Гнів у дії

Кілька років тому, дотримуючись річного плану читання Біблії, я почав виділяти маркером кожен уривок, у якому ілюструється або безпосередньо згадується гнів і його наслідки. Як виявилося, тільки в Старому Заповіті три різні види гніву – гнів Божий, гнів людський і гнів диявола – зустрічаються на 95% сторінок. Деякі з цих сторінок рясніють воістину драматичними фарбами. Поза всякими сумнівами, всілякі прояви гніву є невід’ємною частиною земного життя. Гнів має місце у стосунках між людьми, гнів походить від головного брехуна й убивці, а також від премудрого Бога-ревнителя, який вимагає нашої цілковитої вірності Йому. Незважаючи на поширену думку, ніби Новий Заповіт у цьому питанні значно відрізняється від Старого, ми виявляємо в ньому ще більший розмах фарб! Прямі згадки різних дій гніву зустрічаються на 99% його сторінок. Зокрема, послання до Римлян, це джерело багатств і милостей Христових, детально показує взаємозв’язок між різними видами гніву. (У Старому Заповіті менше прямих посилань на гнів через довгі переліки й описи: наприклад, деталей влаштування скинії та храму, генеалогічних списків і переписів населення, вказівок щодо розподілу земельних наділів. Але навіть у таких рутинних деталях проблема гніву мається на увазі. Скинія і храм – це будівлі, в яких справедливий гнів і незаслужена милість гармонійно проявляються у викупленні. Обіцяна земля переходить у володіння Божого народу, тоді як на хибне поклоніння хананеїв виливається Божий гнів. Генеалогічні списки та переписи населення містять імена “дітей милості” – людей, врятованих від смертного вироку завдяки вступу в угоду милості з Богом. Проблема гніву незримо присутня на кожній сторінці Біблії, починаючи з Буття 2:17. – Авт.)

Писання дає нам можливість побачити, що провокує гнів, простежити широкий спектр його мотивів і реакцій, так само як і його заплановані результати та незаплановані наслідки. Крім того, Писання дає нам скуштувати і надію спокути. “Повільний на гнів” – ключовий атрибут Божого характеру, сповненого любові та справедливості (Вих. 34:6 і далі). Бог переналаштовує наш моральний компас, показуючи нам гнів у дії, чи то гнів людський, чи то Божий, чи то диявольський. Ви не зможете зрозуміти Боже Слово без правильного розуміння гніву. Ви не зможете зрозуміти Ісуса без правильного розуміння гніву. Ви не зможете зрозуміти суть милосердя без правильного розуміння гніву. Вам ніколи не зрозуміти людей без правильного розуміння гніву. Гнів – це більше ніж психологічне явище, більше ніж психологічне збудження або одна з міжособистісних реакцій. Ваша “теорія гніву” – чи то офіційна, чи то неусвідомлена – стане потужним чинником у вашому розумінні себе. Вона впливатиме на всі ваші взаємини. Вона впливатиме на ваші рішення в душеопікунських ситуаціях.

Вам ніколи не зрозуміти гнів правильно, поки ви не дізнаєтеся, як дивиться на нього Сам Бог. Звичайно, будь-яка людина має багатющий досвід у сфері гніву, багаторазово побувавши як у ролі того, хто гнівається, так і в ролі об’єкта чужого гніву. Але правильно витлумачити цей досвід неможливо, перш не побачивши і не почувши Бога. Без цього ви просто не знатимете, що з цим досвідом робити.

Наприклад, чи повинні ми просто вільно висловлювати свій гнів? “Навчіться усвідомлювати свій гнів і відкрито заявляти про нього. В іншому разі ви чините безчесно і лицемірно. Вам потрібно обов’язково виговоритися і полегшити душу”.

Або ж, навпаки, чи повинні ми всіма силами намагатися розрядити ситуацію? “Навчіться приборкувати і заспокоювати свій гнів. Гнів тільки завдає болю і руйнує взаємини. Постарайтеся більш філософськи дивитися на життя”.

А, може, ми повинні навчитися керувати своїм гнівом? “Навчіться визнавати свій гнів і приборкувати його. Спочатку заспокойтеся, а потім висловлюйтеся. Різні методики управління гнівом допоможуть вам стати і чеснішим, і стриманішим”.

Чи існують інші чинники, які ми повинні враховувати? Чи є альтернативи самовираженню, стоїцизму або методикам управління? Чи є інша логіка, яка веде до інших висновків? І де нам шукати відповідь?

Ці “інші чинники”, які кардинально змінюють справу, ми дізнаємося з Божого одкровення. Під Божим одкровенням я маю на увазі не тільки низку зроблених Богом тверджень, які без Його ініціативи залишилися б для нас вічною таємницею. Я маю на увазі й те, що ми бачимо Самого Бога в дії, Його взаємодію словами та ділами із заплутаним клубком людських гнівних реакцій і Його власні дієві прояви гніву та милості. У Слові Божому ми дізнаємося про гнів як у формі закону, так і в особистісному втіленні те, чого ми ніяк не дізналися б самостійно.

Мета цієї статті – прислухатися до цього одкровення при одночасному розгляді нашого досвіду. Ми вивчимо динаміку Божого розуміння і відкуплення нашого гніву. Стаття ділиться на три розділи. У першому розділі ми запропонуємо робоче визначення гніву. У другому ми розглянемо приклади гніву в контексті кількох літературних творів, щоб збагатитися мудрістю життєвого досвіду. У третьому розділі ми поговоримо про важливість і складність гніву як у сфері досвіду, так і у сфері його богословського розуміння. Друга стаття продовжить будувати на цьому фундаменті. У ній будуть розглянуті протилежності гніву, а також динаміка спокутного преображення гніву.

1. “Я проти цього”

Що таке гнів? Відповідь на це просте запитання ускладнюється тим, що гнів, який ми відчуваємо, є водночас справедливим і збоченим, природним і гріховним, і, в рідкісних випадках, спокутуваний і спокутний.

Просте стає складним ще й тому, що кожен із нас перебуває під впливом свого, особливого, набору асоціацій і конотацій, а також певних спогадів та емоцій. Я підозрюю, що більшості читачів одразу ж спадає на думку якась негативна риса гніву. Ми згадуємо, як запальність або образа часом заважає нам розв’язати свою або чужу проблему, і які руйнівні наслідки спричиняє гнів – як наш власний, так і чужий.

Яка картина або ситуація виникає у вашій свідомості, коли ви чуєте слова: “Він сердиться”, “вона сердиться” або “я серджуся”? Чи уявляєте ви собі словесну перепалку між двома людьми? Чи малює ваша уява вираз обличчя або емоційний стан конкретної людини, чи чуються вам конкретні слова? Чи думаєте ви відразу ж про свої реакції на гнів іншої людини? Чи бачиться вам натовп обурених протестувальників на площі? Які асоціації виникають у вас?

Я підозрюю, що більшість читачів, подібно до мене, одразу ж згадають якусь негативну і деструктивну властивість гніву. Гнів так швидко і так легко збивається з істинного шляху! Хочу запропонувати вам шість найпоширеніших варіацій “поганого” гніву. Можливо, одна з них здасться вам особливо близькою і знайомою.

• Дратівливість – це повільне “кипіння” гніву. Чи доводиться вам жити поруч із людиною, яка дратується через дрібниці? Чи схильні ви самі бурчати і бути не задоволеними?

• Образа і непрощення демонструють, що гнів може тривати дуже довгий час. Люди рік за роком плекають старі образи і живуть ними, не в силах до кінця звільнитися від них.

• Насильство – руйнівна сила гніву. Гнів може завдавати болю, руйнувати і навіть вбивати, знаходячи задоволення в заподіянні болю.

• Пасивний гнів ховається за маскою пристойності і в надрах підсвідомості. Поки той, хто гнівається, сам не усвідомлює свого гніву, його проблему неможливо вирішити.

• Самоправедному гніву приємно відчувати своє всесилля в чесному визнанні та вільному вираженні своїх емоцій. Виплескування гніву приносить реальне полегшення, а часто й реальні результати.

Кожна з цих шести проблем має величезне значення. Запальний характер, відчуження і конфлікти у взаєминах, нездатність забути давню образу, руйнівні та шкідливі вчинки, ворожість за фасадом дружелюбності, упивання ілюзорною могутністю образи… Гнів спалахує в нас надто швидко, руйнує забагато взаємин, живе в нас задовго, заподіює забагато болю, задовго ховається й аж надто нам приємний.

Однак ці проблеми, породжені гнівом – далеко не все, що ми маємо знати про гнів. Вони не відображають його головної суті. Радше, їх можна назвати спотвореними і мінливими проявами якоїсь глибинної суті. Вони перекручують щось, що законно притаманне людській природі та підвладне виправленню.

Таким чином, ми повинні дати гніву більш глибоке, сутнісне визначення. Тільки після цього ми зможемо додати до нашого списку проблем ще одну, про яку рідко говорять, а саме: повна відсутність гніву, побачивши істинну несправедливість, викликана просто тим, що набагато легше залишатися байдужим і черствим. І тільки тоді ми зможемо сформулювати правильну дію гніву: праведний гнів діє спокутно і конструктивно, стикаючись зі злом.

Проблеми, викликані гнівом, не є частиною його ДНК. Швидше, це мутації, збочення, гнів, що вийшов з ладу. Тому важливо насамперед правильно визначити цю ДНК, закладену в нас Самим Творцем. Тільки тоді ми зможемо розібратися в мутаціях гніву, що становлять 99% людського досвіду.

Бог створив нас за Своїм образом і подобою. Цей образ включає в себе і здатність проявляти незадоволення у відповідь на справжнє зло, а також рішуче діяти проти зла заради його виправлення. Іншими словами, нам нікуди не дітися від того, що ми за своєю природою істоти глибоко моральні. Логіка гніву закладена в нас Богом: “Це важливо, і це неправильно. Мені це не подобається, і я проти цього. Я маю змінити, зупинити і знищити це”. Суть гніву в тому, що щось дуже для нас важливе не відповідає тому, яким воно має бути, і це спонукає нас до дії.

Отже, що таке гнів? Яка загальна характеристика притаманна всім формам гніву, поганим чи добрим?

Суть гніву дуже проста: “Я проти цього”.

Це позиція активного протистояння тому, що ми вважаємо неправильним. Ви стикаєтеся з чимось, що змушує вас сказати: “Це важливо… і це має бути по-іншому!”. Гнів – це ваша енергія, спрямована на щось для вас неприйнятне й образливе, і ваше головне бажання – розправитися з цим злом. ДНК гніву – не просто емоція, що “зашкалила”. Це не викид адреналіну. Це не особливий спосіб вираження гніву. Це не події і не люди, які виводять вас із себе. Це не тяга до суперечок. Головна складова гніву – це негативна оцінка дійсності, активне незадоволення і неприйняття з приводу чогось, досить для вас важливого.

Гнів пов’язаний із незадоволенням. Розгніватися на те, чим ви цілком задоволені, просто неможливо. Якщо ви схвалюєте щось, вам нема на що ображатися. З іншого боку, якщо щось для вас не має особливого значення або ви навіть не помічаєте чогось, ви, знов-таки, не розлютитеся і не образитеся. У кожному випадку гніву ми оцінюємо те, що трапилося, і нам не байдуже, тому у відповідь ми займаємо позицію критика, судді, активіста, ворога або позивача. “Я не схвалюю цього. Це неправильно. Мене це ображає. Я хочу або виправити, або знищити це зло”.

Ця оціночна суть притаманна нашим традиційним асоціаціям із гнівом. Кожен випадок гніву має три спільні риси. Ми стикаємося з чимось, що ми вважаємо злом. У відповідь ми займаємо позицію несхвалення, ми відчуваємо і висловлюємо невдоволення. Це незадоволення спонукає нас до дій – слів і вчинків (щонайменше, присутнє бажання зробити якісь дії). Таким чином, гнів завжди дає негативну оцінку події або явищу і протестує проти неї/протистоїть їй. Усе, що нам спадає на думку при слові “гнів” – варіації на цю тему.

Якщо така ДНК гніву, то його можна назвати таким, що засуджує за своєю суттю. Усі інші складові можуть змінюватися, але знання “спільного знаменника” допоможе вам розібратися зі змінними, а також запропонувати найкраще рішення в кожній ситуації.

Подумайте про широкий спектр або шкалу всіляких емоцій, пов’язаних із гнівом. В одному кінці цієї шкали – швидкоплинний спалах роздратування або легке невдоволення. В іншому кінці – неприборканий сказ або всепоглинаюча жага помсти. Але якою б не була сила коливань гніву за емоційною шкалою Ріхтера, всередині завжди діятиме один і той самий механізм. Сила емоційного “вогню” безпосередньо залежатиме від того, наскільки важливою ви вважаєте проблему, що виникла, і наскільки вона зачіпає вас за живе. Але весь емоційний спектр гніву – швидкоплинне незадоволення, суперечка на підвищених тонах, таємна образа і лють, готова вбити, – об’єднує одна й та сама ДНК.

Подібним чином і наші дії, викликані гнівом, можуть бути різними. Залежно від ситуації, під впливом гніву можна скоїти злісне і навмисне вбивство, а можна скоїти вбивство в стані афекту. В інших ситуаціях ми можемо подати до суду, організувати акцію протесту або стати на захист невинної жертви. Ми можемо переїхати до іншого штату, щоб утекти від проблеми, просто уникати неприємної нам людини, вдавати, що нам байдуже, або піти й випити кілька пляшок пива. Або ж ми можемо не зробити нічого, а лише висловити свою думку (вголос чи про себе). Наші дії можуть бути справедливими чи несправедливими, милосердними чи безжальними, конструктивними чи руйнівними. Але “загальний знаменник” за будь-якими нашими діями буде один і той самий: “Це неправильно!”. Конкретика ваших дій – це змінна, що залежить від ситуації.

Об’єкти нашого невдоволення теж можуть бути найрізноманітнішими, але внутрішня суть нашого гніву залишається тією самою в кожному конкретному випадку: “Я проти цього!”. Ми можемо протистояти чому-завгодно і кому-завгодно. Ми можемо злитися на людей, тварин, ідеї, погоду, неживі предмети. Ми можемо висловлювати протест проти того, що завдає справжньої шкоди людям і принижує їхню гідність. Ми також можемо обурюватися через нікчемну дрібницю, яка посміла перетнути нам дорогу і позбавити нас того, на що ми, на нашу думку, заслуговуємо. Ми можемо ополчатися проти істинного зла і проти сущої дрібниці. Ми можемо гнівно протестувати проти людей, яких слід ненавидіти, і проти людей, яких слід любити.

Тривалість вашого гніву може також бути різною. Ваше негативне ставлення може бути швидкоплинною примхою, як, наприклад, невдоволення під час заторів у годину пік, про яке ви забудете через три секунди. Такий гнів подібний до запаленого сірника, який швидко згорає. Ваш гнів також здатен стати “паливом” для якогось великого починання або перетворитися на ворожнечу, яка поглине весь залишок вашого життя. Такий гнів подібний до підземного тління вугілля в шахтах Сентрейлії у штаті Пенсильванія, яке не можуть загасити з 1961 року. Яким би не був наш гнів – швидкоплинним або завдовжки в життя – він залишається вогнем, що сповіщає про наше невдоволення.

Гнів завжди судить на основі цінностей. Іншими словами, гнів – це моральне явище. Його справедливо називають “моральною емоцією”, тому що гнів заявляє про наше ставлення до того, що ми вважаємо важливим. Люди мають здатність до моральних суджень, тому вони здатні на гнів. Ми так влаштовані, і крапка. Ми оцінюємо, ми відчуваємо незадоволення, стикаючись зі злом, і діємо проти нього.

А ви хотіли б жити у світі, вільному від моральних суджень? Та ні за що на світі! Якщо наш оціночний стандарт правильний, а реакції конструктивні, тоді врівноважене несхвалення, що йде від серця, – найкраще розв’язання проблеми. Якби ви виявляли цілковиту байдужість або навіть схвалення щодо ґвалтівників над дітьми, терористів або шахраїв, вас можна було б вважати моральним виродком. Здорова моральність вважає себе зобов’язаною не погоджуватися зі злом, і це неприйняття зла і становить сутність гніву.

Людина через свою природу не може не оцінювати. Ми заявляємо про свої цінності направо і наліво, навіть якщо робимо вигляд, що в нас їх немає. Для нас неможливо не висловлювати наші цінності й не нав’язувати їх іншим. Ми впливаємо на інших людей тим, хто ми є, у що ми віримо, чого хочемо і що обираємо. Це не означає, що ми маємо стати диктаторами і маніпуляторами. У самій нашій природі закладена необхідність ціннісних суджень і прагнення переконати інших у правоті цих суджень. За кожним прийнятим вами рішенням, кожним сказаним вами словом, кожною висловленою вами думкою стоїть ціннісне судження.

Кожного разу, коли ми злимося, ми недвозначно заявляємо про наші цінності і про нашу точку зору. Гнів – не єдина реакція, що заявляє про наші цінності. По суті, щоразу, коли ми відкриваємо рота (або вважаємо за краще тримати його на замку), ми проповідуємо іншим про свої цінності. Тому Ісус попереджає нас, що Бог зважує кожне наше слово, і що кожне наше слово відкриває, що править нашим серцем. Те, про що ви вирішуєте говорити (або не говорити ніколи), відкрито заявляє про те, що ви вважаєте важливим. Ваші емоційні реакції і ваші рішення завжди заявляють про ваші цінності. Кожна розмова – це заява про ваші цінності та погляди. Додайте до цього трохи емоцій – тому що вам не все одно, тому що щось важливе для вас пішло не так – і вийде реакція, яку ми називаємо гнівом. Щоразу, коли ви гніваєтеся (або, навпаки, не гніваєтеся), ви проголошуєте світові свої цінності.

У цій статті я буду користуватися терміном “гнів” гнучко й обмежуся обговоренням його негативних проявів. Але тлом для цих обговорень буде ширше визначення гніву, що включає в себе нашу закладену Богом здатність оцінювати. Ми оцінюємо себе, інших, погоду, тварин, ідеї, Бога, ціни, поточні події… та все що завгодно! Як не намагайтеся, у вас не вийде позбутися цієї природної риси. Гнів – це особливо сильне й емоційне вираження нашої негативної оцінки. Звідки береться цей емоційний “заряд”? Що дорожче і важливіше для вас те, що поставлено під загрозу, що більше воно зачіпає вас за живе, то сильнішим буде ваше обурення.

Що таке гнів? Гнів – це реакція у відповідь на загрозу стосовно того, що для нас важливо.

Ця стаття – вправа в практичному богослов’ї. Її мета – показати, як живий Бог бере участь у нашому житті. Тому, давши визначення головному предмету наших міркувань, давайте поспостерігаємо гнів у дії.

2. Гнівні люди в літературі

Література – наріжний камінь усіх гуманітарних наук. Літературні твори присвячені людям. Тому не дивно, що всі найславетніші літературні праці зачіпають тему гніву. Письменники не намагаються пояснити гнів, і рідко коли його оцінюють. Їхня мета – лише закарбувати те, що відбувається. Якщо ми поспостерігаємо, як діє гнів у житті людини, ми розширимо наші горизонти, і наше служіння збагатиться глибшим розумінням людської поведінки. Дозвольте навести кілька прикладів.

Роман “Гілеад” Мерилін Робінсон завоював Пулітцерівську премію 2005 року[1]. Книга написана від імені Джона Амеса, 76-річного пастора, який помирає від хвороби серця. Він пише серію напутніх листів своєму маленькому синові, який з’явився на світ у результаті пізнього шлюбу. Батько не може заповісти йому грошей, і хлопчикові доведеться рости без батька. Ці листи і є його заповітом. Амес не ідеалізує людей, але водночас поблажливий до їхніх слабкостей, частково через те, що чесно бореться зі своєю схильністю до гніву та осуду. “Гілеад” не надає нам “модель” пояснення гніву чи “принципи” правильного поводження з гнівом. Не знайти в ній і п’яти готових порад щодо подолання гніву. Водночас ця книжка робить дещо надзвичайно викривальне та корисне. Вона описує, як діє гнів усередині людини та у стосунках між людьми. Вона показує, як мислить, живе і долає труднощі чесна людина, і не просто чесна, а ще й благочестива. Наприклад, Амес описує взаємини між своїм батьком і дідом таким чином:

“Мого батька глибоко засмучував той факт, що останні слова, сказані ним своєму батькові, були сповнені гніву, і в цьому житті їм уже ніколи не примиритися. Загалом і в цілому він щиро шанував свого батька, і йому було важко прийняти такий результат їхніх земних взаємин”.

10-та стор.

Таке трапляється. Гнівні слова можуть залишити за собою неприємний слід зруйнованих взаємин. Будь-який душеопікун може сказати: “Гнівливі люди часто пізніше гірко шкодують про свій гнів”. Це правдиве спостереження. Християнин, який займається душеопікунством, подібно до Джона Амеса, може також сказати: “Як утішно знати, що одного дня Христос витре всі наші сльози, і більше ніщо не зможе заподіяти нам болю і розчарування”. Це справжня правда! Але Мерилін Робінсон прагне передати набагато більше, ніж сам факт гніву або спокутну істину, – болісні переживання, суперечливі спонукання, нескінченну боротьбу з собою і все те, що настільки тісно переплітається з вірою в істину. Літературні описи збагачують нас життєвими прикладами, допомагаючи нам зростати в мудрості та співчутті до людей, які мають справу з гнівом, а також враховувати безліч чинників, які можуть впливати на конкретну ситуацію.

Розглянемо ще один приклад із роману “Гілеад”. Джон Амес чесно визнає свої особисті недоліки, як перед самим собою, так і перед своїм сином. Зверніть увагу, як конкретно він описує те, що його дратує, як він намагається зберегти баланс між визнанням незаперечних чеснот оточуючих і справедливою критикою їхніх вад, з якою чуйністю та любов’ю наставляє сина, якому доведеться пройти свій унікальний набір спокус, “не інакших, як людських”.

“Батько моєї матері був проповідником, так само як і батько мого батька, і батько мого діда. Щодо давніших моїх предків уже ніхто не може сказати точно, але не здивуюся, якщо й вони займалися тим самим. Таке життя для них було другою натурою, як і для мене. Вони були чудовими людьми, але, на жаль, я не навчився в них однієї важливої навички – контролювати свій гнів. Я мав би давно опанувати цю мудрість, але навіть зараз, коли нестабільність мого пульсу нагадує мені про швидкий кінець, я її не маю, і я миттєво виходжу з себе, бо заклинило шухляду тумбочки або я не можу знайти окуляри. Я пишу тобі про це, щоб ти стежив за собою. Занадто багато гніву занадто часто і невчасно може зруйнувати набагато більше, ніж ти можеш собі уявити”.

7-а стор.

Ці слова так точно описують “легкі форми” гніву, настільки властиві людській природі, – дрібну дратівливість буркотливого старого, емоційні сплески перед менструацією, капризи маленької дитини, безсилу досаду на те, що все валиться з рук. Наш герой не намагається виправдати себе. Він також добре помічає суть руйнівних наслідків гніву: “Занадто багато гніву занадто часто і невчасно може зруйнувати набагато більше, ніж ти можеш собі уявити”. Він сподівається, що його син засвоїть цю істину якомога раніше.

Нам усім потрібно чути цю істину, і ми станемо мудрішими, якщо прислухаємося до голосів літературних героїв. Я займаюся пасторським душеопікунством вже близько 30 років. За всі ці роки мені довелося стати свідком руйнівних і непоправних плодів гніву у взаєминах незліченної кількості людей. “Гілеад” показує нам неприховано християнський шлях спокути гніву, не замовчуючи при цьому про надзвичайну складність і заплутаність психологічних і міжособистісних аспектів цього процесу. Чи схильні ви до ідеалізації християнського життя, зводячи його до магії простих формул? Чи здається вам процес освячення занадто спрощеним і бездоганно гладким, що не бере до уваги людську недосконалість тих, кого освячують? Цей роман поверне вас до реальності. Ні вам, ні вашим опікуваним без реальності не обійтися.

Тепер давайте повністю поміняємо ракурс і розглянемо “Мобі Дік” Германа Мелвілла[2]. Вже перший абзац цього геніального американського роману готує сцену для архетипного сюжету – “квесту” (квест у літературі – подорож персонажа з певною метою, пов’язана з подоланням низки труднощів. – Перекл.). Що спонукає героя вирушити в дорогу? У чому мета його подорожі? Ізмаїл діє імпульсивно, перебуваючи у владі найглибшого гніву і відчаю, і сподівається знайти якесь полегшення для своєї душі:

“Декілька років тому – коли саме, неважливо – я виявив, що в мене в гаманці майже не лишилося грошей, а на землі не лишилося нічого, що могло б ще займатися мною, і тоді я вирішив сісти на корабель і поплавати трохи, щоб подивитись на світ і з його водного боку. Це в мене перевірений спосіб розвіяти тугу (букв. “сплін”, тобто гнів і ворожнечу. – Авт.) і налагодити кровообіг (тобто в крові переважають “холеричні соки” або “жовчний гумор”, роблячи її гарячою. – Авт.; за вченням гуморальної медицини давніх греків. – Перекл.). Щоразу, коли я помічаю похмурі складки в кутах свого рота; щоразу, коли в душі в мене запановує вогкий, дощовий листопад; щоразу, коли я ловлю себе на тому, що почав зупинятися перед вивісками трунарів і прилаштовуватися в хвості кожної зустрічної похоронної процесії; особливо ж, щоразу, як іпохондрія (слово, яке використовували у XVIII столітті для позначення похмурого незадоволення, розчарування, крайнього ступеню нещастя, роздратування, занепокоєння та гніву, які змішалися воєдино в моменти, коли життя геть виходить з-під контролю. – Авт.) настільки опановує мною, що тільки мої суворі моральні принципи не дозволяють мені, вийшовши на вулицю, наполегливо і старанно збивати з перехожих капелюхи, я розумію, що мені пора вирушати в плавання, і якомога швидше”.

1-а стр.

Ізмаїл зачаровує своєю іронічністю і підкресленою скромністю, але при цьому його переповнює гнів на життя, на Бога, на всіх і вся. Його ім’я говорить саме за себе – він аж ніяк не дитя біблійних обітниць. Роман “Мобі Дік” – епічна подорож у темні куточки його душі, “квест” у пошуках спокути від всепоглинаючого, руйнівного зла. Іронічне невір’я Ізмаїла закінчується крахом усіх надій і відчаєм. Всепожираючий, мстивий, демонічний гнів капітана Ахава стає причиною корабельної аварії і смерті всіх пасажирів, крім Ізмаїла. Ізмаїл – єдиний, кому вдається врятуватися. Він залишається на повній самоті, його несуть хвилі безмежного океану. Мелвілл – представник постхристиянського світогляду. Але при цьому він не в силах позбутися християнського сприйняття добра і зла, тому в його оповіданні відсутні нотки романтизму. Якщо ваш підхід до опікуваних є чимось на кшталт Поліанни, якщо ви опікуєтесь душею з негласним очікуванням, що для перемоги над обсесивно-компульсивним розладом гріха достатньо кількох біблійних принципів, підкріплених вольовими зусиллями, тоді вам потрібна гарна витверезна доза Мелвілла.

А тепер давайте поговоримо про книгу Алана Пейтона “Плач, улюблена країна!” [3]. Цей пристрасний і красивий роман відіграв значну роль у перемозі над расизмом у Південній Африці. У ньому ми знайомимося з історією Стефана Кумало, чорношкірого англіканського священика, син якого скоює випадкове вбивство і піддається смертній карі. Пейтон майстерно закарбовує динамічну напругу між доброю і злою стороною гніву. В описаних ним обставинах стільки кричущої і витонченої несправедливості. Вона руйнує життя людей, породжує море болю і виправданий гнів. Але ця виправдана і правомірна реакція на зло на кожному кроці переростає в ненависть, мстивість, брехню і відчай. Гнів на несправедливість сам стає несправедливим. Він примножує зло. Попри це, у серцях кількох героїв роману ми спостерігаємо процес спокути і милосердя Христове. Ось уривок одного з епізодів роману:

“Не дивлячись на всі молитви про силу для прощення, Кумало не полишало бажання завдати болю своєму братові (син якого зрадив сина Кумало, чим спричинив його смерть)… І не дивлячись на всі молитви, бажання завдати йому болю виявилося сильнішим, настільки сильним, що в нього виникла спокуса збрехати, і він не зміг протистояти їй і збрехав…”.

245-та стор.

“[Того вечора] відбулася вечірка в будинку місіс Лісебі, організована Мсімангу… [Він] організував вечірку в європейському стилі і виступив з промовою, вихваляючи чесноти свого брата-священика і материнську турботу, виявлену місіс Лісебі до всіх в її будинку. Кумало теж сказав кілька слів, але його промова була плутаною і невпевненою, тому що обман і сварка займали всі його думки”.

247-а стор.

“[У відповідь на обеззброювальну смиренність Мсімангу і несподіваний грошовий подарунок Кумало, що був таким доречним, Кумало] впав на коліна і застогнав. Він покаявся в обмані та сварці. Він був готовий одразу ж побігти з каяттям до свого брата, як велить Писання, але година була занадто пізня. Але він вирішив написати братові листа. Він подякував Богові за всю доброту, яку Він проявляє через людей, і відчув розраду та підбадьорення”.

249-та стор.

Боротьба між добром і злом, сила Євангелія, складнощі процесу змін, наслідки істини, сказаної з любов’ю – усе це ви знайдете в романі. Із книжки “Плач, улюблена країно!” можна навчитися душеопікунської мудрості. Художні твори розкривають аспекти людського досвіду, який годі й шукати в підручниках, лекціях і статтях із душеопікунства.

“Брати Карамазови” – скарбниця іншого роду[4]. Достоєвський – майстер з опису різноманітних проявів гнівної людської натури – бурхливої люті, ревнощів, непрощення. Він відкрито викриває бажання, які лежать у корені цих проявів, а також чинники, що їх провокують. Сюжет побудований навколо гніву чотирьох синів на свого батька-дегенерата. Один із братів зрештою вбиває батька, але всі четверо переживають “внутрішні рухи” власного гніву. Ось порада мудрого ченця батькові незадовго за вбивства (порада, що виявилася марною):

“Головне, самому собі не брешіть… Той, хто бреше собі самому, насамперед і образитися може. Адже образитися іноді дуже приємно, чи не так? Але ж знає людина, що ніхто не образив її, а що вона сама собі образу навидумала і налгала для краси, сама перебільшила, щоб картину створити, до слова прив’язалася і з горошинки зробила гору, – знає сама це, а все ж таки найперша ображається, ображається до приємності, до відчуття більшого задоволення, а тим самим доходить і до ворожнечі істинної”.

2:II, стор. 36

Якщо вам доводилося бути свідком або учасником дріб’язкової суперечки, вам буде близька психологічна гострота цього спостереження. Троє синів відчайдушно шукають спокути посеред своєї кричущої нужди: “Тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей” (3:III, стор. 97). Відповіді та рішення, запропоновані Достоєвським, далекі від бездоганної теорії. Зрештою ми маємо справу з літературою, а не зі стрункими постулатами і красивими моральними принципами. Перед нами художня вигадка, а не особисте свідчення або посібник із самодопомоги. Ми читаємо Достоєвського, щоб відчути, що по-справжньому цінно в житті, щоб пережити реальність життєвих битв у всіх їхніх подробицях. Він “перебільшує” кожну людську реакцію, наділяючи кожного брата певною домінантою. В одному переважає розум, в іншому – хіть, у третьому – віра, у четвертому – злочинність. За допомогою цього прийому він немов проєктує звичайні прояви людської натури на великий екран, навмисно перебільшуючи їхній масштаб, щоб ми могли спостерігати їх чіткіше.

Кожна з чотирьох згаданих мною книг якимось чином зображує християнське служіння. Це один із найдивовижніших скарбів, прихованих у кожній із них.

• Джон Амес заповідає своєму шестирічному синові батьківську і пасторську настанову завдовжки 247 сторінок, сповнену любові, відвертих зізнань і щирих порад.

• Проповідь отця Меппла закликає моряків-гарпунщиків з Нантакета до покаяння і віри, інакше вони стануть ізгоями, як Іона (“Мобі Дік”, 9-та гл.).

• Усвідомлення Мсімангу Божої милості, щедрості та його проникливі поради знов і знов виводять Кумало з глибин гніву та відчаю. Поради інших пасторів підкріплюють внутрішню роботу в серці Кумало і зрештою призводять до того, що він нарешті змиряється перед Богом і приймає як з Його рук ті лиха, що трапилися в його житті.

• Мудрий чернець, отець Зосима, застосовує різноманітні форми пасторської опіки. Він викриває брехливість, хтивість і невдоволення батька Карамазова. Він утішає безграмотних жінок-селянок, які втратили розум “від виснажливих робіт надто незабаром після важких, неправильних, без жодної медичної допомоги пологів; крім того, від безвихідного горя, від побоїв та ін.” (2:II, стор. 37). Він терпляче переконує таємного вбивцю публічно покаятися. Він старанно піклується про свою паству.

Ці книжки не можна назвати підручниками з пасторського душеопікунства (або підручниками на тему гніву). Але, читаючи їх, ми бачимо і чуємо, як відбувається реальне служіння людям. Ми зростаємо в мудрості, спостерігаючи душеопікунство людей із проблемою гніву в контекстах різних культур і церковних вчень. Ми спостерігаємо служіння кальвіністського пастора в 50-ті роки XX століття в Айові, євангельського пастора в 40-ті роки XIX століття в Новій Англії, англіканського пастора в 40-ті роки XX століття в Південній Африці та православного ченця в 60-ті роки XIX століття в Росії. У кожного з них є чому повчитися. Якщо ваш список книг для прочитання тяжіє до праць з богослов’я, душеопікунства та інших аспектів служіння, вам ще доведеться переконатися на досвіді, що читання хорошого роману – подібно до спілкування з чесними людьми – допомагає глибше усвідомити життєві реалії.

Ми всі схильні дивитися на інших людей через вузьку призму власного досвіду. Ми схильні “причепурювати” людський досвід, підлаштовуючи його під нашу теорію, чи то теорія психологічна, чи то богословська. Література (а також і історія, якщо ви ще більше розширите ваш список книжок для читання) збагатить вас чужим досвідом, який розширить ваш кругозір.

Ви отримаєте більш різнобічне уявлення про те, як поводяться люди, особливо з іншого, незвичного вам, кола. Звісно, ви зростатимете насамперед завдяки особистому досвіду душеопікунства, через знайомство з іншими культурами і просто завдяки особистісному зростанню. Але при цьому не забувайте читати художню літературу. Крім Біблії та авторів, яких ми обговорили вище, я дуже люблю читати Шекспіра, Фланнері О’Коннора, Реймонда Карвера, Патріка О’Брайана, Олександра Солженіцина і Марка Гелпріна.

Хороші книжки “ловлять гнів у польоті” і намагаються вирішити конфлікт між добром і злом, між нашою створеною і гріховною природою. Якщо автор не страждає духом нігілізму чи ескапізму, він різними шляхами намагається зобразити хоча б якийсь ступінь спокути.

3. Доленосні рішення в заплутаних ситуаціях

Гнів – не теоретична тема. І вже звісно його не назвеш суто літературним феноменом.

Ми всі в одному човні. Ми не можемо сказати: “У мене є друг, у якого є така ось проблема…”. Як усім нам доводиться мати справу з проблемами їжі, грошей, дружби, сексуальності, сенсу життя і смерті, так усі ми схильні до проблем гніву. Питання в тому, з якими аспектами гніву маєте справу особисто ви.

Гнів народжується всередині, у глибині серця.

Нікому з нас не уникнути доленосних рішень у сфері гніву. Чи станете ви на бік добра чи на бік зла у вашому гніві? Характер вашого гніву покаже, хто ваш пан. Бог благий і творить благо. Його справедливий гнів є відображенням Його благої сутності. Ворог вашої душі злий і творить зло. Його збочений гнів – фінальний сплеск його злоби. Зрештою ваш гнів уподібниться Богу або сатані (Ів. 8:31-47). Безумовно, буває дуже важко дати адекватну оцінку гніву просто на місці. Ми такі складні й суперечливі створіння! Але все ж яка довгострокова траєкторія нашого гніву? Який мотив візьме гору в кінцевому підсумку?

Ніхто з нас не в силах уникнути провокацій, погроз і страждань, пов’язаних із гнівом інших людей. Люди можуть ополчатися проти вас. Вони можуть намагатися залякати вас і контролювати вас. Своїм ставленням, словами і поведінкою вони можуть намагатися принизити, знецінити, знищити або проклясти вас. Ви повинні щось зробити у відповідь. Чи приймете ви усвідомлене рішення стати на шлях миротворчості? Або ж ви віддасте перевагу війні або дезертирству? Руйнівна ненависть і боягузлива втеча даються нам із великою легкістю, на відміну від сміливих і конструктивних кроків.

Нікому з нас не уникнути впливу навколишньої культури, в якій цінуються гнівне самоствердження і претензійність. У наш час модно голосно обурюватися, перебільшувати власну думку і поводитися нахабно і самовпевнено. Ми виправдовуємо свої виливи гніву вагомими причинами, і тим самим годуємо й плекаємо свою самоправедність. Вільне вихлюпування гніву допомагає нам відчути свою силу. Нам так приємно, відчувши себе несправедливо скривдженими, стати на захист своїх прав. Якщо ми справді віримо Божому Слову в Рим. 12:1,2, то повинні поводитися по-іншому, перетворюючись відповідно до нової моральної свідомості у Христі, але на практиці ми схильні узгоджуватися зі століттям цим. Неважливо, скільки вам років, неважливо, чоловік ви чи жінка, неважливо, які ідеї ви намагаєтеся відстояти, перед вами стоїть вибір – бути гнівливою людиною, яких є багато, або “зглянутися до тих, хто невіглас та оманливий” (Євр. 5:2).

Нікому з нас не уникнути Божого справедливого гніву. Людське життя протікає в умовах Божого гніву. Кожен із нас живе під загрозою смертного вироку, насолоджуючись тимчасовим відтермінуванням його виконання (Пс. 90:4-12). Ми народжуємося на смерть. Ця “суєта суєт” проявляється в тому, що “прах повернеться в землю” (Екл. 12:7, порівняйте з Бут. 3:19) і що Бог “приведе тебе на суд” (Екл. 11:9). Перебування під справедливим гнівом Божим – це наш нормальний стан, це відправна точка нашого існування (Ів. 3:36; Рим. 1:18-32). Здобуття благодаті – великий виняток із правила. Суд Божий – не просто вселенський катаклізм, який чекає на нас у далекому, теоретичному майбутньому. Це повсякденний досвід нашого земного життя з цілком реальними наслідками. Земні сподівання гинуть просто у нас на очах. Наш неприборканий і безчинний гнів – один із гріхів, що заслуговує на Боже щире невдоволення. Якщо вами керує гординя, всі ваші гнівні прояви будуть отруєні повсякденними гріхами – страхом, одержимістю, зарозумілістю, гірким розчаруванням, самоправедністю, жалістю до себе, сліпою ворожістю, розпачем і звичайним егоїзмом. Неправильний гнів – один із найсуттєвіших гріхів. Він цілком заслуговує найглибшого осуду Того, кому ми зобов’язані всім. Цей гріх голосно заявляє: “Хай буде воля моя!”.

З усіх цих причин ми не можемо не потребувати милості Христової – Його прощення і преображаючої сили. Бог проявляє до нас найвищий ступінь “несправедливості”. “Він не чинить нам відповідно з нашими гріхами, – не відплачує нам за нашими провинами” (Пс. 103:10). Ми потребуємо набагато більшого, ніж “допомога”. Ми потребуємо того, щоб Бог позбавив нас від влади темряви і ввів нас у Царство улюбленого Сина Свого (Кол. 1:13), і ця потреба для нас – питання життя або смерті. Бог зробив для нас усе це. Якщо ви смиренні перед Ним, і якщо Його милість керує вашим серцем, усі ваші гнівні прояви будуть присмачені милосердям і благодаттю і дадуть рідкісний добрий плід. Правильний гнів – один із сутнісних проявів праведності. Коли гнів стримуємо вірою і любов’ю, він дбає про благо інших і діє на благо інших і заради Божої слави. Ми спостерігаємо дію спокутуваного гніву в особі Ісуса – у його твердості, прямоті, сміливості та цілеспрямованості заради тріумфу милості в Божому царстві. Ми спостерігаємо його дію в тому, як Ісус живе за Нагірною проповіддю. Це те життя, до якого Він закликає і нас. Такий гнів – це передаваний атрибут Бога. Яким би важкодосяжним і рідкісним він нам не здавався, у ньому закладена дорогоцінна мудрість, жаданішої за яку немає нічого на світі. А який вигляд матиме спокута вашого гніву?

Зауважте, що в попередніх абзацах акцент стоїть на майбутньому, на кінцевому пункті призначення, на неминучому й остаточному виборі. “Куди врешті-решт веде вас гнів? На кого він перетворить вас у кінцевому підсумку? За ким буде останнє слово?”. Як і будь-який інший людський вибір, ваш гнів зрештою опиниться або перед широкою брамою, яка веде до погибелі, або перед вузькою брамою, яка веде до життя. Але зараз, поки ви ще в середині шляху, гнів являє собою заплутаний клубок, і його так складно розплутати. У ньому стільки двоякого і суперечливого. Чому? Тому що в житті реальних людей усе далеко не просто і зрозуміло, і по-іншому бути не може. Тільки в теорії богослов’я “створення”, “гріхопадіння” і “спокуту” можна красиво і чітко розкласти по різних поличках. І ми правильно робимо, розділяючи їх, через їхню хронологічну послідовність і деякі принципові відмінності. Але в житті ці духовні поняття діють одночасно, тісно переплітаючись, змішуючись, взаємодіючи і створюючи плутанину.

Ми створені за Божим образом, і це робить нас здатними проявляти гнів щодо всякої неправди і діяти в ім’я справедливості. Наша людська природа інстинктивно повстає проти будь-якої несправедливості або зради щодо нас самих або наших коханих. Благодать гніву полягає в тому, що ми були створені відкидати зло і ополчатися проти нього. Наша гріховність не позбавляє нас цієї здатності, але спотворює її. Навіть маленькі діти здатні абсолютно справедливо заявляти: “Це несправедливо!”. Навіть люди, які заявляють про відсутність моральних абсолютів, незмінно виявляють гнів, побачивши кричущу несправедливість. Навіть запеклі лиходії не можуть залишитися байдужими, якщо стають жертвою чужих злодіянь. Усі люди мимоволі свідчать про Божий образ у них. Вони можуть заперечувати або спотворювати цей образ, але знищити його вони не в силах.

Гріхопадіння накладає печать смерті на все творіння, перетворивши нас на людей, які активно творять несправедливість і несправедливо домагаються справедливості. Сварки і сперечання, пригріті в серці образи, непрощення, лихослів’я, розбіжності, на тлі байдужості і бездіяльності перед обличчям істинного зла, стали нашою другою натурою. Ми відплачуємо злом за зло. Збоченість нашого гніву викликана тим, що тепер він бачить своє завдання в нападі на все, що стоїть на шляху нашої волі, а не у виправленні істинного зла. Збочений у нас образ Божий починає діяти за образом сатани.

Навіть ми, спраглі праведності, відчуваємо у своїх серцях дію гріховного божевілля, що спонукає нас відплачувати злом за зло.

Спокута дає новий погляд і на створення, і на гріхопадіння і робить нас новими людьми – провідниками спокутної справедливості та милосердя. Христос діє Своїм добром проти нашого зла. Його спокутна милість являє собою возз’єднання любові та справедливого гніву і несе нам прощення за справжнє зло. Бог діє заради спокути занепалого творіння, викриваючи в гріху, даруючи прощення, виробляючи в нас готовність прощати інших і перетворюючи нас на миротворців. Він вчить нас діяти все більш і більш конструктивно проти неправди. Бог зробить добру справу, розпочату в нас, навіть до дня Ісуса Христа.

Чи стали ви причасниками Христової любові? Якщо так, то ваш гнів залишатиметься складним і суперечливим. У повсякденних рухах вашого гніву будуть проблиски створеного у вас образу Божого поряд зі збоченнями, спричиненими гріхопадінням, і разом з усім цим у ньому буде видна рука Відкупителя, що преображає.

Дії гніву в повсякденному житті ваших вірних опікуваних теж поєднують у собі ці три елементи. Розплутати все це і розставити по правильних місцях і становить головне завдання спокутної любові Христової. Це головне завдання всього життя. Це головна мета душеопікунства. Гнів – це заплутаний клубок. Мета цієї статті – допомогти розплутати його.

Стара англіканська молитва добре передає суть нашої потреби: “Нехай проллється всевпорядкувальне світло Твоєї великої любові на хаос наших марнославних образ і скорбот”. Такі слова могла написати тільки дуже вдумлива і чесна людина. У нашому понівеченому гріхом світі відбуваються сумні й обурливі події. Загрузнувши в суєтному хаосі заподіяного нам і нами зла, ми цілком резонно жадаємо позбавлення. Ще давніша молитва, що пролунала з вуст Людини ще мудрішої, вчить нас говорити: “Позбав нас від лукавого”. Проблема гніву зачіпає проблему зла в усій його силі, сумбурності та витонченості. Вам доводиться розбиратися зі злом, скоєним проти вас, і зі злом, скоєним вами. За Божим задумом гнів – це справедлива реакція на справжнє зло. Але дуже часто, рухомі гнівом, ми відповідаємо злом на зло. Молитва: “І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим, і не введи нас у спокусу” передає всю повноту нашої проблеми і проливає світло на її вирішення.

Література

1.↑ Робінсон, Мерилін. Гілеад. – Нью-Йорк: Фаррар, Штраусс і Гіру, 2004.

2.↑ Мелвілл, Герман. Мобі Дік. – Нью-Йорк: Сігнет Класік, 1955. (Перше видання 1851 року.)

3.↑ Пейтон, Алан. Плач, улюблена країно. – Нью-Йорк: Скрибнер, 1948.

4.↑ Достоєвський, Федір. Брати Карамазови / перев. Констанції Гарнет. – Нью-Йорк: В. В. Нортон, 1976. (Російське видання опубліковано в 1879-1880.)

Оригінал © 2006, Christian Counseling & Educational Foundation, журнал “Біблійне душеопікунство”, переклад © Інна Гірман, редактура © Help for Heart. Стаття люб’язно надана Громадською організацією “Правда”.