Як тобі не соромно! – Як подолати виховання, засноване на почутті сорому.

Є багато питань, які варто обговорити. Багато причин, через які ми відчуваємо сором і боремося з цим почуттям у контексті виховання.
У мене п’ятеро дітей. Це змушує мене залишатися досить смиренною людиною. Почнемо з очевидного. Виховання — нелегка справа. Майже як керувати країною. Мої діти постійно допомагають мені залишатися скромною та смиренною.

Приклад із життя. Одного разу мій син і донька гралися у дворі. Їм було 7 і 9 років. Раптом син забігає весь мокрий і ледь говорить. Я намагаюся з’ясувати, що сталося. І він каже, що Бріттані вилила на нього банку мильної води просто на голову. Через кілька секунд вона також заходить і дивиться на мене. Звісно, в мене виривається запитання: «Як ти взагалі до такого додумалася?» Чудове запитання до дитини!.. Ніби вона б відповіла: «Ну так, я довго думала, що ж зробити, і вирішила, що це буде непоганий варіант». Але вона відповіла: «Мамо, але ж ти ніколи не казала мені, що не можна виливати мильну воду на голову». І справді… «А я ж тебе не вчила, що не можна мазати його голову арахісовим маслом? І що поливати молоком теж не можна?» Звісно, вона почала плакати. Я зупинилася і подумала: що ж я за мати така? Я сказала: «Любонько, мені шкода. Ти розумієш, що те, що ти зробила — неправильно. І твоє виправдання — не зовсім підходяще. Мені шкода, що ти почуваєшся погано. Вибач, що я наговорила тобі. Це не твоя вина, що я розлютилася. Твоя вина в тому, що ти зробила щось не так. Але мій гнів — це вже моя вина. І мені самій потрібно з цим впоратись».

І таких прикладів багато. Ми частіше реагуємо на поведінку, а не на те, що відбувається в душі дитини в цей момент. Що може викликати в нас відчуття сорому? Наприклад, такі запитання: «Тобі що, 4 роки? Що з тобою не так? Ти мене не любиш? Не будь дурною дитиною! Як ти міг таке зробити з нами? Тобі має бути соромно! Хочеш, щоб я присоромив тебе перед твоїми друзями?»

Хтось відчував провину, коли казав подібне? Це важко визнати, але подивіться на ці запитання — на що вони спрямовані? На поведінку. Як ці дії впливають на мене як на батька чи матір? Тут мало любові й турботи до самої дитини. Ми намагаємось використовувати сором, щоб змінити поведінку дитини. Але ж це можна зробити й інакше. Ми також виражаємо своє незадоволення невербально — розчарованим поглядом, зітханням обурення.

Згадайте себе в дитинстві: як ви почувалися, коли батьки дивилися на вас із осудом, мовчали сердито? Ми дуже добре вміємо передавати своє невдоволення — і словами, і без слів. Що в цьому неправильного? Ми намагаємось досягти слухняності.

Так, ми часто розчаровуємось у людях, ображаємось, боремося з їхніми реакціями. Але коли я прагну добитися слухняності, покірності або догідливості від дітей, я змушую їх почуватися присоромленими.

Іноді ви намагаєтесь заспокоїти дітей, коли вони шумлять, і ви вже 20 разів просили їх це заспокоїтися. І треба якось відреагувати. Ми намагаємося себе стримувати, посеред усього цього має бути благодать. Але ключовим моментом у питанні сорому є те, що ми намагаємось змінити поведінку дітей, аби вони нас задовольнили, були нам слухняні, поставити їх «на місце».

У певному сенсі, це питання контролю й влади. І всі ті запитання, які ми ставимо, виникають саме з цього. Якось я побачила рекламу автомобіля, в якій говорили: «Контроль — це влада». Я б сказала також: влада — це і є контроль.

Чи ставимося ми до дітей так, наче маємо їх контролювати, а не виховувати й любити? І у вихованні ми можемо обрати неправильну мотивацію для наших реакцій та відповідей.

Уявімо ситуацію. Є хлопчик Біллі. Йому приблизно 8 років. Ви берете Біллі та ще трьох менших дітей у кафе або ресторан. Він починає поводитися досить «цікаво». Він не веде себе тихо, розважає своїх братів і сестер. Ви попереджаєте його один раз, другий. Люди навколо вже починають кидати осудливі погляди у ваш бік. Ви починаєте йому погрожувати, що він буде покараний, піде спати раніше, і взагалі він має негайно припинити так поводитися. Але якщо він буде вести себе добре, ви купите йому морозиво. Та все марно. Ви вже думаєте, що б таке сказати, щоб його присоромити, принизити. Чого ви домагаєтесь у такому випадку? На чому зосереджуєте свою увагу? І зрештою, коли ви повертаєтесь додому, ви кажете йому, що саме він винен у тому, що вечір був зіпсований.

Альберт Ейнштейн сказав: «Якщо люди хороші лише через страх перед покаранням або заради винагороди, то ми справді жалюгідні створіння». Якщо наша мотивація — лише змінити поведінку дітей, то це проблема.

Чому ми так робимо? Що мотивує поведінку батьків? Роздратування. Ми дратуємось, коли діти чинять не по-нашому. Але іноді діти переймають модель поведінки своїх батьків. Іноді ми відчуваємо розгубленість, бо поведінка дітей настільки дратівлива, що важко з цим упоратись. Іноді це просто страх за безпеку дітей, за їхнє майбутнє, як вони справлятимуться з труднощами, які їх чекають у житті. Ми іноді відчуваємо сором через поведінку дітей. І часто це відбувається тому, що ми дивимось на дітей як на трофей, який здобули, а не як на особистість.

Іноді нам просто бракує часу зробити все правильно. Але я повторю — у мене п’ятеро дітей. Ви можете уявити, як виглядає недільний ранок по дорозі до церкви? Або взагалі кожен ранок, коли треба зібратись до школи? Особливо, коли поспішаєш і все треба робити дуже швидко. І, звичайно, останнє, на що вистачає часу, — це сісти й поговорити з дітьми: що в них на серці? чому вони чинять так чи інакше? Ви хочете, щоб вони швидко вдяглись, взулись, узяли рюкзаки і — на вихід. Ми й самі не почуваємось добре, але виправдовуємось тим, що поспішаємо. Ми виправдовуємо такий стиль життя, коли на все не вистачає часу — навіть щоб поговорити з дітьми, щоб будувати й розвивати стосунки. Ми не робимо того, про що йдеться в 6 розділі Второзаконня. Ми можемо розмовляти з ними за столом, дорогою кудись чи на прогулянці. Ми маємо говорити про те, що справді важливо. Ми намагаємось усе встигнути, зробити всі справи.

Ми хочемо, щоб усе було під контролем. Ми боремося самі з собою за контроль над усім. А іноді ми, борючись із почуттям провини й сорому, проєктуємо свій сором на дітей. Або ж вони бачать вашу боротьбу й наслідують вас.

У якийсь момент ми починаємо вірити, що змінити поведінку можна лише через певні дії. Чому я роблю те, що роблю? Якою б не була причина, ми маємо усвідомлювати: якщо наша найвища мета — змінити поведінку, ми вдаватимемось до будь-яких заходів заради досягнення цієї мети. Тобто ми переконані, що результат набагато важливіший, ніж сам процес. Нам потрібна дитина, яка все виконує, робить правильно, добре вчиться, має хороші манери. У цьому немає нічого поганого. Але це — лише результат. А якщо в процесі досягнення цього мені не вдається любити своїх дітей — до чого це призведе? Вони почуваються беззахисними, непотрібними, невдахами, вигнанцями, у них зростає почуття провини.

І друге, до чого це все веде, — це руйнування стосунків. Джош Макдауелл сказав: «Правила без стосунків ведуть до бунту». Якщо я живу лише за правилами — це призведе до спротиву. Але коли в стосунках є любов, доброта, допомога — це створює ті рамки, в яких дитина хоче слухатися.

Ще одне важливе питання — про відкидання. Як відкидання виникає з сорому? Якщо батьки постійно соромлять дитину, зосереджуються лише на її поведінці, а не на тому, щоб допомогти їй зростати і навчатися, тоді тут немає стосунків. Що відбувається? Дитина починає почуватися відкинутою. Вона хоче ізолюватися, уникає розмов із батьками. Потім це переноситься і в доросле життя — на роботу, у власні сім’ї. Ми хочемо, щоб діти були «під рукою», але це не формує стосунків — лише відкидання й ізоляцію.

Отже, зміна поведінки не повинна бути самоціллю. Це може бути лише побічним результатом. Моя мета — любити дітей.

Іноді батьки намагаються говорити з дітьми, виховувати, наводити приклади з життя Христа, але це не працює. Вони втрачають надію, бо не бачать результату, а процес дається важко. Але навіть якщо ми не бачимо результату одразу — це варто робити. Треба дивитися, як виглядає Божа дисципліна, Боже виховання, як любити когось. Зміни приходять поступово.

Потрібно торкатися практичних питань — що відбувається в сім’ї, розглядати дітей як особистостей. Ми маємо дуже мудро підходити до цих питань. Нам потрібно допомогти подолати їхні гріхи, невпевненість, страхи, провину — що б це не було. Це все варто обговорювати.

І так, краще починати зі слів: «Господи, допоможи мені любити моїх дітей і правильно їх виховувати», ніж із постановки мети: «Я хочу, щоб вони змінилися; я хочу, щоб вони перестали робити те й те». Моя мета — щоб вони особисто пізнали Христа, жили життям у любові до Нього. Це те, що я постійно кажу своїм дітям щодня: як любити Бога, як проявляти свою любов. Усе це випливає зі стосунків — моїх стосунків із Христом і з іншими людьми. Я переношу модель стосунків із Христом на дітей.

Якщо я сама борюся з соромом, розчаруванням, із питаннями мотивації щодо того, як поводяться мої діти на людях і як вони мене збивають із пантелику й засмучують, тоді я на неправильному шляху. Як мама, як доросла людина, я маю сама покаятися у своїх діях, визнати, що мені потрібне Євангеліє і стосунки з Христом. І саме це допомагає дітям будувати власні стосунки з Христом.

«Чи говорили ми цього тижня з нашими дітьми більше про красу життя, ніж про його дисципліну? Ми надихали й спрямовували їх більше, ніж виправляли?» (В. Ґілберт Бієрс). Нехай ваші розмови з дітьми завжди будуть сповнені благодаті.

Також важливо пам’ятати, як Бог дисциплінує нас, як Він до нас ставиться. Він повільний на гнів, сповнений любові, Його милість оновлюється щоранку, Він прощає, терплячий, ніжний, Він — люблячий Батько, співпереживає, прагне стосунків із кожним, спрямовує нас, допомагає, знає наші серця, дбайливий тощо.

Коли я читаю цей перелік, мені хочеться бути такою ж щодо своїх дітей, до тих, хто мене оточує, до світу, у якому живу. Наша надія в тому, що ми можемо це робити. Бог виправляє нас, з любов’ю докоряє. Це не означає, що Він нас не дисциплінує — просто іноді це виглядає інакше. Бог каже нам, що Йому важливіші ми як особистості, ніж наші вчинки. І Він не залишить нас. Його благодать з нами, Бог творить добро в нашому житті, і Він завжди вірний.

Тому дитина також має відчувати й розуміти, що батьки хоч і «кидають виклик», але водночас люблять її і ставляться з благодаттю. Вони не соромлять її, не принижують її значення. Вони повинні бути переконані в любові до неї, а не викликати почуття осуду. У їхньому серці має жити Христос. Лише Христос здатен змінювати нас і впливати на інших людей.

Отже, переміщення акценту з поведінки й дій — до стосунків, турботи, спілкування. «Милість Божа оновлюється кожного дня» — це те, що ми маємо нагадувати своїм дітям і самим собі. Навіть якщо ми дисциплінуємо дитину, варто підкреслити, що нам це не дуже приємно робити, але милість Божа оновлюється щодня, тож завтра ми почнемо з чистого аркуша. Ми зосереджуємо увагу не на їхній поведінці, а на тому, як можемо допомогти їм побачити Бога — Того, що прощає й любить, що дарує благодать.

Не можна використовувати Писання так, щоб воно пригнічувало дитину. Щоб вона відчувала осуд. Нам потрібно зробити так, щоб дитина хотіла будувати стосунки з Богом, пізнавати Його. І щоб любов Божа була для неї безумовною.

Ми не кажемо, що не повинно бути жодних наслідків — дитина повинна розуміти, що навіть якщо вона покарана, її все одно люблять і бажають їй добра. Бог милостивий, і ми маємо бути такими ж. І не слід говорити: «Добре, цього разу я тобі прощаю, але якщо це повториться…». Бог не завжди чинить із нами згідно з тим, що ми заслуговуємо за свої гріхи. І діти повинні це розуміти. У них має бути Божа любов, яка змінює їх, торкається їх. Саме вона має спонукати їх до дій, а не страх перед наслідками чи бажання винагороди.

Ми говоримо про дітей, але це також стосується стосунків загалом. Що є мотивацією для стосунків? Чи очікую я щось навзаєм? Ні. Ви повинні сказати дітям, що любите їх, тому що вас полюбив Бог, і ви хочете виявити цю любов до них. Діти це швидко зрозуміють і приймуть. Вони добре розуміють, що нас спонукає до вчинків, до поведінки. Ми можемо цього не озвучувати, але наші діла говорять голосніше за слова. Вони розуміють, що своїми діями, своєю поведінкою можуть принести радість батькам, бо батьки самі так чинять.

Джон Буньян сказав: «Якщо батьки з любов’ю виховують своїх дітей, поєднуючи милість і докори з любов’ю, а докори — з любов’ю та батьківським співчуттям, вони, швидше за все, збережуть своїх дітей, ніж якщо будуть грубими й жорстокими до них».

Ефективність коригувальної дисципліни визначається стосунками, які ви будуєте, а превентивної — тим, що якщо ви не граєтесь із дитиною, то не маєте права її карати.

Як ми використовуємо сором і виховання? Ми застосовуємо сором, бо впевнені, що в нас є мета і має бути результат, які важливіші за сам процес і стосунки. Тому ще раз наголошу: стосунки і сам процес важливіші за поведінку. Поведінка має бути наслідком того, як ми живемо. Наші діти показуватимуть, чим наповнені їхні серця і як вони живуть. А наша мета — завжди любити і добре навчати їх.

Що означає «вкладатися в процес»? Як це виглядає? Ми маємо бути переконані, що мотивація наших дітей важливіша за їхню поведінку.

Їхня мотивація набагато важливіша. Тобто що спонукало їх у той момент, коли вони щось зробили. Ми повинні усвідомлювати, що будемо мати справу з поведінкою опосередковано. Тому, коли я дивлюсь на дитину, яка щось намалювала на стіні, вилила мильну воду на голову братові або нахабно збрехала мені про те, що зробила чи не зробила в школі, я запитую себе: «А що стоїть за цим?». Ми маємо більше турбуватись про мотивацію. Чого вони бояться? Які їхні страхи, у чому вони невпевнені? А не тільки про саму поведінку. Я можу втратити можливість поговорити з ними так, щоб це стало для них цінним у житті. Поведінка випливає з мотивації серця. Тому замість контролю над поведінкою ми повинні думати про мотивацію.

Потрібно інвестувати в процес, а не в результат. Стосунки мають стати першочерговими, а послух — другорядним. Тому ми молимось за бачення батьків у вихованні й особистих змінах. Є багато книжок про те, як змінити поведінку, як отримати «нову» дитину до п’ятниці, як змусити її перестати брехати тощо. Але це не той шлях виховання. Чому ми використовуємо сором? Тому що нами рухає бажання змінити поведінку, а також контроль, сила. Ми не керуємось бажанням бачити в дітях особистостей, яких Бог любить і яким каже: «Прийдіть до Мене». Ми дивимося на них як на тих, хто має підкорятись нашим правилам. Тому ми повинні просити в Бога допомоги у вихованні дітей — з мудрістю і любов’ю. Ми маємо просити Бога торкатися нас, змінювати нас. І діти бачитимуть наші зміни, наше смирення. Вони бачитимуть, що ми також потребуємо Божої допомоги, Божої любові. І вони також навчатимуться залежати від люблячого Бога. Вони дізнаються не лише, який Бог, але й стануть свідками Його дії в чиємусь житті. Вони бачитимуть це на власні очі. Іноді ми боїмося показати дітям таке смирення і таку боротьбу через страх втрати поваги чи з інших причин. Ці зміни не відбуваються за одну ніч. Тому потрібні відданість і молитва.

А як щодо дітей, які наодинці борються з почуттям провини та сорому? Як їм допомогти? Ми розуміємо, що діти — це особистості, і що вони також переживають ці почуття. Вони можуть виникати не лише як наслідок нашого виховання, але й як вроджені емоції. Як бути в таких випадках? Слід покладати надію на благу звістку для них. У Христі немає сорому, немає осуду. Ми повинні вказати їм на їхні сильні сторони та на їхні слабкості. Де є тенденція до боротьби з гріхом або до незалежності від Христа. Як же говорити про це з мудрістю і любов’ю? Як нам вказати їм на Христа так, щоб вони прийшли до Нього, щоб вони зрозуміли, що Він дає надію і змінює їх, щоб вони відчули свою цінність, що Бог не відкидає їх, не залишає? Тут потрібен особливий підхід у вихованні дитини. Ми не повинні соромити їх. Але це не означає, що ми виховуємо «покоління без сорому». Це не означає, що вони можуть втрачати контроль, чинити зло, маніпулювати, не відчуваючи при цьому жодного сорому.

Як розвивати Боже осудження в дітях, яке буде боротися з осудом у їхньому житті? Часто у світі відбувається підміна понять — що є «добре», а що «погано». І ми не розуміємо, як саме повинно виглядати почуття осуду та провини. Знову ж таки, коли мова йде про поведінку, ми реагуємо саме на неї, ми хочемо вселити певний рівень сорому в дітей, а іноді — щоб вони відчули провину, замість того, щоб з’ясувати, що спонукало їх до такої поведінки, що керувало їхнім серцем. Ми повинні будувати стосунки, спілкуватися, щоб розуміти, як вони бачать «добре» і «погане». Ми повинні постійно підтримувати спілкування з дітьми, ставити запитання, які їх хвилюють, а іноді — говорити і на досить серйозні та «важкі» теми. Такі розмови, такі стосунки розвиватимуть і зміцнюватимуть довіру. Тобто важливий сам процес, а не лише результат.

Я розглядаю дітей як благословення, а не як якусь перешкоду. Це особистості, яких Бог любить, якими захоплюється. Тому як я можу любити їх і захоплюватися так само? Як я можу спілкуватися з ними так, щоб це мотивувало мене думати інакше про стосунки, які мотивуватимуть їх діяти інакше? Говоріть з дітьми щодня, вільно, природно про Бога. Даруйте їм милість і любов Ісуса. Пол Тріпп багато говорить про те, що підлітковий вік пов’язаний із багатьма труднощами і як нам розуміти мислення «виживання», а не «можливості». Ми повинні підходити до питання виховання, спираючись на благодать, а не на почуття сорому.

Чи має взагалі бути місце почуттю провини та сорому в дітей? Ці почуття мають бути, але вони мають випливати не з розуміння того, що я — погана людина, а з того, що Бог не хоче, щоб я жив так. Ми повинні зміцнювати Боже осудження, але я не хочу, щоб вони відчували осуд, бо так сказали батьки. Нехай вони усвідомлюють, що лише їхній гріх відділяє їх від Бога.

Як працювати з молоддю, яка виявляє неповагу і яку постійно соромлять удома? У цьому питанні батьки завжди будуть частиною розв’язання проблеми. І ми, як душеопікуни, також маємо бути частиною розв’язання. Тому потрібно працювати не лише з підлітками або дітьми, а також, звісно, і з батьками. Розв’язання проблеми значною мірою залежатиме від залученості батьків до процесу.

Як знайти баланс між Божим законом, правилами та благодаттю Євангелія, яка дарує свободу? Повертаємося до вислову, що правила без стосунків ведуть до бунту. Діти іноді можуть сказати, що, на їхню думку, батьки їх не люблять. Тобто, вони не відчувають любові, хоча отримують усе інше, чого тільки забажають. У них немає обмежень, але, попри це, вони не відчувають любові від батьків. Бог створює все прекрасним, але світ може все викривити. Коли я говорю про правила, дані Богом, їх також потрібно сприймати в контексті конкретних ситуацій. Бог — люблячий, і все, що Він робить, Він робить з любов’ю.

Як реагувати на ситуацію, коли я прошу дитину щось зробити чи допомогти, а вона каже, що не буде цього робити? Усе залежить від ситуації. Іноді це добрий урок для нас самих. Нам потрібно поставити себе на місце дитини, щоб зрозуміти, у чому справа, що її мотивує, як це виглядає з її точки зору. Чи вона навмисно вас ігнорує? У мене також були подібні ситуації з власними дітьми. Вони не чули або робили вигляд, що не чули. Тоді я навмисне шепотіла те, що явно їх цікавило, а потім ми розбирали цю ситуацію, з’ясовували мотиви їхніх дій. А іноді потрібно сказати дитині: «Дорогий, я не хочу, щоб ти засмучувався або переживав, але це було б так приємно, якби ти це зробив».

Як бути, якщо дитина зростала в сім’ї, де вона постійно відчувала сором, а тепер, уже в дорослому житті, сама чинить так само, і її підхід до виховання дітей базується на поведінці її власних дітей? Якщо є можливість, варто розповісти їй, що ви як батьки тоді діяли неправильно. Проявити смирення. Сказати, що шкодуєте, що так чинили, і що вона може змінити свою модель виховання щодо власних дітей. Іноді трапляється інше: коли в сім’ї відбувається щось таке, за що дитині стає соромно, і це сильно впливає на неї вже у дорослому віці. Тут справа не стільки у вихованні чи спадковості, скільки у впливі дитячих переживань.

Як бути, якщо з трьох дітей двоє — екстраверти, а третя дитина — замкнена і постійно відчуває сором, вона почувається «не такою, як усі»? Батьки підтримують її, але ці відчуття залишаються. Це внутрішнє, самонавіяне відчуття сорому. Тут потрібно бути мудрими батьками, щоб допомогти дитині вийти з цього стану. Іноді такі діти прагнуть бути перфекціоністами, все виконувати ідеально, вони дуже сумлінні. Для батьків це може бути корисним, але в такому випадку необхідна духовна підтримка, щоб допомогти дитині розібратися в собі.

Що робити, якщо в прийомних дітей є це вроджене відчуття сорому? Або якщо це сором через те, що вони, власне, прийомні діти? Усередині дитини може йти боротьба: «Чому мене покинули? Чому мене не хотіли?». І чесно кажучи, варто визнати, що прийомні діти — це результат нашого зіпсованого, гріховного світу. Адже в ідеальному світі батьки не відмовлялися б від своїх дітей, не вживали б алкоголь чи наркотики. Діти не залишалися б сиротами. Тож це відкидання чи сором? Чому мої батьки не захотіли мене? Чому вони мене покинули? Такі питання діти можуть ставити собі. У вихованні таких дітей ми маємо займати активну, а не оборонну позицію. Як прийомні батьки, ми повинні допомагати дітям розвиватися, формувати власну позицію щодо цього питання. Якщо є можливість і відповідні умови — варто організувати зустрічі з біологічними батьками, щоб діти могли сформувати свою думку. Іноді діти можуть сказати, що хотіли б повернутися до своїх рідних батьків. Ви маєте показати, що любите їх, розумієте, і що якби все було добре, так би й сталося. Але Бог знає, що трапилося, і саме тому вони тепер живуть з вами. Не бійтеся говорити про це. Не бійтеся будувати стосунки з дітьми. Будьте активними в цьому. Лише так між вами буде взаєморозуміння.

Як поводитися з поганою поведінкою дитини на людях, у публічному місці?
Так, у такому випадку дуже хочеться негайно виправити поведінку дитини. Але перш за все, вам потрібно залишатися спокійними і сказати:
«Любий, мені здається, що тобі не подобаються люди навколо. Це не дуже добре для нашої сім’ї поводитися так. Я тебе люблю, ми хочемо тут залишитися, але твоя поведінка не зовсім дозволяє нам це зробити. Мабуть, нам доведеться піти».
У жодному разі не можна говорити: «Як тобі не соромно!» чи принижувати дитину. Не можна керуватися гнівом чи власним збентеженням. Ви повинні мудро впоратися з ситуацією, з любов’ю підійти до дитини.

Якщо ти вже доросла дитина або просто дорослий, як правильно реагувати, коли тебе соромлять?
Саме тому Бог говорить до нас з любов’ю. Коли нам щось кажуть, щоб присоромити, ми боїмося дати цьому відсіч.
Тому я вчу своїх дітей, що вони можуть спокійно підійти й сказати, якщо я чиню щось неправильно. Але робити це з повагою. Вони повинні формувати свою думку, своє ставлення, але вміти обґрунтувати, чому вони вважають, що я зробила щось не так.
Нам потрібно проявити смирення й вислухати точку зору дитини. Тут присутні свобода і любов. У цьому й полягають справжні стосунки. Ми говоримо щиро й з любов’ю.

Дитині 1,5 року. Це вік, коли вона пізнає світ, але іноді може зробити щось небезпечне. Як її убезпечити і водночас не викликати відчуття сорому?
Потрібно чітко встановлювати межі. Звісно, ви не дозволите дитині лізти в розетку чи стрибати в басейн наодинці. Ми пояснюємо дитині, що робимо це, тому що любимо її, а не просто кажемо, як це погано, і яка вона погана, що так робить.
У такому віці діти часто наслідують те, що бачать у батьків. Виховання через власний приклад.

Що робити, якщо в дитини серйозні питання чи проблеми, а брат чи сестра через це відчувають сором?
Це серйозне питання сімейного виховання. Потрібно зрозуміти, у яких саме ситуаціях брат чи сестра відчувають збентеження чи сором. Треба допомогти дитині зрозуміти свого брата або сестру, природу їхньої боротьби, як не потрапити в такі ж почуття й знаходити баланс у стосунках.