Що можуть зробити церква і батьки, щоб утримати молодь (інтерв’ю)?

Майк Метьюз, редактор журналу “Відповіді” (Answers) провів інтерв’ю з Елом Молером, президентом Південної баптистської теологічної семінарії, на одну з найактуальніших для сучасної церкви тем: “Що ми робимо не так, через що так багато молодих людей до двадцятирічного віку йдуть із церкви? До яких рятівних засобів може вдатися церква і батьки?”

Майк Метьюз: Згідно зі статистикою, шість із десяти дітей, які виховувалися в консервативних церквах, ідуть із церкви, досягаючи двадцятирічного віку. У чому, на вашу думку, полягає проблема?

Ел Молер: Сценарій того, як сучасні молоді люди йдуть із церкви, відрізняється від того, як це відбувалося в попередніх поколіннях, де це явище мало тимчасовий характер. Зараз це постійне віддалення від церкви та від істин християнства в життях мільйонів молодих людей, вихованих у наших церквах.

Нам відомі критичні точки, і їх нескладно зрозуміти: перехід до старшої школи у віці 13-14 років; випуск зі старшої школи в 17-18; випуск із коледжу у віці близько 22 років. Це ті моменти, коли молоді люди приймають важливі рішення. Реальність така, що багато хто з них самоусувається, і це свідчить про те, що вони ніколи не розуміли, що означає бути вірним учнем Господа Ісуса Христа і не були по-справжньому присвячені цьому.

Якщо ми розуміємо всю важливість світогляду, то стає очевидно, що їхній світогляд не був належним чином сформований біблійними істинами настільки, щоб вони були здатні вистояти в напливі світської культури та протистояти спокусам інших світоглядів, які їх оточували.

Ми живемо у світі стилів життя, світоглядів, очікувань і уявлень про те, яким має бути “хороше життя”, що конкурують між собою. Реальність полягає в тому, що багато представників нашої молоді просто переходять у культуру своїх однолітків, а потім зникають у всеосяжній світській культурі.

М. М.:Ви торкнулися питання світської культури. Можливо, церкві змінити свою стратегію, усвідомивши, що ми ведемо боротьбу зі світом постмодернізму?

Е. М.: Знаєте, сьогодні виклик, що стоїть перед нами у сфері апологетики, набагато складніший, ніж будь-коли. Це правда, що ми живемо в нову епоху. Ми намагаємося зрозуміти, як її можна назвати, і можливо, слово “постмодернізм” підійде, як і багато інших термінів. Постмодернізм, як ідеологічний рух, особливо важливий при розгляді цих питань, оскільки однією з його першорядних догм є реальність істини.

Говорячи про євангеліє Ісуса Христа, ви, навпаки, говорите про Слово Боже. Ви говорите про ставлення Бога до нас так, як Бог говорить нам про це у Своєму Слові. І це абсолютно несумісне з релятивістським розумінням істини.

Однак насправді ми живемо не в постмодерністську епоху. Ми просто перебуваємо у свого роду “постмодерністському настрої”, оскільки ми досі живемо у світі, сформованому епохою Просвітництва. Багато чого з того, з чим ми стикаємося, наприклад, у тому, що стосується суперечок у сфері науки і походження життя; багато чого з того, з чим ми стикаємося під час наукових дебатів, і навіть новий атеїзм – багато що з цього насправді не є постмодернізмом.

Насправді все це старі суперечки, які підводять нас до питань про те, як ми можемо напевно знати про те, що сталося в минулому насправді. Як ми можемо знати, що Христос існував насправді? Як ми можемо напевно знати про такі речі? Це все старі питання епохи Просвітництва, і вони лунають досі.

Тому нам потрібно бути досить витонченими, щоб вести війну на двох фронтах. Я знаю, що є батьки, які скажуть: “І як мені це зробити?” Насамперед, не самотужки. Однак ви повинні принаймні хоч трохи знати, що відбувається. Якщо ви посилаєте своїх дітей до шкіл, вам слід мати хоч якесь уявлення про світогляд, який їм там прищеплюватимуть.

М. М.: Ну, а що церква робить неправильно в цій “війні”?

Е. М.: Я думаю, ми можемо з легкістю діагностувати кілька проблем, які вкрай потребують вирішення.

Проблема №1. Церкви занадто багато всього роблять для молоді. Я вважаю, що церкви фактично посилили цю проблему тим, що занадто багато всього роблять для молоді. Ідея церкви така, що вона стала центром розваг і різних видів діяльності, що забирає дітей від своїх батьків і поміщає їх у культуру однолітків. Так, це церковна культура однолітків, і ви дуже турбуєтеся про те, щоб дати дітям правильні розваги і зайняти їх правильними видами діяльності. Але що відбувається, коли все це застаріває?

Що відбувається, коли вони з цього виростають? Що відбувається, коли раптом ви усвідомлюєте, що в них просто немає віри, знань, переконань і посвяти, на яку ви так сподівалися?

Я вважаю, що одна з проблем багатьох церков полягає в тому, що в них є “молодіжна програма”. Молоді потрібно інтегруватися в систему загальноцерковної програми.

Я бачив, як це працює, лише кілька років тому, і це нагадало мені про те, що таке явище не поширене повсюдно. Я був в одній великій церкві, пастором якої є один із моїх близьких друзів. Коли я розмовляв із ним, у двері постукали; це був 16-річний хлопець. Він зайшов у кабінет пастора. Очевидно, вони були добре знайомі; він сказав: “Я перепрошую, але Ви сказали мені зайти вдень. Я поспішаю у своїх справах, і це єдиний час, коли я міг зайти”.

Це показало мені важливість інвестицій пастора в молодих людей, адже секретарка впустила його в кабінет. Вони швидко переговорили, і я дізнався з розмови, що цей 16-річний хлопець мав під час служіння вести всю церкву в молитві, і зайшов, щоб переконатися, що він до цього готовий.

Це церква, яка бере підлітків і виводить їх у лідерство церкви, кажучи: “Ми хочемо, щоб ти навчився читати Писання. Ми хочемо, щоб ти навчився бути чоловіком. Ми хочемо, щоб ти навчився бути вчителем Писання. Ми хочемо навчити тебе ухвалювати рішення, ґрунтуючись на біблійній істині. Ми хочемо навчити тебе молитися перед іншими людьми”.

Знаєте, звичайному 16-річному підлітку складно навіть потиснути комусь руку, дивлячись у вічі, і ще складніше встати перед 4 тисячами парафіян і сказати: “Помолимося”.

І це неймовірним чином вразило мене. Рівень очікувань тут зовсім інший порівняно з тим, що я бачу в більшості церков.

Проблема №2. У церквах вчать терапевтичного, моралістичного сприйняття Бога. Дослідницька команда, очолювана Крістіаном Смітом, дійшла висновку, що в наших церквах більшість підлітків і молодих людей у віці близько 20 років вірять у те, що було названо терміном “моралістичний, терапевтичний деїзм”.

Деїзм – це віра в те, що Бог існує, проте Він не надто втручається в повсякденне життя. Це Бог, який створив світ у якомусь загальному сенсі, і перебуває десь далеко. Це якесь добромисне божество, але на цьому все закінчується.

Моралістичний складник полягає в тому, що більшість цих молодих людей вірять, що Бог справді існує, і Він хоче, щоб вони поводилися добре, в якомусь загальному сенсі цього поняття. Це і є моралістичний підхід.

Є ще й терапевтична складова. Вони вірять, що Бог хоче, щоб вони були щасливі. Вони просто ввібрали це зі шкільної філософії, з того, як їх виховували батьки, з світських послань, з реклами по телевізору, з музики, яку вони слухають. Здається, весь навколишній космос повідомляє їм одну думку: “Твоє щастя – це велика мета всього життя”.

Отже, ми маємо покоління молоді, яка вірить у те, що Бог все-таки існує, але в їхньому розумі немає якогось певного “бога”. Це не обов’язково навіть визнання Бога Авраама, Ісаака та Якова, Отця Господа Ісуса Христа.

Бог – це не просто Творець, який брав участь у створенні. Він – Всемогутній Бог, який контролює кожен атом і кожну молекулу в цьому світі. Він – Суддя, який зовсім не моралістичний. Він святий. Він справді бажає нам щастя, однак щастя – це зовсім не те, що світ називає щастям. Це радість і задоволення від єднання з Христом через Євангеліє і пізнання істинного і живого Бога.

Знаєте, коли я був дитиною, я проводив у церкві до восьми годин на тиждень. При чому щотижня. Нині, з усіма цими футбольними іграми, тренуваннями малої ліги, балетом і рештою, діти проводять надто мало часу, займаючись церковною діяльністю, навіть якщо вважається, що вони вельми активні в церкві. Адже в багатьох таких заняттях занадто мало теологічного, біблійного та духовного змісту.

Зведіть усе до того, що вони виносять із цих занять. Яке вони отримують послання? Одного разу один молодий чоловік, 18-річний підліток із хорошої євангельської церкви, сказав мені прямо: “Ось чого я навчився: я повинен любити Ісуса і не займатися сексом до шлюбу”.

Обидві ці речі, до речі, справедливі. Однак вони не існують в ізоляції. Якщо це все, чого він навчився, – значить, тільки це він і почув; і в деяких випадках, можливо, це сталося не тому, що він погано слухав.

М. М.: Які ж кроки слід зробити церкві, щоб домогтися кращих результатів?

Е. М.: Рішення №1. Церкві слід сконцентруватися на роз’яснювальному вченні, і вчити людей мислити по-біблійному. Духовенство має взяти на себе відповідальність. Занадто багато зараз церков, у яких відсутнє роз’яснювальне вчення. У них лунає не так уже й багато біблійних проповідей, які викладають Боже Слово і пояснюють, яким чином віруючі мають мислити інакше, жити інакше, щоб бути вірними цьому слову. Тобто це багаторівневе явище.

Ми також повинні допомагати і за межами своєї парафії, щоб брати участь у бесідах, не обмежених тим місцем, де ми живемо. Нам необхідно, щоб хороші організації проводили дослідження; нам потрібні цілі науково-дослідні центри, що діють в інтересах християнської віри. Нам потрібно, щоб видавці друкували дійсно якісні матеріали, а автори їх писали. Нам потрібні такі організації, як “Відповіді Буття” та багато інших.

Я вірю, що до них можна зарахувати і семінарію, в якій я служу, щоб допомогти підняти людей, підняти матеріали, підняти всі програми та інформацію, яка допоможе християнам дізнатися, як цю інформацію опрацьовувати, думати про такі речі, і так, – навчати своїх дітей.

Рішення №2. Церква повинна продемонструвати всю серйозність самої церкви, зокрема й особисту відповідальність. Помісна церква повинна складатися зі стійких людей, які сповідують Євангеліє. Це має бути спільнота гарячих віруючих. Це має бути спільнота віруючих, які справді живуть зі святістю і вірністю Христу, і несуть за це відповідальність один перед одним.

Там, де немає церковної дисципліни, де немає чесності щодо того, що є гріх, як він діє в нашому житті, і як викривається, наші діти сприймуть це так: “Ви багато говорите про гріх, але насправді він не такий уже й важливий для вас”. Або вони подумають, що суть Євангелія зводиться до моралізму. Вони подумають, що Бог очікує від них лише того, щоб вони гарно поводилися й не порушували правил, тоді як Євангеліє Господа Ісуса Христа насправді говорить про порятунок від гріха, адже нас уже засуджено, як грішників, – так про це сказано в 3 главі Євангелія від Івана.

Рішення №3. Церква повинна дати відповіді на актуальні питання. Ми не даємо своїм дітям адекватної інформації з деяких життєво важливих питань. Тільки задумайтеся про питання, які переслідують звичайного підлітка: “Чому ти не займаєшся сексом зі своєю дівчиною?” “Чому ти не віриш в еволюцію?” “Чому ти не приймаєш цей світогляд?” “Чому ти не йдеш у цьому напрямку або не сприймаєш цей стиль життя?”

Якщо ви не даєте їм інтелектуальних матеріалів, інтелектуальних знань і впевненості, не варто дивуватися, що вони попливуть за течією, бо саме так і накочує хвиля. Вона піднімає все вгору, і діти стають плаваючими уламками та потопаючим вантажем цього культурного руху. Я не хочу втратити так своїх дітей. Ми не можемо собі дозволити втрачати своїх дітей у такий спосіб.

Рішення № 4. Церква має пояснювати, як Євангеліє розгортається в реальній історії. Існує ще одна глобальна помилка. І я хочу, щоб люди це зрозуміли, адже це працює протягом усього життя. У своїх церквах ми втрачаємо розуміння того, що Євангеліє – це історія.

Ми говоримо про пропозиційну істину, наче це девіз, який слід продемонструвати аудиторії за допомогою проектора. Християнська віра, утвердження християнської істини, Євангеліє – це перша серед усіх глобальних ідей про життя, про Божий задум прославлення Його. Тут є чотири основні рухи: створення, гріхопадіння, спокута і досягнення мети.

Усе починається зі створення. Бог створив цей світ заради Своєї слави; створив людей, єдиних істот у всьому Всесвіті, створених за Його образом і здатних свідомо пізнати Його. Якщо ми по-справжньому введемо своїх дітей у цю історію, дебати про створення та еволюцію перестануть бути просто інтелектуальною суперечкою. Це таке розуміння, за якого, якщо неправильно зрозуміти історію від самого початку, ви ніколи не потрапите в пункт призначення. Єдиний спосіб зрозуміти велику історію Євангелія – почати з того факту, що Бог – Творець, що Він – Господь усього.

Однак на цьому не можна зупинятися. Другий із чотирьох великих рухів – це гріхопадіння і гріх. Так чи інакше, але нам доведеться донести їм, яким чином гріх пояснює все, що відбувається в цьому світі, починаючи від цунамі, землетрусів, ураганів, закінчуючи раком і всім іншим, що ми сприймаємо, як зло. Нам доведеться пояснити їм, як гріхопадіння пояснює той факт, що всі речі навколо не такі, якими вони мають бути.

Третя велика глава або рух – це спокута. Наприкінці другої частини ми маємо сказати: “З цієї ситуації немає виходу. Ми не можемо вирішити цю проблему”. Ми, за допомогою свого гріха, принесли цю катастрофу в космос і в наші життя. З гріхом прийшла смерть, і це пояснює тотальність проблеми. Ми нічого не можемо з цим вдіяти, але Бог уже зробив це. Коли ми були ще грішниками, Бог помер за нас. Викуплення – це найважливіша третя частина історії, що пояснює, чому ми маємо надію і чому ми ототожнюємо себе з Христом.

Четверта частина – це завершення, або нове творіння. Тут Бог виконує Свої задуми, насамперед, для Свого викупленого народу, тобто для церкви. Бог виконує Свій задум на нових небесах і в новій землі, у новому творінні, у Новому Єрусалимі. Бог підводить усі події історії до належного завершення – Бог судить світ і повертає його в первісний стан. Творіння повертається до ситуації, коли Адам і Єва перебували в Саду, не просто до гріхопадіння, а й прославлені, більш величні, ніж будь-коли, бо тепер ми знаємо Бога не тільки як Творця, а й як Відкупителя.

Якщо ми не прив’яжемо наших дітей до цієї історії… якщо вони вважатимуть, що християнство – це всього лише набір принципів, у які треба вірити… якщо вони не ідентифікують себе з цим, сказавши: “Так, це моя історія, на цьому я стою, у цьому напрямі йде вся історія людства, і в цьому напрямі йду я, вірний Христу”, то тоді вони відпадуть від віри і церкви.

Знаєте, вони можуть відступити від церкви, але у своєму розумі дотримуватися більшості християнських істин. Вони просто не можуть пов’язати між собою ці точки. Вони не побачили великої картини. І вони стали легкою здобиччю для всіх конкуруючих світоглядів та ідеологій, що оточують нас.

М. М.: У певному сенсі, немає нічого нового під сонцем. Потрібно просто повернутися до Писання і йти з Богом по вірі…

Е. М.: Так, і уважно ставитеся до запитань, які висуває нам світ. Саме тому я веду свою радіопередачу саме таким чином. Саме тому існують такі організації, як “Відповіді в книзі Буття”, – тому що ми відповідаємо на запитання і намагаємося з вірою допомагати іншим отримати правильні відповіді на запитання, які є природними й неминучими в цьому світі.

Якщо ви неправильно розумієте питання створення, то все, що сталося після нього, ви теж сприймаєте неправильно. Якщо ми ставимося до Євангелія не як до пропозиційної істини, ми втрачаємо сенс послання Євангелія. Він утверджується в історичному діянні Бога у Христі – у смерті, похованні та воскресінні Ісуса Христа з мертвих.

Але це не просто твердження, тому що ми не просто знаємо про Христа, ми пізнаємо Христа. І це суттєво змінює справу.

М. М.: Ви вважаєте, що існує певна хибна думка чи короткозорість щодо місії церкви?

Е. М.: Під час створення Бог дав нам дар шлюбу та сім’ї. У християнських сім’ях батьки несуть першочергову відповідальність. Батьки – перші вчителі, перші вихователі, перші лікарі. Вони – перші тренери, вони – перші судді. Вони – перші поліцейські. Вони повинні викладатися як перші вчителі, які прищеплюють дітям біблійні істини. Цю місію не можна просто передати церкві.

Однак батьки, з іншого боку, не цілком підготовлені для того, щоб робити це поодинці. Ми потрібні одне одному в церкві Господа Ісуса Христа. Саме тому єдина форма церкви в Новому Заповіті – це форма церкви. Це не окремі християни, які живуть на острівцях вірного християнства. Це християни, пов’язані в тілі Христовому, які живуть у взаємній відповідальності перед пануванням Христа й авторитетом Божого Слова, наставляючи одне одного. Зверніть увагу на такі уривки, як 3 розділ Послання до колосян: потрібно напоумляти один одного на добрі справи.

Ми повинні провести перевірку реальністю в церкві, як батьки-християни. Як у нас йдуть справи? Які у вас взаємини з дітьми? Чого ви навчилися?

Ось у чому моє завдання. Ми повинні напоумляти один одного, допомагати один одному, озброювати один одного на виконання цього завдання. Християнську молодь потрібно залучати до церкви, але не так, щоб ізолювати їх від інших молодих людей.

Церква – це зібрання божих людей різного віку. Церква – це єдине місце на планеті, де 6-річні діти, 16-річні підлітки та 60-річні люди мають співати одні й ті самі пісні, а це означає, що їм доведеться трохи віддати і трохи повчитися, щоб робити це разом. Але саме такою має бути церква.

М. М.: А що батьки роблять не так?

Е. М.: Проблема №1. У батьків не виходить передати дітям суть Євангелія, і обґрунтувати його на підставі Писання. Ми повинні почати ставитися до молоді, як до поля місіонерської діяльності, не просто припускаючи, що звичайне виховання приведе їх до учнівства і до християнської віри. Занадто в багатьох церквах і серед занадто багатьох батьків існує дефіцит Євангелія.

І тут батьки повинні взяти на себе велику відповідальність. Є одна річ, яка нам відома з усього Писання, а не тільки з одного уривка у Второзаконні 6: батьки несуть непорушну відповідальність за те, щоб привчати, навчати і виховувати своїх власних дітей у вірі, викривати їх у біблійній істині, привчати до Писання.

Проблема №2. Батьки схвалюють світське розуміння батьківства. Ми також бачимо, що багато батьків-християн схвалюють нове світське розуміння батьківства. Багато батьків-християн образилися б, почувши це, і сказали б: “Послухайте, ми – християни. У нас є обмеження, правила й очікування. Наші діти перебувають у церкві, щоб перебувати під правильним впливом. Ми намагаємося захистити їх від поганого впливу”.

Ми занадто рано дозволяємо нашим дітям приймати важливі рішення. Тому, коли ми даємо можливість 14-, 15-, 16-, 17-річному підлітку ухвалювати рішення про те, чи варто їй або йому брати участь у діяльності церкви, перебувати в церкві… виходить, що дитина ухвалює рішення, яке за неї мають ухвалити дорослі.

Реальність у тому, що в підлітковому віці вплив однолітків набагато важливіший у житті багатьох дітей, ніж вплив їхніх батьків. І батьки мають переконатися, що вони не здаються перед цим явищем.

М. М.: Які кроки варто зробити батькам, щоб краще справлятися в цій ситуації?

Е. М.: Знаєте, якщо ви – генерал і відповідаєте за керівництво армією, одне з найважливіших ваших завдань – інструктувати свої війська. Ви не просто посилаєте їх на війну. Ви даєте їм необхідну інформацію. Ви посилаєте їх із певною місією. Ви надихаєте їх на здійснення поставленого завдання. Ви вселяєте в них мужність, героїзм і відвагу. Будь-який генерал протягом усієї історії людства знав, як це зробити. На жаль, ми посилаємо своїх дітей у світ, давши їм занадто мало інформації, занадто мало обґрунтувань, занадто мало натхнення, занадто мало самоідентифікації як вірного послідовника Господа Ісуса Христа.

Батьки постійно повинні вчити своїх дітей у повсякденному житті.

Я думаю, одна з речей, які батьки зобов’язані зрозуміти, полягає в тому, що виховання – це не те, чим можна займатися раз на день або раз на тиждень, і вважати, що справу зроблено. Ось чому я повертаюся до 6 розділу книги Второзаконня. Тут ідеться про те, що батьки зобов’язані вчити своїх дітей у домі своєму та йдучи дорогою, лягаючи і встаючи. А це означає в усіх подіях повсякденного життя.

Одна з найважливіших речей, які ми можемо зробити – проводити час зі своїми дітьми. Коли ми проводимо час із дітьми, це дає нам постійну можливість навчати їх. Я говорю не про шматок крейди і шкільну дошку. Я маю на увазі можливість, коли ви щось розбираєте разом і говорите: “Послухай, як ми можемо з цим впоратися? Що це означає?”

Подивившись із дитиною, особливо з підлітком, якийсь фільм чи програму, запитайте: “Що тут відбувається? Які тут представлені світогляди? Як би ти на це відреагував?”

Читайте разом. Я вважаю, одна з найважливіших речей, які батьки можуть зробити – читати, особливо з підлітками. Читайте одні й ті самі книжки. А коли діти стануть дорослішими, дозвольте їм обирати, що читати. Читайте це разом, а потім обговорюйте. Підійдіть і скажіть: “Послухай, нам потрібно обговорити те, що тут відбувається”.

Дивіться новини разом. Обговорюйте новини.

І так, говоріть про Писання і вивчайте Писання. Молитовний час у колі сім’ї дуже важливий, але у формальному сенсі, це порівняно недавнє нововведення в історії церкви, особливо в пуританському русі. Тут є чим захоплюватися, і багато чого можна отримати.

Ще одна річ, яку ви можете робити: приходячи додому після недільного служіння, обговоріть його. Закріпіть отриманий урок. Поговоріть про те, що він означає, і як його втілити в життя – у житті ваших дітей і в житті вашої родини.

М. М.: Які теми слід вивчати і в якому віці готувати дітей до того, з чим їм доведеться зіткнутися, спілкуючись із друзями, які вважають, що все життя полягає у веселощах, а істина відносна?

Е. М.: Я думаю, один із моментів, які ми, як батьки, маємо розуміти, полягає в тому, що діти насправді проходять послідовні етапи навчання, інтелектуального розвитку та зрілості. Звісно ж, не доцільно класти в колиску енциклопедію “Британника”. Це просто не працює.

А як батькам навчати дітей молодшого віку? Коли діти ще маленькі, нам потрібно на самій ранній стадії їхнього інтелектуального розвитку переконатися, що їх оточують богоугодні речі, що вони чують Святе Письмо вухами, і бачать у поведінці батьків та у своєму домі постійне підтвердження думки: “Ми існуємо не заради самих себе. Ми отримали тебе, як дар від Бога, і ми будемо виховувати і наставляти в Господі”. Цю думку просто потрібно передати відповідно до віку дитини.

Також потрібно займатися наставництвом. Поясніть, що ви робите це, щоб навчити їх розпізнавати різницю між добром і злом, навчити робити добро й уникати зла.

Як батьки мають навчати своїх дітей шкільного віку? Наступний етап життя – шкільний вік, коли діти надягають на спину наплічник і вирушають до школи, – саме тоді вони починають ставити дещо інші запитання.

На цьому етапі батьки мають дуже, дуже постаратися, щоб їхнє спілкування було постійним, і щоб вони говорили: “Тобі обов’язково потрібно це прочитати. Я теж прочитаю те, що читаєш ти, і ми це обговоримо”.

У цьому віці діти ще не підозрілі. Вони не вміють мислити критично, і не намагаються зрозуміти, чи насправді вони існують. Вони не є ані постмодерністами, ані моральними релятивістами. Вони просто намагаються зрозуміти, як прожити цей етап свого життя, як потрапити в команду малої ліги тощо.

А як батьки можуть допомогти підліткам знайти відповіді на найважливіші життєві питання? Підлітковий вік – це переломний момент. Уперше в житті діти здатні не тільки думати, а й думати про те, що вони думають. Уперше вони здатні уявити себе в іншому контексті – що, якби вони виховувалися в іншій сім’ї, жили іншим життям і якби їм довелося дотримуватися інших правил.

Уперше вони починають замислюватися про найважливіші життєві питання. Коли ввечері гасне світло, вони намагаються зрозуміти: “Чи справді я знаю, у чому полягає сенс життя? Чи насправді я знаю, хто я такий?”

На цьому етапі батькам потрібно одночасно і відійти подалі, і наблизитися до дитини. Можливо, це звучить суперечливо. Однак “відійти” означає ось що: не бійтеся, якщо ваша дитина ставить запитання. Занадто багато батьків-християн до смерті лякаються, коли їхня дитина-підліток приходить зі школи і каже: “А звідки ми знаємо, що християнство – це істина?”

Будьте дуже, дуже обережні; зробіть усе, щоб ваша дитина вважала, що ви – людина, якій безпечно ставити запитання. Навіть якщо у вас у мозку зароджується паніка, не дозвольте їй проступити на вашому обличчі. Скажіть: “Це гарне запитання. Нам потрібно про це подумати. Ми повинні разом знайти відповіді”.

Якщо ваші діти бачать одностатеву пару, що тримається за руки, і запитують: “Що це означає?”, вам доведеться про це поговорити. Не можна на цьому етапі просто сказати їм: “Це неправильно”. Вам доведеться пояснити ширшу картину, яка повертає вас до основоположних істин християнської віри. Зрозумійте, що ваші діти ставлять ці запитання всередині, навіть якщо вони не ставлять їх вам, щоб ви могли їх почути зовні.

Створюйте безпечне місце і безпечний час, коли ваші діти зможуть поставити вам ці запитання. Я сам зазвичай докучав своїм батькам із запитаннями пізно вночі. Мої батьки були досить добрими і люблячими, щоб дозволяти мені ставити запитання тоді, коли вони воліли б лягти спати.

У мене із сином найкращі розмови зав’язуються під час їзди в машині. І, до речі, це справедливо для більшості хлопчиків. Сідаючи в машину, ви можете поговорити. Візьміть дитину із собою на риболовлю. Поведіть дівчинку в музей. Зробіть усе, що вам необхідно зробити. Влаштуйте ситуацію, в якій вони зможуть без сорому поставити такі запитання.

Ще один момент, який стає дуже важливим на цих життєвих етапах – не бійтеся сказати: “Я знаю, що на це є хороша відповідь. Але я думаю, що я не готовий відповісти на це запитання просто зараз. Тому нам доведеться знайти відповідь разом”.

М. М.: Що ще ви хотіли б додати?

Е. М.: Я хочу звернутися до батьків, як батько. Хочу поділитися з вами однією гарною новиною: ви абсолютно некомпетентні. І це найкраще, що я можу вам сказати.

Ви знаєте це, і я це знаю. Ви дивитеся в дзеркало, дивитеся в ліжечко, дивитеся на дитину, яка сидить там, і говорите: “Я не готовий до цього”. І це правда.

Ми некомпетентні, але ми знаємо з християнського світогляду, що ми некомпетентні робити все, що важливо. Проповідник не компетентний проповідувати. Учитель не компетентний навчати. Але Христос робить нас компетентними. Наша компетентність походить від Господа.

Господь посилає у світ батьків не для того, щоб вони зазнали поразки. Він не посилає батьків-християн із цим завданням, кажучи: “Ви самі по собі”. У нас є Христос, що живе в нас, служіння Святого Духа, у нас є Слово Боже, спілкування з віруючими в церкві, а також благодать і милість Бога. І ми знаходимо компетентність здійснювати те, що самі по собі ми ніколи не здатні зробити.

І найголовніше – це те, що ми покликані перед Богом, як єдина пара, відповідальна за те, щоб підвести цих дітей до воріт Царства. Ми зобов’язані дати їм усе, що в наших силах, щоб підвести їх туди. І ми віримо, що Христос і тільки Христос здатний їх там утримати.