Сором’язливість, занепокоєння і страх сцени

Аарон Сіроні

Сьогодні ми говоримо про сором’язливість, занепокоєння і страх сцени. Іншими словами, про занепокоєння або навіть фобію перед публікою, перед людьми. Ми спробуємо розібратися в 4 аспектах цих явищ:

• опис переживань, що це таке;
• що лежить в основі бажань, які рухають занепокоєнням і тривогою;
• що можна не побачити і про що не говорять з приводу низької самооцінки, невпевненості, сумнівів у своїх силах;
• біблійні метафори, які допоможуть зорієнтувати у спробі зібратися в боротьбі з ситуаціями, що провокують занепокоєння.

1. Ви можете бути злегка пригнічені, але, якщо ви боретеся із соціальною тривогою і зі страхом сцени, можливо, ви відчуєте полегшення, дізнавшись щось нове і розуміючи, що ви не одні у цій боротьбі. І впевнений, що кожен зрозуміє, що Бог знає і розуміє нас, і Він поведе нас через цю боротьбу Його дорогою.

Я не пам’ятаю того моменту, щоб я не боявся жодного разу перед тим, як вийти на сцену, щоб я не боровся з цим почуттям тривоги. Я впевнений, що я був із ним народжений. Я виріс у віруючій родині. Тобто, бути християнином не означає, що у вас імунітет перед тривогою. Напевно, Бог дав нам це почуття з благодаттю і милістю і використовує цю боротьбу, щоб перетворити нас на образ Христа. І це благодать і милість, що ми можемо з цим боротися.

Соціальна тривога – це відчуття нервозності, страху, стресу, фізичної напруги в ситуаціях, де присутні люди. Ви відчували це постійно. У будь-який період життя. Особливо, коли перед вами незнайомі люди, а ще якщо чиниться певний тиск з їхнього боку. Коли ви постійно переживаєте за свої дії, які бентежать вас або виставляють вас напоказ.

Ви скажете, а до чого тут страх сцени до переживань у контексті стосунків між людьми. За своїм характером та переживанням вони не різняться. Людина, яка ненавидить бути в центрі уваги, має ті самі почуття, що й людина, якою оволоділо почуття соціальної тривоги. Можлива відмінність лише в контекстах. Соціальна тривога широко поширена, вона відчувається практично щодня. Але за своєю природою, боротьба з цими почуттями однакова.

Мені написала одна жінка. “У спілкуванні з людьми я відчуваю сильну сором’язливість. Навіть коли я намагаюся бути відкритою, я не можу впоратися з цим відчуттям. Я намагаюся зайняти оборонну позицію, і будь-яка спроба почати спілкуватися є через силу. Це ніколи не відбувається вільно, з радістю. Як я можу любити людей, насолоджуватися спілкуванням з ними, якщо я постійно перебуваю в цьому негативному стані? Такі відчуття завжди будуть присутні? Який вигляд має віра в моєму випадку?”

Щоб зрозуміти і допомогти людині, ми повинні зрозуміти і прийняти всерйоз, а що це означає для самої людини.

Зазвичай людина, яка бореться із соціальною тривогою, переживає виразне, неослабне відчуття страху перед людьми. Часто воно виникає автоматично, інстинктивно, від цього людину кидає в піт, починається відчуття нудоти, частішає серцебиття. Іноді це нагадує панічну атаку. Виникає відчуття, що ти маленька дитина, яка зараз побіжить, сховається десь і ляже клубочком, щоб її ніхто не чіпав. Іноді ці відчуття можуть починати виникати задовго до того моменту, коли щось має статися.

Деякі люди бояться навіть молитися вголос разом із кимось, вони бояться сказати щось не так чи не те. Буває, людина має виступати на конференції, а за два тижні до цього вона вже так себе накрутила, що в неї пропав голос. Тобто, спрацював психофізіологічний зв’язок. Люди й хотіли б послужити, зробити, сказати щось, але ця тривога повністю охоплює їх, і нічого з нею вдіяти не можуть.

Ще один випадок із Вільямом Купером, автором гімнів у 18 ст. Він також переживав соціальну тривогу, і як поет дуже яскраво описав цей стан: “Ті, чий дух схожий на мій, для кого публічний виступ – це смертоносна отрута, мене зрозуміють, а решта – ні. За півроку до іспиту я щодня відчував ніби мене ведуть на місце страти”.

Ось, що означає переживання соціальної тривоги. Ми не одні опиняємося в таких ситуаціях. Ми повинні серйозно сприймати відчуття стресу в людей. Але чому передчуття того, що має відбутися, викликає такий стрес? Багато людей, які з цим борються, асоціюють соціальну тривогу з тим, що за темпераментом схильні до відчуття того, що їх бентежить у соціальному контексті. Інтровертів просто “накриває” в таких випадках. І їхній виступ під питанням. Це не означає, що в них немає необхідних навичок або вони не знають чогось, або відсутнє почуття гумору. Ні. Просто їхнє мислення і фізичний стан заціпеніють.

Екстраверти ж, навпаки, шукають такі ситуації, де на них можуть подивитися, де вони можуть себе показати, де вони можуть бути в центрі уваги. Вони знають, що вони виступлять чудово. Їм навіть подобаються такі ситуації.

Але для інтровертів це певна загроза, вона уповільнює їхні дії. Що ж викликає таку мотивацію всередині? Це страх, що тебе будуть оцінювати, судити, ти хочеш справити найкраще враження на людей, і залежиш від їхньої думки. Ти боїшся, що опинишся непривабливим, скажеш щось не те, люди можуть побачити твої недоліки, і взагалі спишуть тебе з рахунків, як непридатного. І звичайно ж страх сорому. Якщо ти не справиш належного враження, ти будеш картати сам себе, принижувати себе. Чому? Тому що, як і перед смертним вироком, ми відчуваємо, що таким чином це буде “смерть” мого імені, “смерть” моєї репутації, “смерть” особистості. Ось, що стоїть на кону.

Так, ми живемо в такому небезпечному світі, люди відкидають нас, судять нас, зневажають нас, з людьми бувати не завжди безпечно. Ми й самі так часто чинимо: судимо інших, не оцінюємо гідно. Ми всі в одному човні.

Але Ісус показує нам, що є щось більше, ніж бути контрольованим страхом. Він показує, що можна є причини переносити цю тривогу, або навіть ігнорувати її. Вона не повинна контролювати нас.

У посланні до Євреїв 11 розділі йдеться про багатьох вірних чоловіків і жінок, які знали, що таке страх перед людьми. Вони переживали сором і приниження. Багато хто помер у слабкості та сповнені сорому. Ми вдячні цим героям віри. Євреїв 12:2 “дивлячись на Проводиря і Вершителя віри, на Ісуса…”. Шлях до соціальної тривоги починається, як ми бачимо, з наших сердець, які дивляться на щось більше, ніж страх. Ми повинні своїми очима серця дивитися на Ісуса. Ми повинні брати приклад з Його натхнення. Писання не хоче розвінчати наші нераціональні погляди на питання про соціальну тривогу. Багато з тих, про кого йдеться в 11 розділі, були принижені, вбиті, віддані на муки з ганьбою. Люди – небезпечні. Автор послання до Євреїв наводить як приклад цих людей. І говорить про Ісуса, як людину. Це особливо цінно для нас, які також борються і страждають, і переживають це. Ми чули про це сотні разів, що Ісус був слабкий, його спокушали, Він також боровся з тим самим, що й ми.

Вільям Купер казав, що всім знайоме це відчуття, коли до тебе ставляться із засудженням, коли ти не відчуваєш безпеки, коли хочеться сховатися від усього на світі. Але тебе знаходить Той, Хто відчув це все на собі. Він відчув усе це у Своєму боці, на руках, ногах – усі ті шрами в Нього були. І Він же зцілює нас, повертає нас до життя. Ісуса також зневажали, відкидали, принижували. Він усе це пережив – і приниження, і сором. І саме в Ньому ми можемо знайти допомогу для себе, розраду і благодать. Ісус знав те, чого ми боїмося.

Євреїв 12:2 “дивлячись на Проводиря і Вершителя віри, на Ісуса, Який, незважаючи на сором, замість належної Йому радості перетерпів хрест і сів праворуч Божого престолу…”.

Що мається на увазі під “хрестом”? Моторошна і ганебна смерть. Приниження людини, яку на ньому розпинають. Це страшенно боляче, але що ще важливо відзначити – це смерть у всіх на очах, оголена жертва на видному місці, де б усі дивилися на Нього і зневажали Його. Зневажали все, що Він робив. І кричали Йому, що він невдаха, розбійник, ганьба. Як Ісус йшов до сорому Своєї смерті? Ісус зневажав почуття сорому.

Мета не в тому, щоб позбутися того кроку, за яким послідує сором і страх, а рухатися, незважаючи на ці страхи.

Ісус не звертає увагу на те, що Він буде принижений. Він не перебував під контролем страху про те, що про нього подумають люди. Сором і приниження не мали жодної влади над Ісусом. Так, Він відчував фізичний біль. Згадаймо час у Гефсиманському саду. Там були люди, які й відкинули Його. Але сором стає лише фоновим шумом. Він ігнорує це почуття. Ненависть до сорому – це те, що нам подарував Господь. Це як беззубий собака чи неотруйна змія – вони гавкатимуть і шипітимуть, але вони ніяк не можуть завдати шкоди. У такому разі сором не може нашкодити людині. Сором можна ненавидіти.

Тому, якщо хтось бореться із соціальною тривогою, це означає, що він приймає і дозволяє певному рівню соціальної тривоги панувати над собою. Можна переживати відчуття розчарування, але не уникати його. Можна так робити і з радістю, і з нещастям.

2. Недостатньо лише знати, що Ісус був здатний ненавидіти сором. Ми повинні знати, що дало Йому змогу мати таку хоробрість, щоб ми могли знайти таку саму радість, яка була в Ісуса. Оскільки без радості ми не зможемо перенести всі ті випробування, які на нас чекають, і не зможемо ненавидіти сором. У чому повинна була полягати радість Христа? (Євр.12:2) Ми ще повернемося до цього місця.

Давайте глибше зазирнемо в саме серце страху перед суспільством. Суть не тільки в тому, що інші подумають про мене, адже цей страх підживлюється ймовірними загрозами. Але тут виникає ще одна ситуація, коли ми хочемо, щоб ці самі люди, яких ми “боїмося”, почали хвалити нас, ми хочемо їх задовольнити.

Давайте подивимося, що передує страху перед людиною. Цей страх імітує і псує все. А в нас є звичайні прості бажання. У кожному з нас є бажання нагороди, жага вічної слави. Це та радість, яка призначена Ісусові. Це те, чого Він досягне. Він зазнає сорому, болю, приниження на хресті.

К.С. Льюїс каже, описуючи це наше вроджене бажання: “Насправді, найскромніше, найдитячіше, найбільш творче із задоволень – це бути меншим: як тварина перед людиною, дитина перед батьком, учень перед учителем, творіння перед творцем”.

І яке найбільше бажання нашої душі? Бажання отримати похвалу і задовольнити Господа, Небесного Отця. Ви скажете, що ми були створені для хвали, щоб знайти схвалення у Господа. Як у тій притчі про таланти “Добре. Вірний раб”. У той час як Ісус стояв на хрещенні: “Це Син мій улюблений, в якому Моє благовоління”.

Ми повинні мати віру, як у дитини. Безневинне і скромне захоплення, коли її хвалять.

Пам’ятаю, як на одній із конференцій, був заклик до батьків, щоб вони повернулися до своїх дітей і сказали, як вони пишаються своїми дітьми. Я був там зі своїм батьком, він говорив, як він мною пишається, а я весь цей час плакав.

Уявіть собі, коли ми побачимо Бога, і Він особисто буде нас хвалити!

Це бажання в нас вроджене, у серці. І це було в Ісуса.

Евреїв 12:2 «дивлячись на Проводиря і Вершителя віри, на Ісуса, Який, незважаючи на сором, замість належної Йому радості перетерпів хрест і сів праворуч Божого престолу».

Ми не можемо сказати, що Ісус був безсоромним, що Йому були байдужі соціальні стандарти. Але Він шукав іншої слави. Сором і приниження від людей для Нього не були настільки важливими. Він звертає Свій погляд на Отця. Ісус завжди в місці слави, щоб ми могли дивитися на Нього.

Віра проявляється в пошуку й отриманні хвали в Божих очах, а не від людей. Важливим буде те, що проявиться на Божому суді.

Це не повинно перейти в марнославство, захоплення собою, оскільки ми не можемо задовольнити Бога без Бога. Ми є тими, ким Бог створив нас. Так само, як і картина задовольняє свого творця. Бог має бути задоволений тим, що ми зробили.

Івана 5:44. Ісус дивиться прямо нам в очі і ставить риторичне запитання. «Як ви можете повірити, коли приймаєте одне від одного славу, а слави, що від єдиного Бога, – не шукаєте?»

Ісус недвозначно запитує, чи довіряємо ми справді Богові? Неможливо орієнтуватися на схвалення людей більше, ніж на Боже. Тоді в нас немає і любові Божої. Це вже любов до себе. Чи шукаю я спосіб задовольнити Бога чи людей? У такому змаганні Бог може опинитися на другому місці. Ісус прибиває корінь соціальної тривоги. І це бажання схвалення і слави від людей, а не від Бога, нашого Творця. Ми повинні щодня позбуватися цього бажання, щоб подолати сором’язливість, соціальну тривогу.

3. Є способи, як перемогти і вичавити соціофобію та зростити божественну хоробрість, яка зцілює цю хворобу в мисленні.

Пам’ятаєте, що писала жінка? Вона казала, що завжди займала оборонну позицію, спілкуючись із людьми. Чому сором’язливі люди займають таку оборонну позицію? Від чого вона захищається? Що вона захищає? Мені здається, це її недосконалість, неспроможність, сумнів у собі. Вона не любить себе, з низькою самооцінкою. Багато експертів скажуть, що початкова мета будь-якої соціальної тривоги – захиститися від своєї низької самооцінки. Якщо ми нехтуємо або уникаємо цієї частини соціальної тривоги, тоді ми відпускаємо ці глибокі почуття ненависті до себе, сумнівів у своїх силах, невпевненості, і зцілення буде легким і ефективним.

Низька самооцінка – це популярний вислів останні 40-50 років. Будь-яка соціальна проблема – діагноз: низька самооцінка. Але це не нова ідея. Просто по-іншому на неї дивляться. Ранні отці церкви визначили 7 смертних гріхів, які дають початок усім іншим гріхам:

1. Лінь (зневіра, апатія, неробство)
2. Обжерливість
3. Гнів (помста, лють)
4. Жадібність (скупість)
5. Заздрість (ревнощі)
6. Зарозумілість (гордість)
7. Похіть (хтивість, блуд, розпуста)

Що з цього, ви вважаєте, протистоїть низькій самооцінці? Зарозумілість. Чому нас це не дивує? Яка природа зарозумілості? Змагатися. Порівнювати. Бути задоволеним лише тоді, коли в тебе чогось більше-краще, ніж у сусіда. Задоволеність у перебуванні вище за інших. У будь-якій справі.

Коли ти в чомусь зазнаєш невдачі, коли приходиш не першим, коли порівнюєш себе з іншими, завжди настає невпевненість, неспроможність. Може, інші люди розумніші, швидші, мають кращий вигляд, успішніші? А я заганяю себе в кут, закриваюся від усіх із почуттям неповноцінності. Гордість завжди порівнює себе з іншими людьми. Ми порівнюємо себе з іншими людьми, і почуваємося або добре, або виникає почуття сорому. Як сказав Девід Паулісон про Алісу в Країні Чудес. У Аліси, коли вона потрапила в кролячу нору, завжди виникало відчуття, що вона або занадто велика, або занадто маленька. Вона засмучена цим. Вона не може стати “правильного розміру”.

Так і працює гордість. Ми або дивимося на всіх зверхньо, бо ми кращі за інших, або почуваємося неповноцінними, бо інші кращі за нас. І це робить людей суперниками, ворогами, конкурентами. У людей, які борються із соціальною тривогою, завжди виникають почуття порівняння та оцінки. Як це відбивається на власній впевненості, самооцінці? Може варто підвищувати власну самооцінку? Ні. Скільки разів би ми не чули, що рішенням є підвищення самооцінки, це не так. Якщо ми почнемо підвищувати свою самооцінку, ми можемо закінчити ще в гіршому стані, ніж спочатку.

У чому ж ліки від низької самооцінки? Як нам зцілитися від почуття неспроможності? Приклад – Ізраїль.

Повторення Закону 7:6-8 “Тому що ти святий народ у Господа, твого Бога. Тебе обрав Господь, твій Бог, з-поміж усіх народів, що на землі, аби ти був Його особливим народом. Господь уподобав вас і обрав вас не тому, що ви численніші від усіх народів, адже ви найменші від усіх народів, – Господь з любові до вас, а також тому, що Він дотримується клятви, якою присягнувся вашим батькам, Господь вивів вас могутньою рукою, визволивши вас з країни неволі, з руки фараона, єгипетського царя».

Господь справляється з цим почуттям неповноцінності прекрасним, дивовижним способом. Він забирає фокус уваги з нас самих і переміщує його на Себе. Не наші заслуги, здібності, але Його характер, Його вибір. Чому Він так любить і дорожить Ізраїлем? Тому що Він прихилив до них Своє серце, тому що Він – любов. Він пообіцяв батькам Ізраїлю. Його любов не на заслугах людей ґрунтується. Він любить їх, тому що він дав клятву Аврааму, Ісааку та Якову.

Згадаймо царя Давида і сина Йонафана, Мемфівосфея (1 Царів 20:42, 2 Царів 9). Він ставить Давиду те саме запитання, що й ізраїльтяни: “Чому ти вибрав мене?”. А Давид відповідає так само, як і Бог відповідає ізраїльському народу: “Я любив батька твого всім серцем. Я дав обіцянку йому і не порушу її”. Любов Давида і Бога заснована на стосунках з іншими. І Павло говорить про це. Його улюблене місце зі Старого Заповіту це Єремії 9:23 “А хто хоче хвалитися, нехай хвалиться тим, що знає Мене, – розуміє, що Я Господь, Котрий творить милосердя, правосуддя і правду на землі, бо саме у цьому Моє задоволення, – говорить Господь”. Єремія каже, щоб ми не шукали хоробрість, самовпевненість, силу або захоплення в самих собі. Це не ваші заслуги чи здібності. Це може призвести тільки до марнославства, самовихваляння. Це отрута. Це може швидко “роздути” вас, але як повітряна кулька, це відчуття “лопне”.

Чому це важливо? Для тих, хто бореться із соціальною тривогою, неважливо, як пройшла розмова, як пройшла якась подія з людьми. Кожне нове спілкування, виступ, кожен новий день – жахливий. Бо ми починаємо з нуля. Це переживання має здатність стирати минулі успіхи, і призводить до приниження. Це схоже на гру в театрі, де щоразу ви чекаєте на позитивні відгуки про свою роль. Або засідання суду, де ви чекаєте на позитивний вердикт для себе, коли ви знаєте, що ви винні. Якщо я провалився, значить це підкріплює мій страх, який був у мені. І це ще більше тисне на мене, щоб я не зміг досягти успіху наступного разу.

Тому Бог каже, що ліки від низької самооцінки не можна знайти всередині себе. Але в смиренні. Не у високій самооцінці, бо це призводить до зарозумілості. Смирення – це коли ти найменше думаєш про себе. Люди, які борються із соціальною тривогою, звернені на себе. А свобода приходить тоді, коли ми переміщуємо акцент із самих себе.

К.С. Льюїс із книги “Просто християнство”: “Не думайте, що, якщо ви зустрінете справді скромну людину, вона буде тією, кого більшість людей називають “скромною” в наші дні. Ймовірно, все, що ви думатимете про неї, це те, що вона здавалася веселим, розумним співрозмовником, який по-справжньому цікавився тим, що ви їй сказали. Якщо він вам не подобається, то це тому, що ви трохи заздрите тому, хто, здається, так легко насолоджується життям. Він не думатиме про смирення: він узагалі не думатиме про себе”.

Це дуже гарний опис смирення. Це смирення дає нам полегшення в наші душі. Воно звільняє нас від невпевненості, від низької самооцінки.

Єремії 9:24 «А хто хоче хвалитися, нехай хвалиться тим, що знає Мене, – розуміє, що Я Господь, Котрий творить милосердя, правосуддя і правду на землі, бо саме у цьому Моє задоволення, – говорить Господь». 

Ми повинні триматися за те, що дає нам внутрішню силу, впевненість, відчуття безпеки. Ми можемо хвалитися лише тим, що ми знаємо Бога. Де ми можемо побачити Божу любов, Його справедливість, Його праведність найбільш ясно? На хресті. Ми можемо хвалитися і радіти тим, що Бог нас вибрав, і дарував нам любов, вірність до Його Сина Ісуса Христа.

Де в цьому проявляється слава? У Христі та через Нього. Усе, що я маю, я отримав по вірі через те, що зробив Ісус Христос. Ось чим ми можемо хвалитися. Не собою, але тим, що зробив Христос для нас.

1 Коринтян 1:26-31: «Гляньте, брати, на ваше покликання: небагато мудрих тілом, небагато сильних, небагато шляхетних. Але Бог вибрав немудре світу, щоби засоромити премудрих, і Бог вибрав немічне світу, щоби засоромити сильних; Бог вибрав понижене у світі, погорджене і неіснуюче, щоби позбавити сили існуюче, щоби жодне тіло не хвалилося перед Богом. Від Нього ж і ви є в Христі Ісусі, Який став для нас мудрістю від Бога, праведністю, освяченням і викупленням, щоби збулося написане: Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!».

Якщо ми правильно подивимося на себе, як на “погорджене і неіснуюче”, ми перестанемо шукати цінність, упевненість, високу самооцінку всередині себе.

2 Коринтян 12:9-10: «Втім, для того я і писав, щоби пізнати вашу досвідченість, чи слухняні ви в усьому. Бо кому ви прощаєте щось, тому і я, адже коли я щось простив кому, то простив задля вас перед обличчям Христа».

Як сказав Джон Пайпер: “Це не самооцінка, а оцінка благодаттю”.

4. Якщо ми прийшли до Христа, значить Він вибрав нас, дав нам Свою любов, зробив нас Своїм скарбом навмисно. І цю мету описано в 1 Коринтян 4:1-2 “Нехай кожний вважає нас слугами Христовими та управителями Божих таємниць. А від управителів вимагається, щоб кожний був вірний”.

Павло пише це коринтянам, які порівнюють себе з іншими, змагаються з іншими. Вони проявляють зарозумілість. Вони хочуть здатися впевненими в собі, розумними, багатими, які вміють говорити публічно. Павло відкрито говорить про людські слабкості, і навіть каже, що він почувається ніяково і зі страхом, перебуваючи з коринтянами.

Тому Павло говорить про служителів і управителів. Павло говорить про те, що він не мріє бути великим лідером, експертом у якійсь галузі. Він просить, щоб на нього дивилися так, як він сам себе бачить. Нічого особливого чи значного.

Перед початком заходу, де будуть люди, як мені правильно підготувати свій розум і серце? Ми повинні підходити з певним “планом на гру”. Ми не можемо передбачити все, що станеться на якійсь зустрічі, де ми будемо. Але ми маємо бути правильно налаштовані. І який вигляд має така підготовка?

По-перше, ми служимо Христу. У нас один Господь. І тільки Його ми повинні задовольнити. Ми не намагаємося виграти конкурс популярності. У нас один зразок для наслідування. Мені не потрібно нічиє схвалення. Як мені отримати хвалу від Бога? Як я можу найкращим чином послужити Богові?

Якщо у мене виникає спокуса ізолюватися або уникати інших людей (бути глядачем, сховатися), я знаю, кому я служу: я служу собі.

Притчі 18:1 «Примхлива людина схильна до свавілля і кепкує з усього розумного». 

Служіння Христу означає рух до інших. Виростаючи і приносячи плоди в цій боротьбі, ми наближаємося до людей навколо нас – до скромної, жертовної любові.

Любов і сором’язливість подібні до сонця і місяця – їх рідко бачать разом. Іноді так відбувається, але на дуже короткий час.

Що більше ми любимо, то більше сором’язливості, страху йде. “Але я не знаю, що сказати!” Замість цього скажіть: “Я все ще можу рухатися до когось із ласкою і добротою”.

Забудьте про те, що ви будете виглядати дурними. Треба ставити правильні запитання. Зазвичай ми запитуємо, як мені вибратися з цієї ситуації? Як мені уникнути поглядів? Як мені створити вигляд важливої людини?

Псалом 122 має простий, але потужний заключний рядок, який орієнтує нас на правильні запитання.

Псалом 122:8-9 «Задля моїх братів і приятелів моїх я говоритиму: Мир тобі! Заради Дому Господа, Бога нашого, я дбатиму про добро для тебе». 

Для декого, хто бореться із соціальною тривогою, ходити до церкви не є комфортним заняттям. Вільям Купер сказав: “Багато людей йдуть до церкви, щоб знайти розраду. А я йду з тим самим бажанням, але притулку і спокою не знаходжу. Але буду шукати Твого блага”.

Як мені служити людям? Як мені дарувати благо людям на зустрічах, будучи служителем Христовим?

У нас є тільки одна конкретна мета або призначення: бути служителями.

Ми є “хранителями таємниць Божих” – носіями Євангелія Ісуса Христа і Його розп’яття. Моє завдання і відповідальність – бути вірним Господу і заслуговувати довіри, і бути вірним моєму Господу в тому, що Він покликав мене зробити і бути в цьому оточенні серед моїх власних слабкостей.

Основними питаннями мають бути: “Що означає бути хорошим керівником тут – у слабкості? Що таке вірне виконання обов’язків?”

Ось лист, який написала жінка, про яку ми вже говорили, яка бореться із соціальною тривогою і страхом.

“Дорогий Аароне,

У мене був момент сьогодні під час засідання комітету, коли в мене була спокуса відійти і зникнути на задньому плані під час обговорення. Будучи новачком для цього комітету з розвитку, я раптом відчула, що я не на своєму місці. Почалися почуття неспроможності та порівняння, і я відчуваю, що я сиджу, відчайдушно бажаючи зісковзнути на стільці.

Але сильніший стимул не дозволив би мені. Я згадала одну з наших розмов, коли ви сказали “це те місце, куди тебе помістив Бог, тож іди в гру”. За цим спогадом одразу ж пішли слова з моїх молитов про те, щоб Бог мене випробував.

Хоча декому це може здатися незначним, я відчула себе впевненішою. Впевненість, яка була заснована не на моїх здібностях, а на тому, що мене підтримують. Я насправді сиділа склавши руки і зітхнула, справді відчуваючи присутність Бога. Я рада, що в нас була ця розмова, і вдячна за вірність Богу”.

Що зробила ця жінка? Серед свого страху, вона дала собі відповідь. Бог покликав мене на це місце, вибрав, щоб я був тут. Не будь просто глядачем. Будь вірним. Закатай рукава і вперед. Служи Христу. Це дає нам бачення для кожної зустрічі, де присутні люди. Де Бог хоче, щоб ми були вірними.

Останнє запитання: чи повинні ми насправді використовувати досвід і можливості, коли ми свідомо ставимо себе на слабкі й, можливо, принизливі позиції? Так. Бог закликає нас любити і служити людям тими способами, які відкривають нам можливість бути викритими, приниженими і підданими критиці. Життя Ісуса включало в себе презирство, неповагу і ганебну пильну увагу. Ми йдемо тим самим шляхом, яким ішов Ісус. Ми вдячні, що Ісус більше дбає про любов до нас, ніж про захист від приниження. Ісус прийшов до нас із великими витратами, навіть коли ми приховували від Нього своє обличчя, зневажали Його і не поважали Його.

Якщо ми ухиляємося від цих можливостей, ми втрачаємо можливість догодити і отримати честь від нашого небесного Отця. Ми ізолюємося й уникаємо зростання. І ми тікаємо від того, що ми повинні робити, до чого Бог закликає нас.

Наш Отець надасть допомогу, щоб зміцнити нас, як Він зробив з Ісусом. У нас є той самий Отець, який запрошує нас віддати Йому свої тривоги, тому що Він піклується про нас. Ми повинні робити це щодня, у всіх соціальних взаємодіях.

Останнє. Подолання соціальної тривоги може бути дуже важким без допомоги. Це хвороба, яка вимагає багаторазового і довічного лікування. Але це боротьба, яку Бог запланував для багатьох із нас. І те, що Бог запланував, завжди добре. Він милостиво скористається цим, щоб сформувати нас на подобу Христа, поки ми не побачимо Його віч-на-віч.