шукало нових жертв. Але люди, які жили навколо, почали приносити сім’ї Ніни памперси для малечі, цукерки для двох старших діточок та їжу для всієї родини. Хоча у всіх було дуже мало продуктів, кожен намагався якось допомогти. Разом вони кормили тепер уже безпритульних тварин, яких, як у тирі, розстрілювали рашисти, навіть до них не маючи милосердя.

Коли вода почала спадати, всюди були трупи людей і тварин. Рашисти забороняли їх хоронити. Вони мали залишатись там, де були. Собаки, яких було вдосталь, почали їсти трупи.  Сморід був повсюди.

Сім’я Ніни вирвалась з окупованих Олешків. Якимось чудом вони перебрались в іншу частину України, отримали житло. Проте середній син має панічні приступи, старший бореться з епілепсією, а Ніна не може спати через кошмари.

– Ніно, чому рашисти такі злі? – спитала я. – Чому так нас ненавидять?

– Не знаю, можливо, заздрять нам, бо ми вільні та любимо працювати, любимо порядок і чистоту. Тільки ж уяви: їх дивувало, що в кожному домі – туалети, паркани з цегли, техніка. Їх це страшенно виводило з себе. Вони забирали все, навіть розетки.

– Можливо, їх ніхто не виховував? – продовжувала вона, трохи помовчавши та знову поринувши у свої думки і спогади, від яких марно намагалася позбавитись. – Мої діти досі плачуть за кошеням, яке не змогли спасти. А ті легко розстрілювали людей на вулиці, ґвалтували навіть бабусь, а чоловіки… Гидко казати… Боялись ходити в шортах через ґвалтування. Я не розумію цієї жорстокості.

– Чому це зло сталось саме у вашому житті? Чому саме в Україні? – запитала я.

Ніна знизала плечима і відповіла:

– Можливо, за наші гріхи, гріхи всієї країни? Може, Бог таким чином хоче нас виховати чи навчити? А, може, через корупцію? Та я насправді бачу Бога в тому, що ми вижили. Може, це милість за те, що я працювала з дітками з межовими розладами? Можливо, через те, що молилась… Я розумію,  що в Україні багато проблем і, можливо, ми настільки грішні, що заслужили цю війну. Богу точно не все одно до нас. Але я ненавиджу рашистів за те, що ми пережили.

Також я поцікавилась, як Ніна бачить Бога в цій війні. Чому Він допустив і не зупиняє цю війну? Це питання було важким. І не тільки для Ніни, а й для інших сімей. Є вороги – вони винуваті, а Бог допомагає. Він поряд, підкріпляє і спасає, але наче не дуже активно.   

Це ще раз нагадує, що ми схильні не бачити Бога в житті, наче придушувати істину про Нього, про те, що Він активний, всемогутній і люблячий.

Ми схильні дивитись на війну, як на те, що заслужили. Ми грішні. Корупція, бридкі слова, лайки, брехня – все це вплинуло на те, що Бог дозволив нашій країні пройти через такі випробування. Це своєрідне очищення. Я часто чую саме таку інтерпретацію причин війни.

Але чи це дійсно так?

Невже ми такі грішні?

Грішніші за інші країни?

А як же сама росія? Вона свята і праведна? Чому їм усе сходить із рук?

Ми схильні приписувати злу роль вчителя чи спасителя. От якби не війна, ми б і не покаялись, і не молились. Нам треба це пройти, бо ми дуже грішні. Якщо війна – це вчитель, то тут ми робимо велику помилку. У вчителя інші завдання та цілі, які дуже відрізняються від цілей і завдань зла.

Злу немає виправдання. Хоча Бог через Свою доброту досягає Своїх цілей, проте Він ненавидить зло ще більше, ніж ми. Він проти зла! Це аксіома. Говорячи з Ніною, я дуже хотіла, щоб вона зрозуміла, що Бог ненавидить зло більше, ніж вона.

Чому ж Він його не зупиняє? Це запитання дуже складне для кожного з нас, хто щось втратив через війну. Говорячи з вдовою, чоловіка-медика якої вбили рашисти, я почула гіркі слова: «Бога немає. Якби Він був, війна не почалась би, Він би не дозволив убити чоловіка, який спасав інших. Я не вірю в такого Бога. Війна забрала в мене найдорожче. Моє життя зупинилось 25.01.2023 року, коли загинув мій чоловік і батько двох наших дітей».

Її образа на Бога призвела до заперечення Його існування в житті. Її твердження чітке: якби Бог був всемогутнім, Він міг би зберегти її чоловіка і війна б не почалась. Наступне твердження: якби Бог був добрим і благим, Він зупинив би зло.  Висновок: якби Бог був і всемогутнім, і добрим, зла не було б. Але зло існує. Тому доброго і всемогутнього Бога немає.[2]

Щоразу, зустрічаючись із цією жінкою, я привожу багато різних подарунків, а вона щиро дякує і дивується. Бо у світі так багато зла, що дійсно дивує, чому існує добро. А саме існування добра у зруйнованому і ненормальному світі доводить існування Бога. Її заперечення Бога пов’язане з важкістю поєднання існування Його любові та всемогутності й водночас злих сердець людей, які навколо. «Коли Бога звинувачують на суді людської думки, Слово Боже надає Свою теодицію, відкриваючи Себе у Своєму Слові».[3]

Справді, Бог міг би забрати дихання життя у тієї частини росії, що підтримує всю цю агресію, вбиває і ґвалтує мирних людей, руйнує їхні житла та й просте мирне життя.

Ми разом із Ніною дуже хотіли б, щоб Бог в одну секунду знищив цих людей. Мільйонів зо 70. Одним помахом знищив цього «колективного Путіна».  Але Бог так не робить. Чи це означає, що Він безсилий це зробити? Чи це означає, що Його немає?

Історія потопу (5 розділ Буття) та Содому і Гоморри (19 розділ Буття) вчить нас: ні, Бог не безсилий. Він може. Він уже так робив. Він знищив усе людство, думки і вчинки якого були суцільним злом. Такий Бог нам більш зрозумілий, і ми хочемо стояти разом із Ним та спостерігати смерть наших ворогів.

Проте чомусь зараз Він цього не робить, як не зробив і 2000 років тому, коли фізично прийшов у Ізраїль, який був окупований римлянами. Але юдеї очікували, що саме Месія прийде і визволить народ від окупантів, дасть землі спокій від ворогів. Проте Ісус наче зовсім не звернув на це уваги. Він проповідував Царство Боже, а не царство Ізраїлю. Хіба Йому байдуже до страждань і поневолення народу?

Думаю, зовсім не байдуже, як і зараз не байдуже. Бог чуйний до кожної людини, до кожної Ніни чи Олександра. Він бачить страждання кожного. Чому ж тоді не зупиняє цю війну? Чому тоді не зупинив римлян і не відновив царство Ізраїлю? Бо для того, щоб це зробити, потрібно вбити 70 мільйонів людей, не менше. Хоча стривайте: на світі набагато більше грішних і злих людей. До них належу і я, і ви, Ніно. Прийде час, і знову буде страшний суд, де кожний отримає те, на що заслуговує. Бог відплатить ворогам за зло.

А зараз час, коли Бог спасає людей, довготерпить і відновлює серце за серцем. Він дуже серйозно сприймає зло, настільки, що прийшов у цей світ, щоб померти за нас і перемогти зло в серці кожної людини. Бог вжив крайніх і єдиноможливих заходів, щоб перемогти зло, і пішов на смерть. Він пожертвував Своїм життям, щоб ми жили, мали свободу від гріха і смерті.  Це його остаточне вирішення проблеми зла. Бо носіями зла є ми, люди, і, щоб знищити зло, потрібно знищити нас. Ми живемо в ненормальному світі, у якому зла більше, ніж добра, проте саме існування добра вже свідчить про існування Бога і Його всемогутність.

«… лінія, що розділяє добро і зло, проходить не між державами, не між класами, не між партіями, – вона проходить через кожне людське серце – і через усі людські серця».[4]

Бог настільки проти зла, що вжив крайніх та найнеобхідніших заходів щодо людства. Він Сам став людиною і пережив на Собі різного виду зло. Водночас у Своїй реакції Ісус не робив зла у відповідь і на хресті, помираючи, молився за ворогів та їхнє прощення. Тепер для кожного з нас з’явилась надія мати перемогу над злом у серці.  Це довготерпіння жахливо дратує, коли зло приходить до нас особисто. Тоді ми схильні бути схожими на пророка Йону, якого дратували Божа любов та милосердя до злих і розбещених людей (Йона 4:1-11). Він хотів розплати і покарання для ворогів. Йона не хотів чекати чи проповідувати, щоб вороги покаялись. Разом із ним ми, українці, хочемо бачити Божу справедливість. Проте Бог є Бог, і ми не можемо до кінця зрозуміти, як поєднується існування грішного серця людини, її прагнення без упину робити зло та Божа добрість і всемогутність. Ми не здатні до кінця з’єднати всі крапки, але можемо і мусимо до кінця вірити в Його добрість, Його любов, Його спасіння та вічне життя. Зрештою, Бог не повинен нам пояснювати, чому вирішив не зупиняти війну в Україні, чи чому Ніна та її сім’я пройшли через таке зло, чи чому сотні людей із Олешок залишились лежати на вулицях і їхні тіла та кістки поїдали собаки.

Як і в книзі Йова бачимо, що Бог не відповідав на звинувачення чи не пояснював, чому дозволив сатані забрати все в Йова.  Навпаки, саме Бог ставив запитання. У книзі Єзекіїля 28:25-30 читаємо, що Бог не захищається, коли Ізраїль звинувачує Його в несправедливості, а звинувачує народ за непослух. Слово Боже показує, що Бог святий, добрий, проте Він не зобов’язаний пояснювати Своє довготерпіння щодо існування та дій зла у світі.

Завдяки розмові з Ніною я ще раз усвідомила, що зло реальне, цілеспрямоване і нераціональне. Воно постійно діє в серцях людей і руйнує все навколо.

Але в мене теж була чудова можливість крізь усі ці події та важкі спогади поділитись із Ніною найціннішим, що прокладає шлях до вічності, яка відгукується в наших серцях добром і милосердям Творця вже сьогодні, поділитися з нею Євангелієм Ісуса Христа.

---

[1] Альбер Камю «Чума»

[2] John M.Frame, Apologetics to the Glory of God: An Introduction (Phillipsburg, NJ:PR,1994),150.

[3] Джон Мак-Артур, Ричард Мейхью «Біблійне вчення».

[4] «Архіпелаг Гулаг». Том 1