Страшне горе, коли подруга втрачає дитину

Моєму старшому синові було 11 років, коли його найкращий друг помер від раку. Рівно чотири роки потому, сидячи тут, перед комп’ютером, я все ще відчуваю пронизливий біль материнського горя так гостро, ніби це трапилося тільки вчора.

Його звали Джош. У цій статті я називаю дійсні імена, тому що це були справжні діти. З реальними іменами. Вони воістину багато значили.

Багато моїх подруг зазнали нестерпного болю втрати дитини, коли вона була в утробі або в ранньому дитинстві, в юності, – це біль, який можна переносити на самоті, відокремлено. Його тяжкість не в змозі винести навіть найближчі люди. Ми хочемо розділити це горе зі своєю подругою, але не можемо. Найкраще що ми можемо – співчувати.

Навіть у найспівчутливішій серед нас людині є щось докорінно егоїстичне, що заважає справді пережити – хоча б побічно – те, через що проходить батько або мати, який переживає таку втрату. Ми не можемо надати реальної підтримки і навіть не хочемо як слід замислитися про весь той жах, який вони переносять. Наш людський інстинкт радить нам відсторонитися. Емоційна стриманість необхідна у сфері медицини, а іноді – і в кабінеті душеопікуна, але вона ніколи не здається доречною, особливо коли ти батько чи мати.

Професійна неупередженість та особиста участь

Працюючи медичним перекладачем у Бостоні, часом я бачу різні випадки з педіатрії (іноді вони бувають смертельними). Зазвичай дітей привозять, щоб вони могли отримати медичну допомогу, недоступну в Болгарії. Два роки тому на другу половину дня у мене була призначена зустріч у справі з педіатрії, того дня мені хотілося скоріше приїхати додому, щоб приготувати торт для майбутньої вечірки на честь дня народження восьмирічної доньки. Я навіть не припускала, що за кілька хвилин мені доведеться говорити жінці (такій самій, як і я) про те, що її донька помирає.

Мати маленької дівчинки прийшла одна на консультацію з онкологом, тоді як її доньці – теж восьми років – робили переливання крові в іншій лікарні. Вона і моя Наталія могли б бути друзями. Знадобилася майже година, щоб мати виклала історію хвороби, і поки я перекладала тяжкі деталі лікування нейробластоми малятка, моє серце розбивалося. Її рак настільки прогресував, що вже нічого не можна було зробити. Зі сльозами на очах онколог порадила матері забрати її додому в Болгарію.

За 15 років роботи медичним перекладачем це був один із двох випадків, коли я плакала. (Іншим разом це був телефонний дзвінок. Я мала повідомити матері 18-річного студента про те, що її син розбився на мотоциклі. Його, до речі, звали Джорджі). Проблема була в тому, що я не могла нічого зробити. Коли ми були в ліфті, я обійняла її і сказала, що мені дуже шкода, а потім я поїхала додому. Я навіть не могла собі дозволити затриматися і серйозно подумати про її материнську трагедію, адже в такому разі я б емоційно закрилася для власних дітей. Це було неприємно і, змушуючи “відсторонюватися”, я почувалася егоїсткою.

Усе інакше, коли скорботна мама – твоя близька подруга. Можливо, “по-біблійному” це саме так і є, але в реальності все інакше. Кілька років тому, коли жінка з нашої церкви ховала свого вісімнадцятирічного сина, мені було складно дивитися їй у вічі на похороні, а потім – мимохідь запитувати: “Як ваші справи?”. Стівен мав стати студентом коледжу. Джош – друг мого сина – пішов несподівано, просто перед Різдвом. Скорбота, що поглинула батьків, сестер, братів і церковну сім’ю, була до того болісною і нищівною, що природним поривом було відсторонитися, незважаючи на бажання втішити, підтримати.

“Я мати. І я не хочу переживати весь цей жах; я не бажаю навіть думати про це. Біблія говорить, що є розрада. Давайте нагадувати один одному про це. Відчувати цю скорботу не “духовно”, тим більше, коли ми знаємо, що дитина зараз у раю. Ніяких страждань. Припиніть страждання за будь-яку ціну. Ми не сумуємо подібно до язичників; у нас є надія”.

Кейт, яка втратила однорічного сина Алекса через ваду серця, сказала: “Це досі розриває мене на частини”.

Коли йдеться про втрату дитини, “розрада” – поняття відносне. Любов, що замінює, біблійні обітниці, майбутня надія слави – все це не має достатньої сили, щоб згладити ниючий, невгамовний біль від порожнечі, коли дитина, яку ти виношувала, годувала й виховувала, раптово померла. Часом, усе що ти можеш зробити як друг – це лише бути поруч, не тікати від болю іншого з батьків, не заперечувати його, не намагатися все владнати за допомогою побитих “духовних” фраз. Місяці потому після смерті Джоша, коли перестали приходити листівки і більше не передавалися страви [традиція приносити їжу скорботній сім’ї є вираженням співчуття оточуючих.], ми з його мамою разом плакали по телефону. “Я так сумую за ним… цього не повинно було статися”, – говорила вона.

Ніколи не применшуйте величини горя

Мене завжди вражала сцена з 11-го розділу Євангелія від Івана, в якій Ісус плаче з двома сестрами – Марією і Марфою – за їхнім братом Лазарем. Навіть знаючи, що Він воскресить Лазаря, і все закінчиться добре, Спаситель усього людства настільки перейнявся їхнім особистим горем, що вважав за краще цілком розділити його. Не було такого почуття, якого Ісус не відчув би повною мірою, – цей факт стає втіхою в нашому власному стражданні. Зауважте, Він ніколи не применшує величини їхнього горя; наш Відкупитель не байдужий до страждань Своїх дітей. Господь ніколи не каже: “Зберися” або “Змирися вже з цим”. Нам теж не слід цього робити: скорбота – це тривалий і дуже особистий процес, який переживаєш на самоті.

Батьки мають найсильніше бажання возз’єднатися зі своєю дитиною на небесах, і найкраще, що ви можете зробити для вашої скорботної подруги, – це бути поруч із нею в цьому очікуванні. Це небагато, але, несучи такий тягар, батьки потребують того, щоб не залишитися самотніми у своєму горі. Два роки потому, переїхавши, мама Джоша написала мені:

“Мама мамі… Я продовжую жити. Мені дуже важко, часом стає легше. Бог був надзвичайно милостивий до нас, дарувавши безліч благословень, однак, я ніби наполовину тут, а наполовину – спрямована до небес. Бог каже, що Його народ гине від нестачі видіння… я просила Господа про видіння від Нього, щоб я могла відплачувати славу і честь Його імені. Я змінилася, але знаю, що Бог має здатність і силу, щоб усе ще використовувати мене. Мері, часом я так сильно сумую за ним, що відчуваю, ніби моє серце розірветься. Безсумнівно, Бог мав серйозні причини для такого задуму… я знаю, що одного разу зрозумію і навіть прославлю Його за це”.

Самотній таємний біль викидня

Раціонально було б запитати: “Як можна любити того, кого ти ніколи не знала?” Будь-яка мати, яка виношувала дитину – повний термін або неповний – знає, що любов до дитини не “раціональна”. У грецькій мові Біблії для поняття “любов” використовуються чотири різні слова, і одне з них “сторге” ‘στοργή’ описує турботливу батьківську любов. Воно рідко використовується в стародавніх працях, а пізніше – здебільшого для опису стосунків у сім’ї. Сьогодні ультразвук дозволяє нам відчути той дивовижний момент, коли ти бачиш і чуєш биття серця свого 8-тижневого малюка всередині власного тіла, але ще від початку часів Бог помістив глибокий інстинкт батьківської любові всередину нас, як відображення Свого власного серця. І це неможливо пояснити чи логічно обґрунтувати.

Втративши дитину через викидень, ти переживаєш особливу самотність. Зазвичай у такому разі немає могили, поминальної служби, листівок чи телефонних дзвінків із висловлюваннями співчуття. Тобі доводиться “взяти себе в руки” і продовжувати жити, ніби все нормально. Але все не нормально і ніколи більше так не буде. Життя перевернулося, нехай навіть ніхто цього не бачить. Ти втратила ту частину себе, яку ніколи не замінити; це та рана, яку бачить тільки Бог. Ти сумуєш, бо жодного разу не тримала цю дитину на руках, ти не знала її, ти навіть не могла дати їй ім’я. Є так само почуття провини: “Чи моя це вина? Може я занадто багато працювала? Чи достатньо я їла? Можливо, Бог карає мене…”

І болісні питання про Божу доброту. Чому Він дає дитину тільки для того, щоб забрати її знову? Він міг щось зробити, щоб запобігти тому, що сталося. Він нічого не зробив. Він справді “за” мене? Як я можу довіритися тому, що Бог завжди вірний тоді, коли я сама не вірна? Смерть дитини (у будь-якому віці) – трагедія, і якщо подруга довіряється вам, розповівши про “приховану” втрату, найкраще, що ви можете зробити, – це зрозуміти це і дозволити їй сумувати.

Розрада друга у всякій скорботі

Найскладніше у спробі допомогти подрузі, що втратила дитину, – це те, що, незважаючи на всі ті біблійні істини та обіцянки Божої благості, які ми маємо, біль повністю не зникає ніколи. Він притупляється, але залишається з батьками, і нічого з того, що ми скажемо, не зможе “змінити все на краще”. Як і у випадку з депресією, найважливіше, що потрібно від вас скорботній подрузі, це знати, що ви турбуєтеся про неї. І що ви не залишите її, незважаючи на те, який це довгий і важкий період. Коли ти не знаєш, що сказати, саме час нічого не говорити… часом сльози – це найщиріше і найглибше відображення людського серця.

Немає необхідності бути такими, як друзі Йова: пропонувати пораду, перестерігати її за недостатність віри, говорити, що її скорбота не духовна. Навпаки, 2 Кор. 1:3-4 ясно говорить нам, що Бог Сам утішає нас у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати інших тією самою втіхою.

Не проповідувати.

Не повчати.

Просто втішати.

Бог прекрасно розуміє, як це втратити Сина. Коли здається, що Він мовчить – просто знати напевно, що Він поруч, Він піклується про скорботне серце – це саме те, що необхідно знати батькам, які проходять через таку трагедію. Не турбуйтеся про те, щоб сказати “потрібні слова”. Навіть у найважчий день Його любов схожа на подушку, яка захищає так, що ніщо не може нас надмірно поранити. Коли ви готові просто слухати, співпереживати… і навіть плакати разом, ви зможете хоч трішечки явити турботливе серце Ісуса вашій подрузі в її втраті.

Оригінал © Biblical Counseling Coalition, переклад © Help for Heart.