Провина і сором у дорослих, які пережили насильство

Це тема, яка впливає на багатьох із нас у різний спосіб. Ми говоритимемо про провину і сором у дорослих, які пережили сексуальне насильство.

Один студент-місіонер, який виїхав до Китаю, одного разу сказав: “Деякі люди хочуть жити так, щоб вони могли почути церковний дзвін. Але я хочу служити недалеко від воріт пекла”. Ті люди, які пережили досвід сексуального насильства в дитинстві, вірили, що живуть біля воріт пекла. І ми хочемо служити їм, щоб принести світло в це царство темряви.

Провина і сором давно вже стали біблійними категоріями, з якими ми, люди, всі стикаємося. Ми сфокусуємо свою увагу особливо на провину і сором після сексуального насильства.

Кілька визначень.

“Сором – це глибоке відчуття, що ви неприйнятні через те, що ви зробили, щось зробили з вами або щось пов’язане з вами. Ви почуваєтеся викритим і приниженим” (Едвард Т. Уелч. Перерваний сором – Edward T. Welch. Shame Interrupted). У цій книжці йдеться про багато особистісних питань, які спричиняють провина та сором.

Провина – це емоція, яка виникає, коли людина вважає, що вона порушила моральний стандарт, у який вона сама вірить.

Більшість людей, які пережили сексуальне насильство, борються з глибоким почуттям провини та сорому, як результатом насильства. І саме душеопікуни мають допомогти таким людям звільнитися від обох цих почуттів.

Виникає питання про погане чи добре почуття провини і сорому згідно з Писанням. І ми будемо розглядати це питання. Коли ми грішимо проти Бога стосовно інших людей, це нормально, що ми відчуваємо провину і сором. І Божим наслідком може бути те, що Дух Святий засуджує нас і змінює. Ті, хто пережив це, як і інші, згрішили проти Бога, і ми хочемо, щоб вони звернулися до Бога за прощенням, коли це буде необхідно. Якщо ми зробимо акцент на тих, хто пережив сексуальне насильство в дитинстві, що вони не винні в насильстві, хіба цим ми не сприяємо тому, що в них розвивається почуття, що вони жертви? Вони не відповідають за те погане, що сталося. Але за те, що вони реагували на те, що робили з ними одного разу. Я не думаю, що це правильно, і ось чому.

Наша мета в душеопікунстві людей, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, це вказати їм на Ісуса як на нашого Господа і Спасителя, і допомогти їм розвинути нові або глибші стосунки з Ним. Як часто говорить Девід Пеллом: «Ми пропонуємо людину, а не техніку або теорію». Частиною пізнання Бога є те, що ми покладаємося на Його визначення, що є добро і зло. З Писання зрозуміло, що ображати дітей – це погано. Ісус каже: «…Неможливо, щоби спокуси не прийшли, та горе тому, через кого вони приходять;

2йому було б краще почепити жорновий камінь на свою шию і кинутися в море, ніж щоби спокусив одного з цих малих». (Луки 17:1-2). 

Ми є втіленням Христовим, якщо ми змогли проявити до людей, які пережили насильство, терпіння, доброту, довіру, надію – все те, що описано в Посланні до Коринтян 13 розділі. Але також ми є втіленням Христовим, коли показуємо праведний гнів і обурення щодо дій насильників. Дитяче сексуальне насильство – це жахливе зло. Тепер ми хочемо показати людям, які пережили таке, що вони також потребують прощення Ісусом, оскільки вони також грішні. Ми не повинні їх образити, або вичитувати, або засуджувати якимось чином. Ми підносимо цю істину, оскільки ми дуже хочемо, щоб ці люди звільнилися від цього вантажу у своєму житті, щоб вони були вільні від своїх гріхів, щоб вони прийняли їх і скинули з себе цей тягар. Чому так? Тому що кожен із нас намагався уникнути відповідальності за гріхи у своєму житті, особливо якщо ми їх регулярно вчиняємо. Ми можемо свідомо не сприймати ці праведні почуття провини і сорому, намагаючись їх заперечувати. Ми бажаємо побачити тих, хто пережив це, вільними від цього тягаря. Христос звільнив нас. І ми не хочемо додати їм ще тягар, але допомогти їм з ним і вказати їм на Христа, Який може винести найважчий тягар закону.

Як нам любити людей, які пережили це? Як нам урівноважувати співчутливе прийняття з можливістю говорити правду про життя цих людей? Ми починаємо з того, що показуємо смирення й усвідомлення нашої власної потреби в Ісусі, а далі допомагаємо їм розвивати почуття смирення в боротьбі зі своїм серцем. 

По-друге, ми фокусуємося на питаннях, що стосуються реальності, особистості та стосунків загалом. Ми не повинні нехтувати жодним із цих трьох основних чинників, таким чином, залишивши людей, які пережили насильство, одних у новому рабстві. 

Сором приносить відчуття, що ми нечисті. Жінка, яка зазнала сексуального насильства, відчуває якесь «зараження», і це насправді так. Ми нечисті, коли ми пов’язуємо себе з чимось поганим, згрішивши або коли згрішили проти нас. Іншими словами, ми можемо бути нечистими, і не згрішивши. Нечистота – реальна і дієва, але це не те ж саме, що і гріх. Є дії, обставини та зв’язки, які можуть зробити нас нечистими. Цей пункт дуже допомагає в роботі з такими людьми, бо це може допомогти їм розуміти, чому вони почуваються так погано.

Вони не були відповідальні за те, що їх ображали. По-друге, сором приносить відчуття знедоленості або сором’язливості, тому що ми не є тими, на кого рівняються, ми не досить хороші в очах інших. Це може бути жахливо болісно. Також, коли ми відчуваємо сором, ми почуваємося незахищеними, оголеними, нам нема чого більше ховати, ми вразливі, і це зовсім недобре. Немає нічого, що б нас захищало від погляду, дотиків, наближення або атаки з боку інших людей. Ми абсолютно беззахисні, і нас образять. Чи є якась різниця для людей, які пережили сексуальне насильство? Загалом, ні. Кожен, хто стикається зі злом, переживає це відчуття сорому. Але щодо дітей, які зазнавали сексуального насильства, ця вразливість особливо відчувається. Їхня особистість часто вибудовується на основі цього насильства, або на механізмі захисту, який вони розвинули, щоб просто вижити.

У своїй книжці «За межею ідентичності» Дік Кайз (Beyond Identity, Dick Keyes) описує “почуття ідентичності як таке, що складається з двох сторін: перша – почуття внутрішнього з’єднання та інтеграції самого себе, а друга – прийняття себе як певної цінності. Людина з сильним і істинним почуттям ідентичності відчує мир із собою, іншими та Богом. У неї буде певна самозакоханість, брак самопоглинання та самоусвідомлення. Натомість людина зі слабким почуттям ідентичності болісно піклується про себе. Вона гостро відчуває себе крихкою, нереальною та несуттєвою. Вона відчуває себе як слабко скріплений набір ролей, зіграних для аудиторії очікувань інших і визначених силами поза її контролем. Вона може описати себе як масу суперечливих «я» або кількох акторів на сцені без сценарію чи режисера”.

Як ми вже обговорювали, сексуальне насильство знецінює людину, яка пережила його, у своїх власних очах, тому що вони тепер нечисті. Такий досвід сексуального насильства руйнує будь-яке почуття внутрішньої єдності. Ще одна цитата з цієї книги: “Сором акумулює брехню. Багато брехні може збиратися протягом багатьох років мовчання, мовчазного мовчання для тих, хто пережив дитяче сексуальне насильство. І знову ми б хотіли побачити, як істина вторгається в темряву і руйнує цю брехню”.

Поговоримо про деякі захисні механізми. Це те, що діти використовують, щоб упоратися з насильством, коли воно відбувається. Механізми одні, коли вони ще діти, та інші протягом їхнього життя. Ми повинні розуміти, що захисні механізми корисні, а буває й необхідні спочатку. Коли діти стикаються з величезним стресом сексуального насильства, вони не мають інструментів, які їм необхідні, щоб упоратися з ним. Вони роблять вибір – просто пережити це. Саме насильство, в їхньому розумінні – це щось жахливе і неправильне. Проблема виникає тоді, коли сам захист може проникнути глибоко у свідомість дитини, і далі матиме негативний ефект протягом життя. Душеопікуни повинні протистояти спокусі, щоб засуджувати захисні механізми у людей, які пережили насильство, без того, беручи до уваги контекст формування цього захисту. Коли ми слухаємо історії людей, які пережили насильство, ми повинні співчувати, мати бажання допомогти, не засуджуючи їх.

Варто згадати про кілька специфічних захисних механізмів. По-перше, більшість світської літератури говорить, що те, що люди, які пережили насильство, перенесли, залежить від них самих, і це надає ще більшого значення захисним механізмам.

Тому перше правило – це заперечення. У запереченні людина живе, ніби нічого не сталося. Заперечення дає змогу тому, хто пережив насильство, намагатися насолоджуватися позитивними моментами свого життя, просто викинувши насильство з голови. Це постійна звичка, однак, вона може зруйнувати стосунки, оскільки люди, які пережили насильство, відмовляються визнавати, або перекладають весь негатив на свої поточні стосунки сьогодні. Тобто, заперечення означає – що краще приховати, що відбувається, ніж протистояти цьому.

Другий захисний механізм – дисоціація, або відмежування. Якщо дитина фізично не може залишити ситуацію насильства, вона намагається зробити це подумки. Це дає їй певне полегшення від того жаху і болю, коли це сталося. Але як постійна практика, вона може зашкодити тому, хто пережив насильство. Виникає відчуття, що така людина живе одночасно в хороших і поганих обставинах.

Третій захисний механізм – взяти відповідальність на себе. Іноді в таких випадках кажуть: «Це була моя провина – я сиділа на його колінах, коли дивилися телевізор, і я була такою собі спокусою» або «Коли я була маленькою, я залазила в ліжко до мами й тата спати, коли мені було страшно, але мені потрібно було перестати це робити в тому віці» тощо. Коли цей варіант стає звичкою, цей підхід може призвести до контрольованої поведінки та різних гіперреакцій.

А що ж призводить до почуття сорому як наслідку насильства і цих захисних механізмів? По-перше, це світ навиворіт. Коли ми добро називаємо злом і навпаки. І ми маємо витратити наш час і сили, щоб показати таким людям, що це не так. Насильство – це не любов чи якась «честь» для дитини, визнаючи, що він/вона вже дорослі, приймаючи за друга. Насильство – це щось жахливе, використання дитини для задоволення тих, хто застосовує насильство, це маніпуляція, яка приховує якусь частину життя людини, це ознака темряви, руйнування, а не мудрості та зрілості. Дитина не має бути відповідальною за насильство. Розпитувати дорослих – це нормально для розвитку дитини, а не загроза для відповідальних людей, щоб замовчувати або маніпулювати чимось.

Вираження емоцій це дуже добре, і навіть негативні емоції можуть бути корисними, якщо висловлюються безпечно за хороших стосунків. Ще одне питання – це насолода від сексуального збудження. Це велике благословення, дане від Бога, якщо це в шлюбі. Немає нічого брудного в сексі або оргазмі, і люди, які пережили насильство, повинні розуміти, що це добре для їхнього теперішнього або майбутнього сімейного життя. Але в дитинстві вони з таким відчуттям можуть сильно боротися.

По-друге, самопоглинання може стати результатом такого насильства. І з плином часу це переростає у відчуття сорому. У світських джерелах, на жаль, це може сприяти тому, що вони стають своїми власними «рятівниками».

По-третє, результатом насильства може бути «розкол». Це означає, що психіка людини може розділятися в спробі загострювати увагу на хороших спогадах з дитинства, і ненавидіти або уникати спогадів про насильство.

Дуже часто сором особливо пов’язаний із хибною сексуальністю, зіпсованими стосунками з Богом та іншими людьми. Таким чином, захисні механізми стають у певному сенсі новим рабством. Це може стати якоюсь подобою в’язниці всередині себе. І люди, які пережили насильство, починають сприймати себе таким чином.

Але й ті, хто застосовує насильство, можуть використовувати такі захисні механізми для того, щоб завдати шкоди. Той, хто застосовує насильство, може й далі бути поруч із людиною, яка пережила насильство, якщо він знає, який у тієї людини захисний механізм, і може маніпулювати нею, продовжуючи приходити. Уелч каже у своїй книжці, що почуття влади і сили дає змогу людям шукати тих, хто найменш захищений, щоб застосувати до них насильство. І що дивно, люди, які пережили насильство, мають дивне відчуття комфорту у стосунках, які є дзеркальними їхніх власних стосунків. І таким чином вони знову можуть стати жертвою насильства.

Самозахист є результатом насильства або механізмом, який створюється, щоб протистояти насильству. Ті, хто його пережив, розуміють, що вони мають захищати себе самі, оскільки ніхто інший не зможе. Деякі люди вибудовують кордони, оскільки не хочуть ділитися своєю історією чи емоціями. Або взагалі можуть уникати стосунків з іншими людьми. Ще одним результатом може бути завищене відчуття контролю. Або можуть виникати гіперреакції: надмірна настороженість, чутливість. Вони все оцінюють через призму попереднього досвіду.

Створюється таке відчуття напівжиття, де немає чесного підходу до себе чи інших. І навіть якщо ті, хто пережив насильство, – християни, вони уникають глибоких стосунків із Богом.

Як ми можемо допомогти тим, хто пережив сексуальне насильство, впоратися з накопиченим болем, нерозумінням і гріхом? Ми приводимо їх до хреста. Для того, щоб вони пішли від провини і сорому, вони повинні рухатися до Ісуса як Спасителя. Він любить нас вічною любов’ю, завжди відданий нам, терплячий, добрий. Як ми бачимо Його любов? У Його смерті на хресті заради прощення наших гріхів. Ось яка Його любов, що Він віддав Своє життя за нас (Івана 3:16). Коли Ісус помер на хресті, Він також забрав із собою найгірші наші страждання. Це може бути великою втіхою для тих, хто пережив сексуальне насильство в дитинстві. Незважаючи на те, як жахливо вони страждали, Бог може винести з цього користь. Це ключова ідея, яку потрібно пам’ятати, коли спілкуєтеся з цими людьми. Ми не повинні говорити, що це добре, тому що Бог дозволив цьому статися. Це, звісно, жахливо. Однак Бог може використати це на благо. Ісус забрав і сором на хрест. У Божих очах хрест був найбільшим проявом Його слави і поворотним пунктом в історії людства.

Місія Ісуса була зрозуміла від самого початку і Його смерть на хресті була завершенням Його життєвого служіння. Він помер на хресті за всіх, хто винен і тих, хто має почуття сорому. Тобто за всіх нас. Нам усім потрібне смирення, щоб звернутися до Ісуса і йти до Нього назустріч. Блаженний Августин говорив: «Ключовий елемент християнства – смирення, смирення, смирення». Він прощає нас і приймає, коли ми приходимо до Нього зі смиренням, і просимо про прощення, тому що Він любить нас.

Якщо ми приймаємо Ісуса як Спасителя, ми повинні позбутися ідеї, що ми самі себе можемо врятувати. Якщо ми осквернені, ми можемо прийти до Ісуса за очищенням. Ми самі себе очистити не можемо.

Водночас ми маємо бути обережними. Іноді люди проходять через жахливі страждання. В одному листі жінки, яка пережила сексуальне насильство в дитинстві, йдеться про її реакцію на пораду про те, щоб вона відкрилася і прийняла любов Божу. Вона каже, що такі слова для неї означали ще раз піддатися тим мало не фізіологічним відчуттям болю, які вона відчула в дитинстві. Тому треба бути дуже акуратним у словах, порадах.

“Я не можу цього зробити. Моя любов до Бога, моя віра, моє надзвичайне бажання жити Божою волею… Це все було перетворено на якусь зброю, яка просто знищила мене. Унаслідок цього та частина мого розуму, яка одного разу була здатна звернутися до Бога, підкоритися Його волі, віддати все в руки Божі, вірити в Нього, вірити в те, що Він дбає про мене, – все це було неможливо прийняти суто фізично, емоційно. Це була як пустеля в моїй голові. Мене це все доводило до сказу”.

Ця жінка зазнала насильства з боку пастора, який використав Божу істину, і зробив її вразливою, скористався нею. Тому потрібно бути уважним у спілкуванні з людьми.

Це не змінює нашої кінцевої мети, але ми не повинні просто вказувати на Христа, а наголошувати на необхідності спрямовуючої любові Ісуса через терпіння, будувати з ними стосунки, і рухатися разом крок за кроком.

Деякі люди, які пережили насильство, боротимуться з прийняттям позитивного погляду на Бога. Як біблійні душеопікуни, ми повинні бути здатні уживатися з таким протиріччям, вірячи в Божу суверенність, що Він буде робити Свою роботу. Ми намагаємося досягти певних цілей, і ці цілі протилежні тим результатам, про які ми говорили раніше. Ми хочемо говорити правду в любові тим, хто пережив насильство. Ісус завжди приносить єдність і згуртованість. Люди часто занурюються у свій світ, займаються самопоглинанням, шукають проблеми і відповіді на них лише в собі. Ми хочемо показати, що фокус потрібно робити на любові Божій, любові до ближніх. Замість важкого тягаря рабства, я хочу побачити, як такі люди переживають свободу, свободу від насильства. Щоб вони позбулися почуття ізоляції, щоб у них не було цього «напівжиття» після всього пережитого. Щоб вони відчули повноту життя.

Як душеопікуни ми хочемо допомогти таким людям побачити, хто такий Бог і що Він робить. Але це буває складно, якщо вони весь час дивляться на це через призму свого досвіду переживань.

Я пропоную підхід, розбитий на 3 категорії: реальності, особистості та стосунки. Ми повинні тримати баланс між цими трьома категоріями. Це дуже важливо, оскільки будь-який погляд на життя включає те, хто такий Бог, що Він робить у світі загалом і в житті конкретної людини. Однак, якщо ми фокусуватимемося лише на реальності, це буде схоже на проповідь, і буде складно людині зрозуміти, як це застосувати в її житті. Особливо після того, через що вони пройшли.

По-друге, після того, як ми побачили, що на людину, яка пережила насильство, впливають провина і сором у формуванні її особистості, ми хочемо допомогти їй усвідомити, ким вона є у Христі. Але якщо ми фокусуватимемо увагу тільки на особистості, ми можемо зациклити її на тому самому переживанні.

Ми повинні будувати стосунки з цими людьми, повинні бути втіленням Ісуса, любити і підбадьорювати, і підтримувати їх. Але знову ж таки, якщо ми робитимемо акцент лише на стосунках, це може перетворитися на однобокий стан згодом, оскільки ми відчуємо, що не можемо привернути увагу до гріха, позбавляючи людину радості покаяння, прощення та благочестивого життя перед обличчям Бога. У Плачі Єремії 3:17-24 наводиться приклад зв’язку між тими, хто пережив насильство, і Богом, де Він відкривається в Слові.

 Іноді ми можемо дізнатися, що людина пережила, лише протягом кількох тижнів після початку спілкування. Ми повинні проявляти терпіння, доброту тощо. (все за 1 Кор. 13). Іноді такі люди не бачать Бога взагалі і це нормально. Хоча навіть на першій зустрічі я згадую Бога і благодать, але не завжди прямо цитую Писання. Потрібно бути акуратним у цьому плані і трошки почекати. Потрібно питати людину, яку консультуєте, чи можна помолитися, і молитися разом із ними. Бо в душеопікунстві ми проводимо духовну роботу, і якщо ми хочемо отримати плоди нашої роботи, ми маємо покластися на Духа Святого, щоб це сталося.

Буває, люди розповідають свою історію, і на перший план виходять стосунки. Ми не повинні їх залишати чи засуджувати, а бути вірними. Так їм легше буде приймати образ Христа, як того, хто буде їх вести. Потрібно дати їм можливість поділитися як позитивними, так і негативними емоціями (злість, розчарування, незадоволення). На це може знадобитися деякий час. Можливо, навіть деякі предмети в кімнаті для консультування можуть послужити певною розрадою, спогадом, які відведуть від занепокоєння.

Вони можуть поставити запитання: «Чому Бог не захистив мене, якщо Він каже, що Він – мій щит?» І подібні запитання. Я не даю точної відповіді, і не намагаюся захистити Бога. Я визнаю те, що не можу відповісти на це питання, але вірю, що Бог зможе. Ми повинні захищати Божу позицію, ми повинні показати їм істину, яку знаємо і розуміємо самі, і повинні дозволити самому Богові робити Свою справу.

Ми говоримо про те, що Бог може навіть із цього жаху, жахливих речей, які відбувалися, дати нам благо. Адже Ісус помер на хресті, але Бог дав спасіння для всіх віруючих через смерть Свого Сина. Ми говоримо про Бога за допомогою біблійних історій і повсякденних життєвих.

Що стосується особистості, ми говоримо про дружбу, сім’ю, роботу, навчання. Ми запитуємо таких людей, де наше почуття особистості відображає Боже визначення її особистості для неї самої. Можливо в дружбі, де людина може бути самою собою, бути чесною і турботливою.

Часто люди можуть просто заперечувати все навколо і бути поглинені страхом і жалем. Ми повинні поступово збільшувати присутність Писання, щоб повернути поняття, що є добре, а що – погано. Так людина пізнає, у чому полягає Боже визначення любові, сім’ї, турботи, захисту. Вона приймає той факт, що вона була зла на Бога за те, що сталося з нею. І це може бути ключовим і переломним моментом для зростання людини. Вони можуть визнати свою злість щодо Бога і попросити вибачення, побачити Його любов, співчуття. Вони можуть поступово бачити благословення щотижня, докази Божої турботи.

Реальний світ – це Божий світ, і ми хочемо жити в Божому світі, світі Його реальності. Люди не хочуть жити в ілюзії близькості, але в реальній близькості з реальною людиною. Це не одне й те саме. І нам потрібно залишати час для роботи Духа Святого.

Наша віра має бути сильною, ми самі повинні шукати Бога. Ми часто йдемо поруч із тими людьми, хто бореться з жахливими речами. І це також впливає і на нас. Дуже важливо розвивати нашу власну віру, молитву, поклоніння Богові. Якщо людина недостатньо близька до Бога, вона може впасти в рабство іншим речам. Ми повинні вміти бути тими, якими нас створив Бог. 

І стосунки. Чи підбадьорюємо ми людей, які пережили насильство, прощати їхніх кривдників? Звичайно, це те питання, до якого необхідно поступово підходити. Це дуже важливо, але тут не можна поспішати. Чи підбадьорюємо ми їх будувати взаємини з ким-небудь? Тут усе залежить від випадку, потрібно бути акуратним. Потрібно повільно підходити до цього питання, з мудрістю й обережністю.

Мені дуже подобається цей уривок – Плач Єремії 3:17-24. Він дуже корисний у душеопікунстві. Я читаю його разом із людьми, яких консультую, і можу ставити запитання до кожного вірша. Це можна зробити за одну зустріч, за кілька, або дати прочитати й обміркувати цей уривок удома. У цьому уривку ми розглядаємо контекст, ми розмірковуємо про те, як Бог покликав Єремію служити народові Ізраїлю в момент, коли Юдейське царство починало свою загибель. Час цього пророка припав на правління останнього з 4 царів юдейських. Це був важкий час для народу, для пророка. Єремія був емоційним пророком. Він легко ділився своїми переживаннями, своєю боротьбою, ділився своєю вірою в Бога, щоб врятувати свій народ. У цій книзі Плач Єремії, він говорить про те, що Бог зробив, а чого не зробив.

Отже, ось як можна використати цей уривок.

¹⁷ Я втратив душевний спокій і забув про добробут,

Чи є мир у тебе зараз на душі?

Як довго у тебе немає миру?

Як ти можеш знову його знайти?

¹⁸ і я сказав про себе: Пропала моя життєва сила й щезла моя надія на Господа.

Буває час, коли ми відчуваємо, що все хороше минуло в нашому житті, і не залишилося надії. Що ти відчуваєш у цей момент?

Єремія думав, що це Бог забрав у нього надію. У тебе було таке відчуття?

Чи є привід думати інакше?

¹⁹ згадай же, Господи, про моє лихо та мої нещастя, – про той полин і гіркоту.

Цікаво, що Єремія вважає, що всі страждання і лиха – це наслідок його гріхів. А де ми можемо знайти розраду для себе?

Який захисний механізм ви використовували цього тижня, замість того, щоб звернутися до Христа?

²⁰ Постійні думки про це шматують у мені мою душу.

(Це час плакати разом із тими, хто плаче.)

²¹ Але я нагадую своєму серцю минуле, і від того оживає в мені надія:

Незважаючи на все те, що ви пережили, у нас достатньо надії.

Ніщо не може утримати нас від того, щоб випробувати щось хороше у своєму житті, очікувати щось хороше. Чому б і ні? Адже Свою любов Бог показав, пославши Свого Сина на смерть на хресті за наші гріхи (і ми говоримо не тільки за гріхи, що були колись у нашому житті, а й за ті, що трапляються зараз).

Ми не поглинені провиною і соромом, нашими гріховними вчинками, наслідками насильства, захисними механізмами тощо. З чим ви боретеся зараз? Наскільки це відіграє важливу роль у вашому житті?

(Дуже важливо ставити конкретні запитання, а не загальні)

²² З Господньої милості ми все ж не загинули, тому що Його милосердя не вичерпується.

Бог знає нас цілком, і Він любить нас. Для Нього немає сюрпризів. Що ти можеш Йому сказати сьогодні?

Який тягар ти готовий попросити у Нього, для того щоб жити у світлі Його любові?

²³ Щоранку оновлюється Твоя велика вірність, Господи!

Щоранку ми знаходимо нове відчуття чистоти і прийняття Богом.

У тебе є відчуття, що ти – нове творіння? Якщо ні, чому?

Господи, дякую Тобі за те, що Ти робиш для нас сьогодні у Христі.

За що ще ми можемо помолитися просто зараз?

²⁴ Господь – мій уділ (доля), – говорить моя душа, – тому й далі я буду на Нього надіятись.

Дух Святий потребує деякого часу, щоб зробити зміни, дати мудрість, зрілість.

Що в тобі змінилося сьогодні? Що за останній рік змінилося?

Господь добрий до тих, хто сподівається на Нього, хто шукає Його.

Ми не можемо дати собі самим підтримку, надію, порятунок. Ми отримаємо лише подальше розчарування. Але Бог може, якщо ми будемо шукати Його. Щодня. І просити Його бути милостивим до нас.

Як ми можемо наблизитися до Бога? Чим Він може допомогти тобі сьогодні? Про що ти можеш покаятися сьогодні? 

Ми можемо бути впевнені, що найкращі стосунки – з Богом.

Книга Єремії і книга Плач Єремії сповнена чесної боротьби і страждань перед Богом, але також тут величезна надія. Не забуваємо про найбільш цитований вірш Єремії 29:11: «Адже лише Я знаю наміри, які Я маю щодо вас, – говорить Господь, – наміри про ваш спокій, а не про лихо, аби забезпечити вас добробутом у майбутньому й надією». 

Ми повинні бути впевнені, що наша надія в Ісусі. 

Бути любимим Богом – це стан, а не дія.

Ми говоримо про крайню реальність, про особистість. Є 4 рівні усвідомлення: у контексті нашого чуттєвого досвіду, образ себе, нашої особистості, і те, що за межею особистості. Для християн це те, ким ми є у Христі. Щоб можна було змінити відчуття особистості з жахливого досвіду насильства в минулому і захисних механізмів, до образу Христа. 

У фільмі «Страсті Христові» є епізод, коли Ісус іде на розп’яття, несе хрест, спотикається, зустрічається поглядом із матір’ю. У цей момент Він зломлений, над Ним знущалися. Її серце роздирається. Вона підходить до Нього, а Він дивиться на неї, і в Його погляді читається прохання про підтримку якимось чином, у цю останню хвилину перед смертю, і Він каже: «Бачиш, я все оновлю».

Люди борються, можуть бути зломлені, змушені схилитися, але вхопитися за Христа, жити новим творінням. Ми повинні дякувати Богові і хвалити Його, Його милість оновлюється щоранку, прибирає всю нашу провину, наш сором. Ми живемо, будучи новим творінням.

Мене запитали, що я думаю про прощення. Прощення – це обов’язкова умова чи ні? 

Я б сказала, що ідеально було б, якби прощення було б. Але ми живемо в такому світі, і я дію виходячи з підходів душеопікунства. Тому я працюю з людиною протягом 6 місяців, року, двох років. Якщо ми говоримо про тривалі жахливі випадки сексуального насильства, це може зайняти і 10 років, щоб дійти до того моменту, коли опікувані зможуть пробачити кривдника. Тут потрібно покладатися на Бога, на роботу Духа Святого. Усе залежить від випадку. Але ідеальним варіантом буде, коли приходить прощення.

Питання про сексуальну залежність, як результат насильства. 

Ми мусимо бути дуже акуратними, використовуючи певні терміни, оскільки вони можуть мати різне значення для різних людей. Це потребує тривалого періоду консультування. Ми повинні підтримувати таких людей. Ми повинні говорити не тільки про те, що потрібно змінювати звички, а й про стосунки з Христом, зміни в серці тощо.

Дорослі люди часто борються у своєму шлюбі з наслідками сексуального насильства в дитинстві. Чи потрібно приводити на консультування їхнє подружжя? 

Так, бувають випадки, коли я консультувала індивідуально людину, а потім вони приходили удвох. Іноді це може позитивно вплинути на всю динаміку в консультуванні. Хоча, звісно, тут є свої плюси і мінуси, тому однозначно складно відповісти.

Як бути в тому випадку, якщо дитина, зазнавши сексуального насильства, при цьому відчула тілесне задоволення від дотиків? 

Тут потрібно бачити картину в цілому, і чітко розділяти, що є погано, а що – добре. Бог створив наші тіла таким чином. Якщо це стосується людини, яка зараз у шлюбі, як це впливає на неї зараз. Тут усе дуже індивідуально в кожному окремому випадку.

Бувають випадки, коли ми зустрічаємо людей, які втрачають контроль над собою під час консультування. Вони не можуть подолати емоції. Як бути? 

Ми хочемо працювати з такими людьми, але якщо ми бачимо, що ми не можемо, ми рекомендуємо людям організації, які зможуть впоратися з такими випадками. Можливо, їм необхідні послуги, які ми не можемо надати, і це їхній вибір. І кожен окремий випадок варто розглядати індивідуально.

Що, якщо людина пережила і досі відчуває сильне почуття сорому щодо нинішніх стосунків і ситуацій, і почувається при цьому жахливо? 

Ми маємо фокусувати увагу на тому, що відбувається зараз. Через що вона зараз проходить, чи можемо ми пройти разом із нею. Сфокусуватися на сьогоднішніх стосунках. Ми говоримо також про віру, про особистість. Ми повинні допомогти людині пройти через це, чому настільки важлива її особистість у Христі. Показати, ким вони є у Христі. І знову використовую 3 розділ Плачу Єремії. Його милість щоранку оновлюється. Не завжди Дух Святий змінює людину за одну ніч, але з часом це відбувається.