Криза середнього віку та почуття провини наприкінці життя

Ця тема мені дуже близька. Кожен період життя — юність, дорослість, середній вік — відіграв важливу роль у формуванні моєї віри. Мій прихід до віри був пов’язаний із низкою подій, коли мені було 20 років. Хто я? Який сенс мого життя? Чому я тут?

Я багато спілкувався зі своїм дідусем, який тоді вже помирав. У нього стався напад. Він лежав у лікарні, і я приїхав попрощатися з ним. Ми провели разом післяобідній час. Він прожив ще кілька тижнів, але в той момент це вже було прощання. Мені потрібно було повертатися на навчання. Під час розмови мій дідусь намагався знайти сенс у своєму житті. І враження, яке я тоді отримав, досі дуже яскраве. Він шукав щось суттєве у своєму житті. Але все, що він згадував, здавалося таким, що зникає — як мильна бульбашка. У нього було багато досягнень. Він був директором парку відпочинку в місті Гонолулу. Займався реабілітацією ув’язнених. Був членом цивільної оборони. Багатьом людям він був добрим другом. Любив пригоди. Побудував свою яхту і обплив на ній навколо Гавайських островів. Але в його житті були й не дуже хороші моменти. Він зрадив свою дружину, не був вірним. Його життя загалом було звичайним, як у багатьох.

Коли ми з ним розмовляли, він згадував про стосунки, досягнення, вчинки. Але все це здавалося несуттєвим. А потім він подивився на мене й заплакав. І сказав: «Гроші не мають значення». Для мене, 20-річного невіруючого хлопця, чий спосіб життя був дуже схожий на дідусів, це справило велике враження. Я пам’ятаю, як вийшов з лікарні й спустився сходами — і почав плакати. Плакати за своїм дідусем. За його втратою. За розпачем, порожнечею, провиною, жалем за те, що він зробив у сім’ї. За тим, що він не знайшов відповіді на своє питання — про сенс життя. Ця розмова стала для мене початком довгого періоду особистісної кризи. Я ще 5 років не міг її подолати. Аж поки нарешті не прийшов до віри в Христа. Усі ці питання — про кризу особистості, почуття провини наприкінці життя, кризу середнього віку, життя без сенсу — всі вони були для мене як камінчик у черевику, що постійно муляє. То в чому ж сенс? Це питання, яке люди повинні собі ставити, але часто не ставлять. А коли настає криза — починають шукати відповіді.

Я хочу сказати про 5 головних речей і 5 основних пунктів:

1. Усі ці проблеми — кризи, провина, жаль, розгубленість — це боротьба, яка трапляється на всіх етапах життя. Це лише варіації на одну і ту ж тему.
   Цікаво, що в нашій культурі всі ці стани сприймаються лише як симптоми. Симптоми того, що людина переживає розгубленість, тривогу, відчай, розчарування чи жаль. Люди можуть діяти імпульсивно. Світ пропонує вам певні стратегії, методи, як справлятися із симптомами, як відчути себе краще. Але світ не дає розуміння причин цих станів, що насправді стоїть за ними.
   

Є 4 головні питання, які варто ставити собі, стикаючись із такими труднощами:

1. Хто я? Це криза ідентичності. Що означає бути людиною? Як мені зрозуміти самого себе? Який вигляд має розумна, корисна, сформована особистість?
   
2. Для чого я живу? За що варто жити? Це криза сенсу.
   
3. Що буде після смерті? Чи я просто зникну? Розчинюся — і все? Життя може промайнути перед очима, а чіплятися ні за що. Це криза існування.
   
4. Що не так із цим світом? І що може його виправити? Це релігійна криза.
   

Це серйозні питання, які турбують багатьох. Це незручні питання. Часто ставлять лише ті, які «гладять» людей, чемні, поверхневі. Іноді в житті так багато суєти, що ніколи зупинитися й подумати. Але якщо у вас з’являється така можливість — це шанс. Шанс подумати про життя. І варто серйозно задуматися — для чого ми живемо.

Є безліч питань, які люди ставлять собі: Що я отримаю? Чим я володію? Питання такого роду — це все одно, що мати десятиметрову стіну й п’ятиметрову драбину. Ця драбина веде в нікуди. Ви підіймаєтесь нею (відповідаючи на другорядні питання), але перестрибнути бар’єр вам усе одно не вдасться. Ця драбина може виглядати як прийняття, любов, стосунки. Але якщо сенс життя зосереджений лише на людях довкола, це також не приведе вас на вершину. І навіть якщо у вас є досягнення, спадщина — усе це може зникнути, мов мильна бульбашка.

Мій дідусь багато чого досягнув, а потім — раптом — усе зникло. Де ті досягнення? Зникли. Ви намагаєтеся контролювати свій світ, свої емоції, свою сім’ю, справлятися зі стресами та складнощами життя. Але наприкінці життя ви не зможете все тримати під контролем.

Ті 4 питання, про які йшлося раніше, спонукають вас заглянути в глибину душі, в саме серце. І криза — це величезна можливість зробити це. У кризі є потенціал для нової траєкторії вашого життя. Це шанс змінитися. І такі зміни можуть вплинути на все подальше життя. Іноді криза приносить втрати або щось болюче. Але ця боротьба стає нагодою змінити напрямок життя.

Боб і Еллен — їм трохи за сорок. Боб шукає підтримки, душепіклувальної допомоги від пастора. Його мотив такий: «Коли я дивлюсь у майбутнє, я бачу лише темряву». Він не міг спілкуватися з Еллен. Ледве справлявся з роботою, у сім’ї теж усе було не найкраще. На роботі він ніби досягнув вершини — виконував свої обов’язки відмінно, але вище не міг піднятись. Його кар’єра зупинилася. І все, що він бачив попереду, — це морок.

Еллен не могла спілкуватися з Бобом. Вона закрилася емоційно, була налякана. Найбільше її бентежила невизначеність щодо майбутнього Боба, його відчай. До цього додалося ще те, що їхній молодший син із трьох дітей виїхав на навчання в коледж. Але був ще один важливий факт. Якось її мати сказала, що з їхнього шлюбу нічого доброго не вийде, що він приречений на провал. У Еллен був дуже негативний настрій щодо їхнього шлюбу. Усе це злилося в один «судний день» для неї. Це й була та сама драбина в нікуди.

Боб увесь час намагався видряпатися по цій драбині в нікуди. І задля цього робив не те, що справді потрібно було. А Еллен намагалася все контролювати, була тим клеєм, який тримав родину разом. Але коли сім’я розпалася — що тепер? Хто вона тепер? У чому сенс її життя? Вона у відчаї. Вони обоє втратили зв’язок із Богом. Але вони — християни. І тому звернулися по допомогу до пастора. Та їхня віра не мала живого, справжнього зв’язку з Богом — тому й криза застала їх зненацька. Їм просто необхідно було глибше пізнати себе, щоб глибше зрозуміти, ким є Бог.

Ось біблійна модель душепіклування:

1. Ви добре розумієте, в чому проблема Боба (він начебто досяг вершини своїх можливостей), Еллен дивиться на його відчай, чує пророчий голос своєї мами, а діти роз’їхались. Ось яку ситуацію ми маємо.
   
2. Яка ваша реакція? У них різні способи реагування: закритися, віддалитися одне від одного. Вони спустошені, перестали спілкуватися. Їх досягає відчуття тривоги, кризи, темряви. І все це крутиться в їхніх душах.
   
3. Для чого ви живете? Який сенс життя? Що контролює вас? Чого ви хочете від життя? Це питання вертикального виміру. У чому ви знаходите свою ідентичність? У чому сенс, який може мати вічне значення? Виявляється, ви покладали надії на багато речей, але що з цього насправді головне?
   
4. Які наслідки всього цього? У вас є життєва ситуація, реакція, яка розкриває суть вашого вертикального виміру та якість ваших стосунків із Богом. Далі — наслідки, і вони доволі очевидні: зростаюча ізоляція між подружжям, яке ззовні жило “хорошим сімейним життям”. Вони виховали дітей, були вірними одне одному, але раптом з’явилося відчуження, з’явився морок.
   
5. А що ж далі? Як ця передісторія може перейти в нове русло? Що говорить про це Живий Бог? Уся Біблія про це говорить — від Буття до Об’явлення. Біблія прекрасно працює з “великими” питаннями: про сенс і мету життя, про втрату, про те, ким ми є.
   

У цьому конкретному випадку ми завершили перший день зустрічі Псалмом 1. Там дуже багато віршів, які прямо говорять до Боба і Еллен.

Для Боба — це вірш 3:
«Він буде, як дерево, посаджене біля потоків води, яке приносить свій плід у належну пору і листя якого не в’яне. В усьому, що тільки він робить, матиме успіх» (Пс. 1:3).
Тут дія Святого Духа принесла трохи світла в його ситуацію.

Для Еллен — вірш 1:
«Блаженний чоловік, який не бере участі у раді нечестивих, не стає на дорогу грішників і не сидить у зборищі кепкунів» (Пс. 1:1).

Нечестивий у цьому вірші означає “той, хто без Бога”. Для Еллен такою особою була її мама. І з цієї точки зору порада мами була свого роду прокляттям — у ній не було Бога, який міг би дати викуплення. Можливо, Еллен заблукала й чула не Божий голос.

І ще — вірш 2:
«Але він насолоджується Господнім Законом, і над Його Законом він роздумує вдень і вночі» (Пс. 1:2).

Ми звикли думати, що Закон — це те, що Бог наказує. Але в цьому вірші слово «закон» має глибше значення: що робити, ким є Бог, як Він нас полюбив. Господь благословляє тебе, оберігає тебе, дарує тобі Свою радість. Господь — добрий і милостивий, повільний на гнів, багатий на любов і вірність, прощення. Це теж частина Його Закону. Саме створення світу — це вже частина Його Закону. У другому вірші йдеться про те, щоби зануритися в це, роздумувати над цим, жити цим, вірити цьому, довіряти цьому, черпати з цього життя. І тоді ваше життя буде як дерево, посаджене біля потоків вод у пустелі. І тоді ви не будете слухати голоси нечестивих, бо знаєте істинну мудрість.

І вони ніби прокинулися. Вони змогли звернутися по допомогу до Бога й одне до одного. Вони були вдячні, що замість туману й темряви їхні очі відкрились до світла. Це те диво зростання, у якому ми, як християни, маємо право брати участь.

6. Як вони змінюються у своєму світогляді?
   
7. Як ви змінюєтеся у способі життя?
   

Вони почали спілкуватися одне з одним. Почали разом молитися. Вони знову стали однією командою. Вона стала на його бік, готова розділити його долю. А він, зі свого боку, співпереживав її боротьбі з тим, що сімейне гніздо опустіло. Їхні стосунки повернулися в правильне русло.

8. Які наслідки? Темрява розсіюється, ізоляція зникає. Зростає почуття взаємодопомоги, відновлюється спілкування між ними. У цьому періоді життя — це добрий час, щоби подивитися на себе по-новому, переосмислити, що відбувається у твоєму житті, і зустріти Живого Бога. Це один із варіантів проживання особистісної кризи.
   

Підлітки переживають кризу віку, коли вирішують, ким їм бути. У середньому віці постає питання: як упоратися з тим, чого ти вже досяг, коли зростання більше не передбачається. А в старості ви замислюєтесь, як пережити момент, коли все, що ви маєте, буде втрачено. Де ви будете, коли втратите все? І зрештою, ви втратите й саме життя. Що буде після цієї втрати? Чи є щось, що справді має значення? Що може пройти крізь смерть? Ці питання в тій чи іншій формі виникають протягом усього життя. Це дуже важливі питання.

Далі: як прожити життя і померти без жалю? Якщо ви живете тим, що неможливо втратити, — вам не буде про що шкодувати. Якщо ви (питання особистості) живете заради того (питання сенсу), що не можна втратити (питання про втрату).

Відомий місіонер і мученик Джеймс Елліот висловив цю думку так: «Не є дурнем той, хто віддає те, що не може зберегти, аби отримати те, що не зможе втратити». Бог уже дав вам більше, ніж те, що ви втрачали чи колись мали. Вам уже даровано «дорогоцінну перлину», заради якої варто втратити все. І це найкраще, що тільки може бути. І це вже дано вам. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» Ми іноді забуваємо про це, коли трапляються втрати, страждання, хвороби, складнощі, коли все навколо руйнується. Але саме зараз вам дарований Дух Живого Бога, який із вами, який робить вас новим творінням. І це — найвище благо, яке ви могли коли-небудь отримати.

В одній молитві сказано: «Ми вдячні Тобі, Господи, що Ти створив нас, зберігаєш нас і за всі благословення життя, але найбільше — за Твою безцінну любов у викупленні світу через Господа Ісуса Христа, благодаттю в надії на славу». У першій частині цієї молитви згадуються речі тлінні. Ми маємо бути вдячні за своє створення, процвітання, благословення. Але все це — минуще. Та є щось більше — Його безцінна любов.

Ще одна важлива думка: Часто найцінніше — це найскромніші речі: терпіння, доброта, витривалість, милосердя. Те, що не створює бурхливих подій. Якось мій друг попросив про молитву. Коли я запитав, як саме молитися за нього, він назвав дві речі: бути як дитина перед Богом і вміти допомагати іншим людям. Це — мудро. Ви не зможете змінити весь світ одразу. Але ви можете зробити те, що у ваших силах — сьогодні.

Я рекомендую вам прочитати роман “Ґалаад” Мерілін Робінсон, лауреатки Пулітцерівської премії.  Це книга, яку читаєш по 10 сторінок, а потім роздумуєш. Вона про літнього пастора, який при смерті. Він розмірковує про своє життя. Одружився пізно, його сину лише 7 років. Вся книга — це лист до сина. У цій історії є цікавий момент: Якщо ти живеш тим, що не можеш втратити — то й жалкувати не будеш. Так, у житті бувають сльози, які не витираються до самого кінця. Але немає жалю в кінці. Може бути біль, розчарування, випробування. І герой цієї книги, якому 74 роки, все ще бореться. Бореться зі своїм характером. Але ця боротьба вплетена в сприйняття Божої милості, благодаті й слави.

Це дуже добра книга, яка показує невизначеність людських переживань, і водночас — християнська віра світить і крізь світло, і навіть крізь темряву.

Наступний пункт назвемо: “Слова на смертному ложі і сокира при дверях”. Дуже багато людей ставили собі питання: “Хто я? Що я втрачу? У чому сенс життя? Чому все пішло не так?” І дуже багато людей пройшли цією дорогою. Кожен чесний християнин, кожен чоловік і жінка. І всі приходили до одного висновку в кінці свого шляху.

Найяскравіший приклад — це приклад самого Ісуса. Він, будучи людиною, розумів, що смерть — це важке випробування. І молився: «Нехай обмине мене ця чаша». Усе в Ньому здригнулося. Але Він помер так, як жив. І коли помирав — не мав жалю. Те, як Він жив, відобразилося в ті моменти, коли вмирав. Він любив навіть ворогів до самого кінця. Його слова на хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять». Навіть у момент смерті, в найгострішу кризу, Він продовжував любити.

Мій дідусь також любив мене. Він хотів якось вплинути на мене. І сказав найкраще, що міг: «Гроші — не головне…» І він заплакав.

Ісус носив у серці думку про Своїх ворогів. І саме вони Його вбили. Але навіть тоді Він підтримав віру людини, яка лише щойно повірила в Нього — розбійника, що розкаявся. Ісус сказав йому: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» (Лк. 23:43) І знову — навіть у критичній для Себе ситуації Ісус проявляє любов. Він любить ворогів. Він приймає людину, яка повірила в останню мить. Навіть на хресті Він виявляє любов до Своєї матері. Івана 19:26–27: «Побачивши матір і учня, який стояв поряд і якого любив, Ісус промовив до [Своєї] матері: Жінко, ось твій син! Потім звернувся до учня: Ось твоя мати! І відтоді взяв її учень до себе».

У Нього не було жалю. І далі — настає вертикальний вимір. Він входить у справжню темряву. Марка 15:33–34: «Коли настала шоста година, темрява оповила всю землю – до дев’ятої години. А о дев’ятій годині Ісус закричав гучним голосом: Елої, Елої, лама савахтані! Що означає в перекладі: Боже мій, Боже мій, чому ти Мене покинув?»

Це віра в найщирішому, найпервіснішому стані потреби — крик про допомогу. У цьому — крайня самотність, яка стала найвищим виявом любові до тих, за кого Він помирав. Любов і віра злилися в усьому, що тут відбувалося.

У Його останніх словах — справжнє людське страждання. «Я прагну» — так Він сказав. Але щоб звершилося Писання: «Ганьба розбила серце моє, і я знесилився; я сподівався на співчуття, але надаремно, – не знайшов я і втішителів» (Пс. 69:21). Він був істинною Людиною і істинним Богом. І як людина — Він страждав, Він прагнув. Але воля Божа мала звершитися. І не було нічого, про що Він шкодував. Він звершив те, що мусило відбутись. Псалом 22 пророчо говорить про це. Спасіння людського роду відбулося. Ісус здійснив його. А в кінці: «Скрикнувши гучним голосом, Ісус промовив: Отче, у Твої руки передаю Свій дух! Сказавши це, Він віддав духа.» (Лк. 23:46).

Отже, в житті Ісуса ми бачимо повноту віри та любові. Віри, яка робить мене дитиною перед Богом-Отцем. Життя, в якому Він пройшов усе — до кінця. Це те, що не зникає, що неможливо втратити. Тут ідеться про особистість. Про те, якою має бути людина.

Ви, напевно, знаєте людей, які «добре померли». У Біблії дуже цікаво описано смерть Стефана. Дії 7:60 — «Ставши на коліна, він скрикнув голосно: Господи, не зарахуй їм це за гріх! І, промовивши це, він упокоївся» У попередньому вірші сказано: «Господи Ісусе, прийми дух мій!» (Дії 7:59). Стефан висловив це трохи інакше, ніж Ісус. Суть у тому, що коли ти щось по-справжньому знаєш, ти можеш передати це своїми словами. Цікава деталь: Стефан не сказав «Отче!», як Ісус, а звернувся — «Господи Ісусе!» Він каже: «прийми», тобто передає те, що належить не йому, а Богові. І він також молиться: «не зарахуй їм це за гріх!» Дуже багато християн ішли цим шляхом. Мартін Лютер, коли помирав, також сказав ці слова: «У Твої руки передаю дух мій».

Історія, яка сталася з моїми друзями. Її звали Карен. Вона померла від раку молочної залози, метастази дійшли до головного мозку. Останній місяць її життя вона почала втрачати когнітивні здібності. Свідомість ставала все більш затуманеною, зруйнованою. Найдивовижніше для мене і моєї дружини, коли ми відвідували її в лікарні, було те, що навіть у такому стані вона говорила надзвичайно важливі речі. Є три моменти, які я не зможу забути: По-перше, коли ми говорили про Ісуса, вона оживала, ніби могла знову зосередитися. Це не заперечує того факту, що процес руйнування мозку тривав і привів її до смерті. Але навіть у такому стані траплялися дивовижні речі. Я неодноразово спостерігав подібне у християн із хворобою Альцгеймера.

По-друге, десь за місяць до смерті, коли вона щойно почала відчувати, що думки плутаються, вона сказала щось особливе: «Я усвідомила більше, ніж будь-коли раніше: справа не в тому, що я тримаюсь за Ісуса, чи що моя віра мене спасає, а в тому, що Він тримає мене. Це не моя віра, а Його вірність». Вона залишалася вірною тому, у що вірила.

По-третє, за тиждень до смерті, коли її стан суттєво погіршився, вона часто плуталася в думках. Але вона дивилася на свого чоловіка і питала: що вона думає? як він відповів би на те чи інше питання? Вона добре померла. Померла так, як і жила — з вірою. Без жалю. Зі співчуттям — так. Але без жалю.

Останнє, про що я хотів сьогодні поговорити. 

Ви можете допомагати іншим людям, які перебувають у боротьбі. Я хочу виділити тут два моменти.

1. Ви можете поділитися з іншими тим, що самі пізнали. 2 Коринтян 1:4: «…аби і ми могли потішати тих, хто перебуває у різних скорботах, утіхою, якою Бог потішає нас самих!» Існує певна універсальна істина: якщо ви — людина, яка усвідомлює, що існують «сходи в нікуди», знаєте, що для вас пріоритет, заради чого ви живете, у чому полягає справжня втрата, — отже, ваша особистість на своєму місці. Вам пощастило. Бо Еллен і Бобу довелося пройти непростий шлях, щоби це усвідомити. Але, як ми вже з’ясували, життя іноді буває доволі дивним.
Часом потрібно пройти через усе це самостійно — опинитися в кризовій ситуації, щоби знайти правильний напрям для власного життя.

2. Ви можете допомогти не лише тим, хто бореться, але й тим, хто не бореться.
Бо це навіть більша проблема, коли люди не борються. Коли вони живуть зручно, спокійно, задоволено — ніколи серйозно не задумуючись. Вони розмінюють своє життя на дрібниці. Я часто чую це від літніх людей — і досвід мого дідуся дуже близький мені. І я думаю: «Вау! Ви будуєте своє життя на тому, що точно втратите…» Ви вважаєте, що багато заробили. Або що ви досягли пунктів зі списку важливих справ, заради яких «варто жити» і про які мріють інші: поїхати в Антарктиду, підкорити Еверест, відвідати екзотичні острови тощо. Вони живуть, щоби показати, що встигли зробити у житті. І це — непогано: коли у вас є сім’я, діти, внуки, гроші, коли були цікаві пригоди. Це все — добре, але цього н е д о с т а т н ь о. Усі благословення в цьому житті не можуть задовольнити нашу найглибшу потребу.

Як допомогти людям, у яких немає кризи, але вона повинна бути? Це — одна з ключових місій Церкви. Утішати стривожених — і стривожувати тих, хто занадто спокійний. Це необхідно. Тобто, ви можете допомагати тим, у кого вже є криза — щоби вони чесно визнали та обдумали, що відбувається. А тим, у кого кризи ще немає, — допомогти усвідомити потребу в ній, щоби вони також дійшли до важливих висновків. Ось у чому суть душепіклування: не лише вирішувати вже наявні життєві труднощі, а допомагати людям замислитися над тим, над чим вони повинні замислитися, про що повинні турбуватися.

Як християни повинні ставитися до евтаназії?
У нашому суспільстві існує дуже багато складних думок щодо цього питання. Деякі з них виникають через те, що сучасна медицина здатна на це. Але я вважаю, що трагедія — те, що ми не можемо розрізнити між тим, щоб дозволити комусь померти, чий час настав, і тим, щоб убити когось, прискоривши смерть. Звісно, вбивати когось — неправильно. Самогубство — теж неправильно. Але так багато людей, життя яких підтримується героїчним втручанням лікарів. У мене було багато випадків, коли я ставив собі питання: «Чому вони знову везуть його до лікарні? Чому просто не відпустять його? У нього ж пневмонія. А є ж люди з набагато серйознішими хворобами». Моя відповідь така: я не можу відповісти на такі дуже складні медико-етичні питання. Але, скажімо, один із варіантів відповіді такий: є велика різниця між активним втручанням з метою вбити і дозволом процесу смерті настати природнім шляхом. Серед моїх друзів-онкологів є такий жарт: «Чому труну забивають цвяхами? Це щоб лікарі-онкологи не прибігли зі словами: “У нас є ще один препарат, давайте, може, спробуємо?”». Ви знаєте, люди хочуть сказати: «Я вмираю. Я не хочу ще раз проходити через усе це. Я хочу, щоб усе вже завершилося, і спокійно спочити з миром і з Господом, а поки я ще живий, провести час з родиною й дочекатися поки Бог забере мене». Це зовсім не те саме, що вбити себе. Цю різницю треба враховувати.

Як не впасти в депресію, коли ти вже на заході свого життя?
Уявімо собі 60-річну людину. Він — вдівець. У нього діти-інваліди. У нього важке життя. Він у депресії, не бачить сенсу жити далі, прокидатися щоранку. У нього немає простого рішення. Просте не означає спрощене. Але що це буде означати? Якби він міг сказати: «Отче! Я хочу бути як дитина і допомагати іншим». Діти-інваліди потребують любові. На людей, які бачать, як помирають старі, це справляє сильне враження.
Якось журнал Time зробив спеціальний випуск про людей, які були на порозі смерті. Вони зробили фото цих людей, яким залишалося жити лічені дні. І ось на одній із фотографій був темношкірий чоловік. Його обличчя сяяло. 98% облич тих людей були похмурими, сповненими смутку, відчаю, безнадії. Його ж обличчя сяяло. Він говорив у статті, що він — християнин. Він говорив щось про втрати, які йому довелося пережити. У нього була віра, на плечах якої він зміг це все витримати. Він не хотів помирати, але смерть від раку завжди болюча й важка. Але в нього було щось більше. І тут немає якогось магічного пояснення. Наприкінці дня ви просто говорите: «Господи, дякую Тобі!» Ви не зможете контролювати те, що відбуватиметься. Ви покликані бути вірними. І ви побачите найдивовижніші речі, які можуть статися, і те, що може розбити вам серце — коли люди чинять трагічні, саморуйнівні дії. І ви не можете це контролювати. І ви не можете щось створити або бути відповідальним за щось. Ви можете залишатися лише вірним. Це можливість для зростання віри.

Мені знадобилося 6 років, щоб повернутися до нормального життя після подій 11 вересня. Я пам’ятаю цей шлях через безсилля та втому. Я пройшов через це. Я був зцілений. Лікарі зрозуміли, що сталося. Я жив 6 років у тілі 87-річної людини, а потім повернувся назад у тіло 57-річного. Не 27-річного, але все ж краще, ніж 87-річного (з точки зору здоров’я). Тоді я подумав, чи варто жити так довго, щоб почуватися таким безпорадним. Але я згадав Псалом 23:4: «Коли б я пішов навіть долиною смертної тіні, не боятимуся лиха, бо Ти зі мною». Це мене вразило. Стільки всього поганого трапляється, з чим доводиться стикатися. Так, ви можете багато чого втратити: кар’єру, сім’ю. 

Мене вразила така річ. Ми беремо молодих пасторів, щоб їм було легше доносити думки й спілкуватися з молодими людьми, які переживають кризові моменти. Але ми не працюємо цілеспрямовано з літніми людьми, які, ймовірно, проходять свій останній етап у житті. Це компетентні люди, з досвідом, які побачили життя, як мій дідусь. Це люди, для яких присутність Христа особливо важлива, цінна і відчутна, коли вони «йдуть долиною смертної темряви». Криза може прийти в будь-якому віці, на будь-якому етапі життя. Не можна допустити, щоб людина бачила в майбутньому лише темряву, марність, що життя завершується. Ще не все закінчено. І викуплення ще може відбутися.

Як бути з літніми батьками, у відповідях яких на питання про смерть звучить то всяка нісенітниця — мовляв, це все не варте уваги, то страх, невпевненість? А головне, вони взагалі не хочуть говорити на цю тему.
Це питання служіння. Служіння таким людям. Звісно, не слід кидати перли перед свинями. Це залежить від того, хто, де і як говорить з ними на цю тему. Не можна агресивно підходити до цих питань. Потрібно робити це з любов’ю. У цьому суть служіння людям. Обов’язково молитися за таких людей, щоб двері відчинилися. У таких випадках не можна вриватися з ноги, умовно кажучи. Я пам’ятаю, як хтось проповідував на Об’явлення 3:20: «Ось Я стою перед дверима і стукаю». І він каже: у таких випадках краще відчиняти одразу — Ісус дуже наполегливий. Інакше вийде так: «Відчиняй, або помреш». І це підходить для будь-якого віку. Для Ісуса вік не перешкода.

Повертаючись до історії про мого дідуся. Коли він залишив мою бабусю, вона не була християнкою. Вона вірила в містичні речі, була дуже сентиментальна. У духовному сенсі — це була повна нісенітниця. Хоча й виросла в християнському середовищі. І от одного дня вона впала в кому. Я відвідував її щодня протягом останніх 6 тижнів її життя. Люди в комі іноді можуть «прокидатися». І от я якось прийшов і кажу їй: якщо ти мене чуєш, стисни мою руку двічі. І я відчув ці два дуже легкі стискання руки. Протягом цих 6 тижнів ми постійно спілкувалися. Це були розмови з відповідями «так-ні». Так — два стискання, ні — одне. Я ділився з нею Писанням. Я розумів, що вона вже з цієї коми не вийде. Я читав їй 23-й Псалом. Розповідав, що це означає. Вона слухала — і так міцно стиснула мою руку. Тієї ночі вона померла. Таким було моє прощання з нею. Я впевнений, що вона буде зустрічати мене там, біля воріт. І я думаю, це буде чудово.