Що є моєю опорою? Частина 2

Також дивіться першу частину.

Людина прирікає своє життя на прокляття і руйнування, коли її серце віддаляється від Господа. Це відбувається, коли ми більше покладаємося і сподіваємося на силу і владу людини, ніж на Бога. Авторитет людини стає більшим, а думка Бога не така значна, щоб їй підкорятися. У схожій ситуації опинився Ізраїль: він вважав за краще шукати порятунку від ворогів і зовнішніх непростих обставин не в Бозі, а в силі іноплемінних ідолопоклонницьких народів. Це зрада і зрада по відношенню до Бога.

Виходячи з цього в усі часи, коли серце людини більше покладається на чиновників, можновладців, зовнішню допомогу, ніж на Бога, наше серце віддаляється від Господа. Ми “плоть робимо своєю опорою” (чужу або свою), покладаюся на себе, свої сили, знання, досвід або бажання, замість того, щоб спрямовувати свою довіру і слухняність Божому Слову, це призводить до нехтування Господом. Тоді ми звертаємо з істинного шляху, яким Бог бажає, щоб ми йшли.

Він буде, як ялівець у пустелі, – не відчує, коли приходить щось добре.

Єр. 17:6а

Так Господь описує наслідки такого життя: людина, яка пов’язує підґрунтя свого життя з надією на людину (яка за своєю природою зіпсована гріхом), нагадує суху рослину, що не має коріння, і за найменших вітрів життя таку людину носить з боку в бік. Це безпідставне, крихке, ненадійне життя, яке залежить від зовнішніх обставин.

Коли людина “плоть робить опорою”, це призводить до невдячного життя, позбавленого благополуччя. Через життєві постійні коливання серце людини перестає насолоджуватися самим життям і помічати в ньому хороше. Так людина постійно зосереджена на поганому або розв’язанні труднощів, і все хороше вона схильна не бачити, не помічати Божі благословення і Його турботу.

 І живе собі в засушливій місцевості, – десь у пустелі, в солончаках безлюдних.

Иер. 17:6б

Наслідки від того, що “людина сподівається на людину”, – це стан внутрішньої самотності, часто знедоленості, туги, незадоволеності, відсутності глибоких стосунків із людьми, постійної спраги і не можливості її до кінця задовольнити, бо ніщо зі створеного не здатне виконати цю функцію.

У результаті таке життя призводить до безплідного існування і томління душі, яка не має спокою і миру в серці. Це наслідки того, що серце людини віддалилося від Господа. Це життя блудного сина, який плоть і творіння цього світу зробив своєю опорою, в результаті це призвело до самотності, відкидання, порожнечі, низького і жалюгідного існування.

Ці вірші є глибоким і тривалим закликом проаналізувати своє життя і своє служіння. На що я покладаю надію? Чи залежу я від думки людей, чи маю страх перед ними? Чи легко мені відмовити, чи я шукаю схвалення через те, щоб мати гарний вигляд в очах інших людей і отримати визнання або похвалу? З ким перебуваю в завіті? І чи стало моє служіння можливістю для підживлення своєї значущості? Навпаки:

Проте благословенна людина, яка цілковито покладається на Господа, і надією якої є Господь. Він уподібниться до дерева, посадженого над водою, яке сягає своїм корінням потоку, – йому не страшна спека, яка може надійти, і листя його завжди зеленіє, – навіть у рік посухи воно не перестає плодоносити.

Єр. 17:7-8

Представлено найсильніший контраст між життям уповання на себе або на іншу людину і життям уповання на Господа, контраст між надією на людину (Єр. 17:5) і на Господа (Єр. 17:7).

Парадокс: думали ви про це чи ні, але кожне рішення, дія, вибір, відповідь, будь-які стосунки – все просякнуте надією. Історія людства, історія ізраїльського народу, наша історія – це історії надії. Наше щастя ми пов’язуємо з надією. Сумні періоди в житті пов’язані з надіями, які не здійснилися. У нашому серці живе надія, у якої завжди є об’єкт і очікування. Невід’ємна частина нашого життя. Небезпека полягає у схильності покладати свою надію на ненадійні та неправильні підстави. І це призводить до розчарування та банкрутства. Помилка, яку зробили юдеї, і часто роблять люди донині, полягає в тому, що ми покладаємо свою надію на ненадійні речі.

Обидва способи життя, які ми бачимо в цьому уривку, мають свої цінності. Як для одного є якась надія і надія на ілюзорну опору, так і інший спосіб життя теж має свою віру і надію. Тільки один шлях веде вниз, а інший вгору, один шлях мудрості, інший шлях дурості; один шлях веде людину до Бога, інший шлях веде її від Нього. Один шлях дає благословення, другий прокляття. Один спосіб життя – творить, інший руйнує його дощенту. Один спосіб життя не має міцного коріння, інший має, один спосіб життя приносить плоди, інший спосіб життя безплідний. Один спосіб життя при потоках вод, інший спосіб життя нагадує спекотну пустелю.

Він уподібниться до дерева, посадженого над водою, яке сягає своїм корінням потоку, – йому не страшна спека, яка може надійти, і листя його завжди зеленіє, – навіть у рік посухи воно не перестає плодоносити.

Єр. 17:8

Ті, хто сподіваються на Господа і уповають на Нього (на відміну від надії на людину), не відчувають спраги. Подивіться на це порівняння ще пильніше: як верес, так і дерево, мають періоди, коли обидві ці рослини відчувають спеку. Але одна рослина за цих обставин плодоносить, інша засихає і в’яне. Одна живе і розквітає, інша просто вмирає. Так і сподівання людини на іншу людину або на Бога призводить до різних результатів і наслідків.

При цьому Бог не обіцяв, що людина, яка обрала прихистком Господа, не буде відчувати спеку. Навпаки, спека буде, але навіть тоді життя людини, яка сподівається на Господа, пахне. І, як ми бачимо, той, хто сподівається на Господа, не боїться і не перестає приносити плід, а життя людини, яка поставила себе в залежність від іншої людини, а щастя і спокій пов’язує з її надійністю, не побачить добра, життя її мине без здійснення мрій та призведе до спустошення.

Цей образ і порівняння дуже нагадують нам образи з першого Псалма: благочестива людина, яка слухняна Слову Божому, порівнюється з деревом, посадженим при потоках вод:

Блаженний чоловік, який не бере участі у раді нечестивих, не стає на дорогу грішників і не сидить у зборищі кепкунів, але він насолоджується Господнім Законом, і над Його Законом він роздумує вдень і вночі. Він буде, як дерево, посаджене біля потоків води, яке приносить свій плід у належну пору і листя якого не в’яне. В усьому, що тільки він робить, матиме успіх.

Пс. 1:1–3

Якщо розглядати цей уривок у світлі історії відкуплення, то образ води уособлює Христа:

А а хто питиме воду, яку Я йому дам, не матиме спраги повік, бо вода, яку Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне.

Ів. 4:14

У Єр. 2:13 Бог Сам про Себе говорить, що “Він – джерело води живої”. У Новому Заповіті ми знаходимо цьому підтвердження:

Сказав їм Ісус: Я – хліб життя! Хто приходить до Мене, – не буде голодувати, і хто вірить у Мене, – ніколи не буде спраглим.

Ів. 6:35

Христа потребує наша душа. Ніщо зі створеного не в змозі замінити Його. Так Августин дуже точно підмітив: “Бог створив нас для Себе, і наше серце не заспокоїться, поки не знайде в Ньому спокою”. Жодна розбита водойма не вгамує нашу духовну спрагу, жодна плоть не в змозі принести нашій душі спокій і спасіння. Спаситель – один, це не чоловік, не дружина, не діти, не найкращий друг. Тільки Христос може приборкати серце, тому що Він створив його і Своїм життям заплатив ціну, щоб позбавити нашу душу від тотального розкладання і кричущої сили гріха.

Я Господь, досліджую серце, і випробовую нутро (думки людини), аби кожному відплатити згідно з його дорогою життя та за плодами його вчинків.

Єр. 17:10

Тому кожен із нас (християнин чи язичник) живе надією, про яку ми роздумували на самому початку, чи то 2000 років тому, чи то зараз, у ХІХ столітті, кожного дня свого життя ми стоїмо перед вибором: кому довірити надію? Кожен із нас іде сьогодні одним із цих шляхів (див. Єр. 17:10б). Один шлях веде до благословення, інший – до прокляття. Один – це шлях, на якому перебуває наш Відкупитель Ісус, на іншому – той або ті, кого ми вважаємо своїми “рятівниками”, що забезпечують ілюзорне щастя. Серце обиратиме те, з чим пов’язує своє сподівання, і поклонятиметься тому, що так сильно любить і чим дорожить.

Христос і є скарбом нашого серця, який нам бажає Господь! Тільки Він є опорою і надією (Єр.17:5). Люди рано чи пізно підведуть, грішники грішитимуть проти нас. Для Ізраїлю всі опори звалилися – тростина Єгипту “пронизала їм руку”.

Тому надія, щоб залишатися надією, має заслуговувати на більшу довіру. Вона має виправити пошкоджене. Опора має бути здатна вирішити найбільші, найглибші, найтемніші дилеми нашого життя. Якщо об’єкт нашої надії не здатний здійснити виправлення і подарувати спокій і мир нашій душі, навіщо тоді на це покладати все своє сподівання? Аналізуючи цей уривок і Писання загалом, можна зробити такий висновок (який, на жаль, не засвоїли юдеї): наша надія не пов’язана із ситуацією в країні, із силою і впливом людей цього століття, вона не пов’язана з пережитим досвідом якоїсь людини. Наша надія пов’язана з однією особистістю! І ім’я їй – Ісус.

Також дивіться першу частину.