Що є моєю опорою? Частина 1

Також дивіться другу частину.

Так говорить Господь: Проклята людина, яка покладається на іншу людину та вважає тіло своєю опорою, а серцем відвертається від Господа! Він буде, як ялівець у пустелі, – не відчує, коли приходить щось добре, а живе собі в засушливій місцевості, – десь у пустелі, в солончаках безлюдних. Проте благословенна людина, яка цілковито покладається на Господа, і надією якої є Господь. Він уподібниться до дерева, посадженого над водою, яке сягає своїм корінням потоку, – йому не страшна спека, яка може надійти, і листя його завжди зеленіє, – навіть у рік посухи воно не перестає плодоносити. Серце людини лукаве понад усе, і вкрай зіпсуте, – хто його може осягнути? Я Господь, досліджую серце, і випробовую нутро (думки людини), аби кожному відплатити згідно з його дорогою життя та за плодами його вчинків.

Єр. 17:5-10

Єремія описує відносини між Господом Саваофом і Його обраним народом. Це історія тисячоліття, виражена в мініатюрі. Водночас це дзеркало моєї душі, моя духовна біографія, гадаю, що й духовна біографія багатьох. Цей уривок – дзеркало душі, дорожня карта, за якою кожен може визначити місце на своєму життєвому шляху в слідуванні за Спасителем.

Господь, використовуючи старозавітного пророка, як рупор, у цьому уривку говорить нам дещо важливе: кульмінацією всієї історії людства є констатація факту щодо сутності та природи людської душі: “Серце людини лукаве понад усе, і вкрай зіпсуте, – хто його може осягнути?” (Єр. 17:9). Це нам необхідно почути про своє серце та справжній стан речей. Наше серце пошкоджене, зіпсоване гріхом і тотально розбещене. Як сказав один із проповідників, серце людини – смітник. А Жан Кальвін стверджував, що воно схоже на фабрику з виробництва ідолів.

Ми живемо в епоху постмодернізму в суспільстві, яке звеличило людину до височини небес і поставило її в центрі світобудови. Наша культура дедалі більше й більше оспівує людину, її потенціал, здібності, досягнення в різних галузях науки, охорони здоров’я та сучасних технологій. Це призводить до того, що саме людина стала мірилом усіх речей і її думка почала визначати “істинний” стан речей у Всесвіті.

Науковці зробили безліч відкриттів, ноу-хау, злітали в космос, занурилися на дно океану, знайшли ліки від безлічі хвороб, але, на жаль, душа людини так і залишається “темрявою”, оскільки людина не готова та й не хоче йти до світла, аби не побачити своєї власної наготи, що викриває надуманий образ людини про її “добрість” і “добре серце”.

На превеликий жаль, суспільство продовжує обманюватися щодо свого серця. У біблійному розумінні: серце – це наша внутрішня людина по відношенню до Бога і по відношенню до ідолів.

Писання ставить діагноз нашій людській природі: без Бога ми “лукаві і вкрай зіпсовані гріхом”. У нашому серці постійно йде війна за поклоніння, і ця зіпсованість проявляється в тому, що людина, будучи творінням Бога, сама хоче керувати своїм життям. Вона прагне до того, щоб бути незалежною у своїх думках і оцінках того, що відбувається. Бажання її серця – жити автономно й отримувати бажане, не зважаючи на думку інших.

Лукавство нашого серця проявляється в тому, що ми, подібно до Адама і Єви після гріхопадіння, самі хочемо визначати, що є добро, а що зло, правильне і неправильне. Наші очі та серця є суддями цього світу, які нехтують істинним Суддею всього сущого. Також лукавство і зіпсованість нашого серця проявляється в тому, що ми самі хочемо сидіти на троні свого життя і правити самостійно. Замість того, щоб мати стосунки з Богом і жити в єднанні в Ньому, Ізраїль увесь, від пророка до священика, був сповнений лицемірством, своєкорисливістю, ідолопоклонством і себелюбством, шукаючи як би розширити своє власне царство, а не Боже.

Таким чином, наша людська природа або, по-іншому, наше серце завжди схильне чомусь поклонятися і шукати або свого, або Божого. Саме тому Слово Боже в книзі Притч закликає нас: “Понад усе, що лише зберігаєш, бережи своє серце, тому що з нього б’ють джерела життя” (Пр.4:23).

Наші серця настільки не приборкані, не керовані, не підконтрольні, що самим із собою нам впоратися не під силу. Але приборкати його може тільки Бог, оскільки Він є наш Творець і є Тим, хто здатен реконструювати наше серце, переплавляючи його і роблячи його замість кам’яного платтяним.

Я Господь, досліджую серце, і випробовую нутро (думки людини), аби кожному відплатити згідно з його дорогою життя та за плодами його вчинків.

Єр. 17:10

“Серце” цікавить Бога найбільше, і саме воно перебуває під Його пильною увагою, як дві тисячі років тому, так і зараз. Виходячи з цього, наше людство потребує радикальної зміни серця.

Бога в Старому Заповіті цікавило, кому Ізраїль поклонятиметься і кому служитиме? Так і зараз те саме запитання, яке кожен має поставити собі, оскільки в цих запитаннях схована вся суть християнського життя: “Кому я буду поклонятися і кому буду служити?”.

Бог використовує пророка як рупор, щоб навернути серця юдейського народу назад до Себе в заповітні узи. І показати, що поза Богом для людини немає щастя, оскільки воно визначається не нашими планами, але послухом волі Божій.

Виходячи зі стану людського серця, ми розуміємо, що необхідна дія ззовні, щоб втрутитися й виправити пошкоджене, хтиве серце людини, яке тотально розбещене. Цю дивовижну місію і виконав Христос, який з’явився в цей світ і з кам’яного серця робить м’яке й чисте.

Також у цьому уривку Господь через Єремію перестерігає про наслідки заповіту Бога з Ізраїлем. Послух заповіту приводить життя людини до благословення, непослух – до прокляття. Ситуація, в якій опинився Ізраїль, схожа на образ, описаний у Єр. 2:13: “Адже два злочини Мій народ учинив: вони Мене, Джерело живої води, відкинули, і видовбали свої водойми, – водоймища діряві, які не здатні утримувати воду”.

Народ перестав довіряти своєму Богові і почав покладатися на людську силу. У той час як Бог бажав вірності народу, останній покладає свою надію, укладаючи союз з Єгиптом і Ассирією (що в результаті відвернуло народ від поклоніння Богові та призвело його до ідолопоклонства і зради). У Єр. 2:13 ми бачимо два найбільших зла, які чинить народ: “Мене, Джерело живої води, відкинули” і “видовбали свої водойми”.

І в даному випадку перший гріх набагато жахливіший, ніж другий. Висічення джерел – це наслідок того, що ми залишили Бога. Таким чином, коли ми грішимо, то завжди грішимо двічі, і перший гріх набагато серйозніший, ніж другий. Часто в нашому житті ми сповідуємо саме другий гріх, але не перший. Тому людина продовжує стикатися з повторюваними, зачіпними гріхами, яких неможливо позбутися. А причина все та сама: людина так і не розібралася з першим гріхом, своїм поклонінням Богові та зрадою, яку вчинила проти Нього.

Таким чином, усі гріхи людського серця і зрада в порушенні заповіту починається з того, що ми відвертаємося від Бога, залишаємо Його. Наслідки цього завжди плачевні: нас ніщо не здатне наситити і дати спокій нашій душі, тому що це розбиті джерела, які не можуть втамувати спрагу нашого серця. І ніщо зі створеного не здатне зробити це. Теж саме ми спостерігаємо і в Єр. 17:5: “Так говорить Господь: Проклята людина, яка покладається на іншу людину та вважає тіло своєю опорою, а серцем відвертається від Господа!”.

Також дивіться другу частину.