Природа противлення душі (уривок із книги “Говорити істину з любов’ю”)

Як знайти в собі сили для того, щоб наважитися упокорювати свою душу або викривати ближнього? Як наважитися стверджувати в розмові з іншою людиною, що наше життя загалом проходить у тумані самообману? Цікаво зазначити, що сучасна світська думка старанно досліджує питання нашого неприйняття точного знання про самих себе. Цей “спротив” людського єства став предметом серйозного наукового вивчення в дев’ятнадцятому столітті і на початку двадцятого. Ніцше, Маркс і прихильники психодинамічного підходу в психології (Фрейд, Юнг, Адлер, екзистенціалісти) були єдині в думці про те, що люди “не хочуть дивитися на себе в дзеркалі”. Вони хотіли зробити з усіх нас чесних людей, хоч би як це вражало нашу гордість і самовдоволення.

“Вчителі підозри” прекрасно розуміли, що ми обманюємо самих себе. Але вони не були єдині в думці про те, чого ми уникаємо і яка альтернатива. Вони так і не змогли відповісти на найважливіше запитання: що ж це таке, чого всі ми так не бажаємо бачити? Збочені сексуальні спонукання? Вороже ставлення до оточуючих, що межує з лютою ненавистю? Метафізично похмурий бік наших душ? Жага влади і переваги? Страх смерті? Своєкорисливе прагнення позбутися “ірраціональності” та лицемірство “цивілізованого” існування? Неправди, пов’язані з багатством, владою і суспільним статусом? Великі, але безбожні мислителі оскаржували теорії своїх опонентів; християнин розуміє, що кожен із них був частково правий. Усе згадане дійсно гніздиться в наших душах. Але всі теоретики, зрештою, помилялися, бо ще щось більш похмуре жевріє в нас: “Багато людських сердець сповнені злом, і протягом свого життя їхні серця керуються безумством” (Екл. 9:3). Про що тут ідеться?

Ми, люди, не бажаємо дивитися на себе так, як дивиться на нас Бог, і всіма силами опираємося цьому, бо не хочемо бачити Бога таким, яким Він є. Ми не хочемо, щоб хтось інший мав владу над нами, – і не хочемо визнавати цього. Ми не хочемо потребувати будь-кого ще і не хочемо, щоб нас рятували від нас же самих. Наполегливе невір’я і свавілля (ми свідомо негативно налаштовані проти Бога) є чимось більш зловісним (і таким, що виходить за рамки окремої особистості), ніж психологічні відхилення, про які говорили інші теорії. Ми вперто опираємося Тому, кому зобов’язані самим життям. Наші психологічні відхилення – зло, заподіяне Тому, любити кого ми створені. Ми насамперед порочні не “в психологічному відношенні”. Насамперед ми порочні в міжособистісних стосунках, у стосунках заповіту, в релігійному сенсі. Ми обманюємо самих себе, тому що ми обманюємо Бога і не хочемо в цьому собі зізнатися.

Іншими словами, ми грішимо. Ми не хочемо знати про це. Легше визнати, що ми сексуально розбещені, бажаємо смерті собі та іншим людям, одержимі жагою влади, егоїстичні, немічні або ділимо всіх людей на “своїх” і “чужих”, ніж визнати, що ми грішні в очах Бога. Як усе перераховане не сумно визнавати, це для нас не такий уже й нищівний удар. А визнання власної гріховності призводить до того, що ми відчуваємо свою повну неспроможність.

Ви повинні приступати до служіння душеопікунства з гострим усвідомленням того, що кожна людина стоїть перед цим основоположним вибором. Люди, схильні говорити без угаву на “душеопікунських” зустрічах, можуть бути спонукувані найрізноманітнішими речами. Мало хто починає з істини, яку так вдало висловив Сіббс [“Легко було б бути християнином, якби релігія зводилася лише до кількох зовнішніх справ і обов’язків, але упокорювати душу, і викривати серце, і слухати голос совісті, і приводити душу до духовної покірності Богові – справа аж ніяк не легка, бо душа із себелюбства не бажає повертатися до себе, щоб не виникло в неї інших думок, крім тих, що їй бажані” (Річард Сіббс, пуританський пастор). – Прим. ред.]! Так почніть же з самого себе. Смиріть свою душу. Тоді вам буде легше підшукувати суворі й лагідні слова, яких потребують інші люди, – але водночас слід пам’ятати, що ці люди не повинні заглушати голос свого сумління.

Уривок із книжки “Говорити істину з любов’ю” © Видавництва “Тюльпан”.