Євангеліє і ви…

Бачення церкви Рідімер – побудувати велике місто для всіх народів, через рух Євангелія, особисту зміну, формування громади, соціальну справедливість, культурне оновлення в місті Нью-Йорку, і по всьому світу. Якщо ми хочемо бути частиною громади, яка настільки піклується про своє місто, нам потрібно буде побудувати зовсім інше розуміння своїх особистих потреб, і ставлення до них.

З вісімдесятих – книжка Роберта Белла “Звички серця”, з дев’яностих – книжка Роберта Патнема “Боулінг на самоті”, яка спочатку була просто статтею. Соціологи розкривають – знімають завісу, так би мовити – з того факту, що Американська культура і Американський народ стають дедалі більш егоцентричними. Ми часто чуємо про добровольців, які допомагають бідним, часто чуємо про соціально відповідальний бізнес і боротьбу зі злиднями. Але в нашій культурі бідним допомагають, щоб підняти самооцінку ((підвищити власний імідж, пишатися собою)). Статистика не бреше.

Наприклад, із книжки Роберта Патнема “Боулінг на самоті”: за останні тридцять років відвідуваність виборів упала на 25%, участь у громадських організаціях ((і братствах))) – на 50%. Відвідуваність церков впала на 10%, але участь у церковній діяльності крім зборів – на 50%. Суть у тому, що відсоток громадян і їхніх фінансів, присвячених ((філантропії та)) благодійності, значно скоротився. Американці в церкві і поза церквою в наші дні віддають на благодійність і служіння набагато меншу частину своїх доходів, ніж одне покоління тому. А одне покоління тому вони жертвували ((віддавали на благодійність і служіння)) набагато меншу частину своїх доходів, ніж за покоління перед тим. Хоча за останні 50 років рівень життя нашого населення надзвичайно зріс. А ще, каже Патнем, добровольча діяльність – наприклад, у містах і громадах – знизилася майже в кожній віковій категорії.

Сьогодні читаємо Писання з книги Ісаї, розділ 6, вірші з першого по 13-й

У рік смерті царя Уззії я побачив мого Владику, Який сидів на високому і піднесеному престолі, а краї Його шат наповнювали Храм. Над Ним стояли серафими. У кожного з них було по шість крил: двома він закривав своє обличчя, двома покривав свої ноги і двома літав. І волали вони один до другого, повторюючи: Святий, святий, святий Господь Саваот! Уся земля сповнена Його славою! Від голосу волаючих захиталися підвалини й пороги брам, і Храм наповнився димом. І я сказав: Горе мені! Я пропащий! Адже я людина з нечистими устами, і живу серед народу також з нечистими устами, в той час як мої очі побачили Царя, Господа Саваота. Тоді до мене підлетів один із серафимів, тримаючи в руці жаріюче вугілля, яке взяв щипцями з жертовника, і, доторкнувшись до моїх уст, сказав: Тепер, коли це доторкнулося до твоїх уст, твоя провина усунута, і твій гріх викуплений! І ось я почув голос мого Владики, Який говорив: Кого Мені послати, і хто піде для Нас? І я відповів: Ось я, пошли мене! А Він промовив: Йди і говори цьому народові: Ви слухаєте уважно, але не розумієте; ви очима дивитеся, але не пізнаєте! Учини затверділим серце цього народу, а його вуха зроби тугими, закрий його очі, щоб він не бачив своїми очима, і не чув своїми вухами, не розумів своїм серцем, не навернувся і не зцілився. І я запитав: До яких пір, мій Владико? А Він відповів: Аж доки не будуть спустошені міста і залишаться без мешканців, а будинки без людей, доки країна не перетвориться на суцільні руїни. Господь відпровадить людей далеко, а залишена земля цілковито опустіє. І хоча б на ній залишилась, або повернулась десята частина, то вона буде знову знищена, але, як теребінт і як дуб, після того як їх зрубають, залишається корінь, так залишиться його пень, який стане святим насінням.

(Ісаї 6:1-13)

Спочатку Ісая приходить до храму, і бачить Господа, високого і піднесеного. Він бачить Славу Господню. “Вся земля сповнена слави Його”, і четвертий вірш: “Від голосу волаючих захиталися підвалини й пороги брам, і Храм наповнився димом”. Єврейською, слово “слава” буквально перекладається як “вага”. Це як вічне проти ілюзорного і швидкоплинного, важливе і значне проти маловажного. Як справжнє проти ілюзорного або удаваного. І коли йдеться про Божу славу, буквально йдеться про Його вагомість. Як нам менше зациклюватися на власних потребах? Відповідь – потрібно зустрітися з Богом. Цей відомий уривок з Ісаї розповідає нам якраз про це. Що це означає, пережити Божу реальність? Це означає пережити струс Бога, потім струс себе, і це призводить до струсу світу. Саме це ми і спостерігаємо в цьому уривку: спочатку струс Бога, який тягне за собою струс себе у віршах 5-8, а це потім веде до струсу світу. Що це все означає? Зараз подивимося.

Порівняно з усім іншим, один Бог постійний, один тільки Бог реальний, один лише Бог важливий. Порівняно з усім іншим, не важливо нічого, крім Бога. Ось вам така ілюстрація: якщо кинути у воду предмет, який важчий за воду, вода розіллється. Відбудеться, по суті, струс води. Якщо кинути на лід предмет, який важчий за лід, відбудеться струс льоду. Через те, що в цього предмета більше слави, ніж у льоду, лід стрясається. Коли у предмета більше слави, ніж у води, здригається вода. І коли в наше життя приходить Бог, приходить реальність Бога, змінюється все навколо. І коли реальність Бога прийшла в життя Ісаї, все змістилося, перебудувалося, переставилося. Його сприйняття самого себе, сприйняття історії, все змінилося. Про це я і хочу поговорити.

До речі, кожне місце з Біблії, де розповідається, як зійшла Божа слава, згадує про землетрус. Адже слава Божа славніша за все. Коли вона зійшла на гору Сіон, це Вихід 19-й розділ, гора сильно здригнулася. Коли вона зійшла на кімнату в другому розділі Діянь, у день П’ятидесятниці, кімната сильно здригнулася, тому що Божа слава – найвища. Порівняно з Богом, усе інше не має ваги, і коли приходить реальність Божа, стрясається все.

Я хочу донести до вас різницю між ідеєю про Бога і Його реальністю. Різницю між переконаннями про Бога і реальним переживанням Його слави. Адже коли Ісая прийшов до храму і побачив Господа на престолі високому і піднесеному, і краї риз наповнювали весь храм, він не сказав: “О, Бог дійсно існує!” Адже він уже вірив у Бога. Природно він вірив у Бога. Але до цього моменту Бог був для нього просто концепцією. І раптом Бог став реальністю.

А яка різниця між концепцією і реальністю? Справа тут у славі. Ідея про Бога – легша за нас. Коли ми малюємо собі образ Бога, ми малюємо його, як нам подобається. Вона вписується в наші уявлення, не зміщує нас, розумієте? Вона не стрясає нас. Якщо ми віримо в Бога, і це не особливо нас змінило, це всього лише концепт.

Ідея про Бога не здатна змінити наші переконання, вона підлаштовується під уже наявні. Наприклад, ми віримо в Бога, тому що бачимо в усьому навколишньому необхідність у Творці. Або віримо в Бога, бо сподіваємося в майбутньому жити разом із Ним у раю. Або віримо в Бога, як у силу світового добра, щось на кшталт того. Але, по суті, ми не віримо в Бога такою мірою, щоб поміняти свої переконання. Ми підлаштовуємо свою віру під них.

Наприклад, тут, у Нью-Йорку, люди постійно кажуть мені: “Я не можу повірити в ту чи іншу частину Біблії. Тому що це застаріло, не можна більше в таке вірити”. Іншими словами, основа нашої віри – наше культурне середовище. Просто майте на увазі, що наші правнуки будуть настільки ж соромитися деяких ваших переконань, наскільки і ми соромимося переконань своїх прадідів. Але просто зараз, наше культурне середовище виглядає настільки справжнім, його слава настільки вагоміша, що ми, читаючи Біблію, не можемо повірити ні цьому, ні іншому, ні третьому.

Іншими словами, наш Бог не справжній. Наш Бог – всього лише ідея, не здатна змінити наші корінні переконання, або перечити нам. Цей бог підлаштовується під нас. Ми формуємо концепцію про Бога, вона не формує нас. Наша слава більша за славу ідеї про Бога. Ідея про Бога не така вагома. Мало того, ідея про Бога не тільки підлаштовується під наші переконання, але ще й під наші наміри, плани і цілі. Багато людей намагаються бути релігійними. Вони ходять до церкви, моляться, читають Біблію. Чому? Вони шукають допомоги в досягненні своїх цілей. Вони кажуть: “Мені потрібне натхнення, мені потрібні сили, мені важко досягти своєї мети”. Іншими словами, вони підлаштовують Бога під свої наміри, і під свої переконання. Тому що образ Бога малюємо ми самі, а його реальність нам не підвладна.

І коли справжній Бог приходить у наше життя, коли ми опиняємося в присутності справжнього Бога, наше життя розступається перед Його славою. Наші переконання, в які ми дуже і дуже глибоко вірили, змінюються від Його слова. Тому що слова справжнього Бога мають більше слави, ніж наші переконання. Він здатний змінити те, у що ми віримо.

А ще, замість того, щоб підлаштовуватися під наші наміри, Бог стає нашими намірами. Він радикально змінює наші пріоритети. Адже ваші плани, і мої плани, за вирахуванням Бога, зводяться до дуже безпечного і мирного життя. Триматися надійних шляхів, жити дуже обережно, перестраховуватися і дбати тільки про себе. А Бог вимагає хоробрості, Бог вимагає самопожертви, Бог вимагає пожертвувати своїми особистими потребами. Тому що Він більш справжній, ніж наші особисті потреби, Його слава більша. Коли Бог стає реальністю в нашому житті, все це змінюється.

А тепер я хочу підсумувати свій перший пункт ось таким запитанням. Кожна людина, яка справді зустрілася з Богом, знає, пам’ятає й усвідомлює той момент, коли Бог перестав бути ідеєю і почав бути реальністю. Чи траплялося це з вами? Ви пам’ятаєте цей момент? Але будьте обережні, адже можна сказати: “Я ніколи не переживав нічого подібного”. Гаразд, але ж і ніхто інший такого не переживав. Наприклад, Єремія. Можете почитати перший розділ Єремії, як Бог став реальністю для нього, як покликав його. Єремії 1, Ісаї 6. Ці розділи дуже різні, і знаєте, чому? Тому що вони різні люди. Ісая, як ми побачимо за хвилину, був гордою людиною. Він входив до числа елітної молоді. Єремія ж був сповнений почуття неповноцінності, говорив: “Я ще молодий, і нічого не вмію”. Коли Бог з’явився Єремії в першому розділі Єремії, Він сказав: “Не бійся”. А коли з’явився Ісаї, то сказав: “Тремти”. Але в обох випадках Він з’явився!

Мій старий друг Джек Міллер любив говорити, що в шостому розділі Ісаї йому особливо подобається той факт, що Ісая прийшов на зібрання, як будь-хто з нас, але пережив величезний шок. Тому що кого він очікував там зустріти в останню чергу, так це Бога. Хто б міг уявити, що на прославленні можна зустріти Живого Бога? Він очікував зустрітися там із друзями, з іншими людьми, бо до цього моменту Бог був для нього ідеєю. А коли Він став реальністю, все в житті Ісаї почало перебудовуватися. Чи траплялося це з вами? Чи суперечить вам Бог? Чи змінює Він вас? Чи були ваші плани й погляди на життя повністю зруйновані й перебудовані? Чи траплялося це з вами? Тому що, якщо ви у відриві від реальності Божої… Ви у відриві від реальності.

Бог, виявляється, квакер. Ми ж думали, що Він баптист або пресвітеріанин, правда? І ось, Бог приходить у наше життя з потрясінням. Друге запитання: як нам зрозуміти, що Бог дійсно став для нас реальністю, а не ідеєю? Відповідь: після цього настає потрясіння себе. Коли Бог став реальністю, перестав бути просто ідеєю, стрясається наше я. Що саме відбувається? Ми читаємо про це у віршах з п’ятого по восьмий. Це класичний приклад. Ось, як можна зрозуміти, як можна побачити, що Бог став реальним у нашому житті. Коли це сталося з Ісаєю, він пережив незрівнянну красу, незрівнянну смиренність, і незрівнянну чистоту.

Перше, незрівнянна краса. Він почув, як серафими волали: “Святий, Святий, Святий!” У єврейській мові дуже часто інтенсивність передається подвоєнням і повторенням слова. У перекладах цього зазвичай не помітно. Але, наприклад, у чотирнадцятому розділі Буття є місце, де хтось там падає в дуже глибокі ями. Але в оригіналі вони падають в “ями ями”. Не просто в ями, а в дуже ямні ями. У четвертій книзі Царств – це не особливо важливо, але люди надсилатимуть мені листи з виправленнями. 2 Царств 25:14 йдеться про речі, зроблені з найчистішого золота. Але єврейською буквально написано, що вони були зроблені із “золота-золота”. Не просто золота, а найзолотішого золота, найчистішого і найчарівнішого. Отже, інтенсивність часто виражається подвоєнням, але ніде, крім цього місця з Біблії, єврейською, жодна якість не потроюється. Ось, наскільки це важливо. Бог не просто “Святий, святий”. Ця якість вища за порівняння. Він “Святий, святий, святий”.

Що таке святість? Дослідники кажуть, що єврейське слово “Кадош”, група слів “Кадош” означає, з одного боку, перевагу – нескінченно унікальну перевагу. Називаючи Божу мудрість святою мудрістю, ми говоримо, що вона нескінченно вища і краща за будь-яку іншу. Якщо Божа любов – свята любов, то вона нескінченно і абсолютно вища за будь-чию іншу.

По-перше, це нескінченно унікальна перевага, але ще слово “святість” означає “сяйво” і “красу”. Саме це підкреслюють серафими. Адже подивіться, що вони роблять. Вони не просто кажуть “Святий, святий, святий”, вони кажуть це постійно. Вони волають, це тривала дія, вони постійно вихваляють Божу святість один перед одним. Іншими словами, вони зачаровані Його святістю, їм подобається Його святість, вони в захваті від цієї святості, вони постійно захоплюються нею.

У Біблії іноді говориться про це, наприклад, коли йдеться про “поклоніння в благоліпності святині”. І що це означає? Ось вам ілюстрація. Уявіть собі, що у вас є багаті родичі, і хтось приходить і каже вам: “Давай одружимося”. І ви одружуєтеся. І ще уявіть, що після весілля, у певний момент ваш чоловік розуміє, що він або вона не зможе успадкувати ці гроші, і кидає вас. Що ви відчуваєте? Вас образили? Використали? Як сходинку на шляху? Як річ? Ви відчуваєте, що любили не вас? Ви розумієте, що майже всі ми виявляємо таке ставлення до Бога? Що, на вашу думку, Він відчуває?

Ви запитаєте: “Це ви про що?” Гаразд, поясню. Я зустрічав, і ви зустрічали, незліченну кількість людей, які кажуть: “Ось я вірив у Бога, ходив до церкви, намагався служити Богові, але Він мене підвів. Він не зробив того, Він допустив інше, чого не можна було допускати, і я не розумію, чому в моєму житті це сталося. Я просив у Нього, але Він підвів мене”. Іншими словами, у Бога на рахунку була неймовірна кількість благословень, це точно, але Він ніколи не дав мені ними скористатися. А я тільки й хотів, що цих благословень. А раз я не отримую благословення, то й бути мені тут нема за чим”. Ви одружилися на Божих грошах. Він був для вас предметом. А ось серафими захоплюються Богом і служать Йому не на підставі розрахунку витрат і вигоди. Не тому, що Богу вигідно служити в плані влади, схвалення, комфорту, контролю, сенсу і впевненості. Вони служать Йому просто тому, що Він гідний слави; тому, що Він такий є; через Його красу. Серафими вважають Його святість не корисною, а прекрасною.

Пам’ятаєте, кілька тижнів тому ми говорили про те, що в кожного є улюблена музика, яка просто викликає у нас трепет, викликає захват, і коли ми одягаємо навушники і слухаємо її, її неможливо порівняти. Чому ми так робимо? Яку користь ми від цього отримуємо? Що вона дає нам, гроші, схвалення, просування в кар’єрі? Ні, звісно ні. То яка від неї користь? Ні, річ не в користі, вона хороша сама по собі. Вона задовольняє нас просто своїм існуванням. Ця музика подобається нам не своєю користю, а своєю красою. Таким же буде і Бог, коли ми пізнаємо Його.

Але ви запитаєте – і якщо подумати, відповідь знайдеться – як можна вважати святість, тобто унікальну, нескінченну відмінність, вищість Божу, прекрасною, привабливою за своєю природою? Джонатан Едвардс звертає на це увагу. Дуже цікава річ, хочу коротко вам її розповісти. Джонатан Едвардс звертає увагу, що силою Божою можна захоплюватися егоїстично, бо вона може бути вам корисною. “Мій Бог може все!” Мудрістю Божою можна захоплюватися егоїстично, тому що вона може нести вам користь. “Мій мудрий Бог вкаже мені шлях!” Навіть благодаттю Божою можна захоплюватися егоїстично, бо вона несе нам користь. Ми перестаємо страждати від усвідомлення власної провини. Але Джонатан Едвардс каже: “Від святості немає ніякої користі. Божа святість не несе нам жодної користі, тільки загрозу. Той, хто прославляє Божу святість, захоплюється нею, любить Його просто за те, який Він є, адже користі нам від цього ніякої”.

І ось ви запитаєте: “Як же можна цього досягти? Щоб бачити красу Його святості?” Особливо якщо врахувати, що Його святість – це перевага. Це факт того, що Бога перевершити не можна, тому що Його сила – це свята сила, понад усе. Бога не можна оскаржити, тому що Його мудрість – це свята мудрість. І від Бога не можна сховатися, бо Його присутність – це свята присутність. Його святість загрожує нам – як же вона може бути настільки прекрасною?

Друге, Ісая пережив не тільки радикальну красу, а й радикальне смирення. Він говорить у п’ятому вірші: “Горе мені!” І до речі, коли пророк проголошує горе – це прокляття. Кажучи: “Горе мені!” він покриває себе прокляттям. Він проголошує, що недостойний жити. Він каже: “Загинув я!”, зруйнований, розгромлений. “Бо я людина з нечистими устами, і живу серед народу також з нечистими устами”. Що тут сталося? Я поясню. Людська перевага завжди нас травмує. Тому що вона ламає наше самосприйняття.

Наприклад, ви були найкращим співаком свого містечка, і приїхали в Нью-Йорк. Ви збиралися побудувати кар’єру на співі, прийшли на кастинг, і сидите в черзі. І тоді через двері ви чуєте, як інші люди співають недосяжно краще за вас. І це пригнічує вас, бо доводить вашу посередність. Ви зруйновані. “Горе мені”, – каже співак або співачка, – “я людина з нечистими вустами”. І це тільки від людської переваги. А ще ви можете вважати себе красивими, вважати себе швидкими, вважати себе розумними. А потім приїжджаєте в Нью-Йорк – і все. Сотні й тисячі людей перевершують вас, і жити в Нью-Йорку – це як постійно перебувати в присутності святості. Ви постійно переживаєте цю травму. Ваша посередність знову і знову підкреслюється. “Я не кращий за інших, я посередній”.

А що сталося з Ісаєю? Ось, що ми знаємо про нього з історії. Юдейські джерела кажуть, що Ісая був із почесної родини. Його батько був братом царя. Він був з елітних кіл. А на підставі його книжки ми бачимо, що він був обдарований художнім, інтелектуальним і комунікаційним генієм. Адже якщо людина написала книгу, яку три тисячі років по тому продовжують досліджувати, то зрозуміло, що це була людина недурна. У культурі усних переказів він був обдарований вустами. Він був золотовустим, був майстром комунікації, а в усній культурі це була величезна сила.

І зверніть увагу, це було в рік смерті царя Озії. Цар Озія провів кілька років під замком, бо страждав на проказу. Усе в країні розвалювалося. І культура, і суспільство, усе погано виглядало. Хіба вам не здається, що молода людина на кшталт Ісаї, який був, напевно, найобдарованішою людиною свого покоління, із царської сім’ї, з елітного суспільства, говорив собі: “Не можу дочекатися прийти до влади! Адже я знаю, що не так із нашою країною, і зможу її виправити”.

Коли щось не так – а щось завжди не так – ми завжди думаємо: “Он ті люди в цьому винні”. Молодь думає: “Це вина минулого покоління, вони не розуміють сучасних аспектів”. Менеджмент звинувачує профспілки, профспілки звинувачують менеджмент; республіканці – демократів, демократи – республіканців. Кожен вважає, що це інші – нечисті, проблема завжди в інших. А Ісая прийшов у присутність святості Божої, і зрозумів – проблема в ньому. “Весь мій народ – нечистий, а я – лише один із них. Навіть мої вуста, найкраща частина мене – нечиста, порочна, ущербна, егоїстична, спотворена, зіпсована”.

Кожен випадок із Біблії, де для конкретної людини Бог перестає бути ідеєю і стає реальністю; кожен випадок із Біблії, де людина опинилася в присутності Божої реальності – ця людина зненавиділа себе. Йов каже: “Я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе; тому я відрікаюся і каюся в поросі та попелі”. Ісая каже: “Горе мені! Загинув я!” Петро каже: “Відійди від мене, Господи, бо я грішник”. І це щоразу. І один зі знайомих мені Нью-Йоркців сказав мені: “Зачекай-но, це схоже на низьку самооцінку, а я вірю в Бога любові”.

Давайте на хвилину разом замислимося. Або просто замислимося. Навіть на основі здорового глузду. Припустимо, що в Бозі немає нічого, крім любові. Одна тільки любов. Ні святості, ні справедливості, ні гніву – одна любов. Але якщо в присутності всього лише людської зверхності наше самосприйняття розвалюється на шматки, то навіть у присутності Бога, в якому немає нічого, крім любові, ми б зненавиділи себе. Сказали б: “Я жорстокий і позбавлений любові. Я думав, що вмію любити, але бачу, що ніколи нікого не любив”. Просто подумайте. Якщо всього лише від людської переваги наше самосприйняття обрушується навколо нас, хіба може бути по-іншому в Божій присутності? Ось, як можна зрозуміти, що ми увійшли в присутність реального Бога, що ми почали бачити реальність Бога: ми усвідомлюємо свою гріховність. Ми розуміємо, що загублені. Ми бачимо, що більш схильні до жорстокості, більш здатні на зло, більш егоїстичні, більш дріб’язкові, більш обмежені, більш нетерплячі, ніж коли-небудь про себе думали. Ми бачимо себе грішником, який потребує спасіння благодаттю. І якщо ви заперечите: “Щось надто це негативно” – так я ж щойно пояснив вам, якщо Бог реальний, ці почуття обов’язково прийдуть. А як інакше? Адже інакше неможливо. І якщо ви скажете: “Я не вірю, що люди повинні відчувати свою гріховність”, то ви ніколи не наближалися до Бога. І це навіть не Біблія, а здоровий глузд.

Але це ще не все, що трапилося з Ісаєю. Може хтось скаже: “Це призведе до низької самооцінки”. Але люди з низькою самооцінкою, які потрапили в присутність Божу, розуміють, що їхня низька самооцінка була, здебільшого, егоцентричністю. І єдиний спосіб вийти з низької самооцінки – це змістити фокус, перестати думати про себе, і думати про щось більше за себе. І ось, що Бог зробив з Ісаєю, який на кілька секунд відчув найнижчу можливу самооцінку. Одразу ж після його сповідання, щойно він визнав реальність свого гріха – це п’ятий вірш: “І я сказав: Горе мені! Я пропащий! Адже я людина з нечистими устами, і живу серед народу також з нечистими устами, в той час як мої очі побачили Царя, Господа Саваота”.

Щойно він сповідує свій гріх, Бог починає вибухати в його житті. До нього летить ангел. Однак летить не просто так, а несе в руці вогонь Божий. Уявіть, що подумав у цей момент Ісая. Адже кожна згадка в Старому Заповіті, кожен уривок у єврейській біблії, вогонь Божий символізує суд, символізує гнів. Він ніколи не символізує очищення. Ніколи. І безліч місць з Біблії – наприклад, одинадцятий розділ книги Чисел – коли нечисте перебувало в присутності святині, з храму вийшов вогонь, який знищив їх. Тож коли Ісая, який щойно усвідомив, що попри свій високий статус, він є частиною проблеми. Він бачить свою гордість, жорстокість, свій гріх. І щойно він сповідався в них, до нього наближається вогонь Божий. Я знаю, що він подумав, що тут він і помре. І при тому заслужено. Він очікував, що буде знищений. І подивіться, до цього Божого вогню навіть ангел не може доторкнутися, довелося використовувати щипці.

І ось цей вогонь торкнувся його вуст – тих самих вуст, які він щойно визнав нечистими. Напевно, було боляче, проте він одразу ж усвідомив, що цей вогонь не згубив його, а очистив. Ангел проголосив його помилування. “Тепер, коли це доторкнулося до твоїх уст, твоя провина усунута, і твій гріх викуплений! І ось я почув голос мого Владики, Який говорив: Кого Мені послати, і хто піде для Нас?”. Розумієте, що Бог тут говорить? Коли Ісая усвідомив, що не гідний жити, що він набагато зіпсованіший і порочніший, ніж він коли-небудь думав, – за мить він стає ціннішим і бажанішим, ніж коли-небудь сподівався. Тому що Бог, по суті, каже: “Я тут затіяв одне. Хочу врятувати світ, і мені потрібен новий партнер”. А потім Бог додає: “Так, до речі, ця робота буде жахливою, тому що все своє життя ти будеш безуспішний. Ти будеш проповідувати і проповідувати, і ніхто до тебе ніколи не прислухається. Ця робота буде абсолютно пригнічувати, буде постійно безрезультатною, до кінця твого життя”. І що відповів Ісая? “Ось я, пошли мене”.

Що ж сталося з Ісаєю? А ось, що. Його самосприйняття було зруйновано і перебудовано в той момент. Ми часто використовуємо цей приклад, але він дуже хороший. В один і той самий момент він усвідомив, що він більш зіпсований, ніж будь-коли себе вважав, і більш улюблений, ніж будь-коли смів сподіватися, благодаттю Божою. Суть у тому, що раніше він вважав себе хорошим, тому що в нього були високі стандарти. Адже кожен, хто не пережив благодать Божу, намагається заробити свою цінність якимись стандартами поведінки. “Якщо я ось такий, то можу собою пишатися. Якщо я роблю так, і живу ось так”. Але розумієте, що це означає? Якщо ви дотягуєте до своїх стандартів, у вас є сміливість і впевненість, але зовсім немає скромності. А якщо не дотягуєте до власних стандартів, ви маєте смиренність і співчуття до інших людей, але не маєте впевненості. Однак у благодаті Божій ми одночасно знаходимо і сміливість, і смирення. Бо ми гірші, ніж будь-коли думали, і більш улюблені, ніж сміємо сподіватися – одночасно. І це дає нам прекрасний психологічний баласт і стабільність. Ніщо не може нас похитнути.

Ніщо не здатне похитнути нас. Чому? Тому що, коли ми терпимо провал, ми згадуємо, що Бог приймає нас по благодаті, а не від справ. А коли приходить успіх, ми не кричимо про це, бо згадуємо, що ми всього лише врятовані благодаттю грішники. Є одночасно і хоробрість, і смиренність. І тому ми можемо впоратися з будь-якою ситуацією. Теоретично. Тією ж мірою, якою Бог реальний у нашому житті. Це зрозумілий принцип. А коли Він знову починає перетворюватися на ідею, ми знову шукаємо Його реальність, і знову здатні впоратися з чим завгодно.

Як же це можливо? Як може вогонь Божий стати засобом очищення? Як це можливо? А ви знаєте, що кілька століть потому сталося майже те саме? Пам’ятаєте, як храм був вражений? Пам’ятаєте, стався землетрус, тому що прийшов Бог? І храм був настільки зруйнований, його косяки і пороги, що розірвалася завіса? Пам’ятаєте, коли це сталося? Матвія 27:45 ((45, 46, 50, 51)). “Від шостої години по всій землі тривала темрява – аж до дев’ятої години. А о дев’ятій годині Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи: Елі, Елі, лема савахтані? Тобто: Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?” “Ісус же, знову голосно скрикнувши, віддав духа. І ось завіса храму роздерлася надвоє – згори додолу; земля затряслася, скелі порозпадалися”. Що сталося?

А ось, що це було. Перш, ніж померти на хресті, пам’ятаєте, що Ісус говорив у саду? “Душа моя сумує навіть до смерті”. Він каже: “Горе мені! Загинув я! Я зруйнований, і відчуваю, ніби розвалююся на частини”. Однак жоден ангел не з’явився і не сказав: “Гріх твій очищений”. Тому що Ісус і був жертвою на вівтарі. Ісус Христос був сколихнутий судом Божим. Ісус Христос – це Суддя світу, але вперше Він прийшов не здійснити суд, а прийняти осуд. Він був зруйнований до глибини душі, щоб ми з вами змогли витримати будь-які потрясіння. Щоб наш гріх був викуплений. Щоб ми прийняли нове сприйняття себе, що приходить зі скорботою нашого я, від того, що слава Божа увійшла в наше життя.

І якщо Він справді приймає нас повністю, і зовсім не на підставі наших заслуг – тоді святість Божа справді прекрасна. Ми служимо Богові не заради чогось – ми вже все отримали. А навіщо тоді служити Йому? Через те, що Він і Його справи прекрасні. Через те, що ми хочемо знати Його, бути подібними до Нього, хочемо любити Його, хочемо бути частиною Його плану зі спасіння світу.

А це веде до нашого останнього пункту. Якщо Бог приходить у наше життя і стрясає нашу сутність, ми вийдемо – ми самі попрямуємо, – щоб приєднатися до руху Божого, кінцева мета якого – похитнути небо і землю. Ми читали про це у дванадцятому розділі Євреїв, у попередніх проповідях. Тому що Бог збирається створити нове небо і нову землю. І щоб стати агентом Божим, співробітником Божим, його людиною на місії, необхідно три речі, які й приходять у результаті цього струсу нашого я. Ми стаємо корисними. Замість того, щоб використовувати Бога, ми дозволяємо Йому використовувати нас. І ось ці три речі: доступність, надійність і надія.

Перше – доступність. “Ось я! Але мені чхати!” Ісая такого не говорив. Для нього Бог став реальнішим за його власні потреби. Бог реальніший за наші потреби. Дехто з вас вже чув такий приклад. У липні 1970-го, у християнському таборі в Колорадо, викладачка Біблії – вона, до речі, досі живе в Нью-Джерсі – подала нам приклад, який змінив усе моє життя. Вона сказала: “Якщо відстань між Сонцем і Землею, 150 мільйонів кілометрів, скоротити до товщини аркуша паперу, то відстань від землі до найближчої зірки виглядатиме як стопка паперу заввишки 21 метр. А діаметр галактики – як стопка паперу заввишки в 500 кілометрів. Ось, наскільки велика галактика. Однак наша галактика – всього лише порошинка у всесвіті, а Біблія говорить, що Ісус Христос утримує всесвіт словом Своєї сили. Вона тоді сказала: “Своїм мізинцем”. І тоді вона поставила нам запитання: “Чи запрошують таку Особистість собі в помічники?”

І потім вона додала: “А тепер підніміться і походіть у тиші цілу годину. Не розмовляйте, а добре подумайте, які наслідки можуть бути у вашому житті з того, про що я вам щойно розповіла”. І я пам’ятаю дуже чітко, що після того моменту я захотів, щоб Бог був мені доступний. Однак же, під час тієї ж розмови, я почав відчувати Божу реальність. Я почав переживати Його славу. Це було не видіння, Бог став не просто ідеєю, а реальністю. І я вирішив: хоч би що Він сказав, хоч би що Він зробив, хоч би як Він розпорядився моїм життям, через те, який Бог є, я маю бути доступним для Нього. Завжди. І чи вийшло у мене бути беззастережно доступним Богу? Абсолютно ні. І знаєте, що? Коли Бог стає реальністю, це стає безперечним, неминучим, постійним принципом у нашому серці, від якого ми нікуди не дінемося. Не зможемо проігнорувати.

Отже, перше – доступність, друге – надійність. Тут я бачу дещо цікаве. Бог каже: “У мене є робота”. “Ось я! Пошли мене!” “Почекай, Я ще не розповів, що потрібно зробити”. Ви це помітили? А потім Бог продовжує: “Я хочу, щоб ти усвідомив: ті люди будуть настільки впертими, що ти роками будеш їм проповідувати, а вони відповідатимуть тільки “Я не хочу цього чути, не хочу чути, не хочу чути!” Усе буде настільки погано, що в один день тобі доведеться сказати їм те ж саме, що написано в першому розділі до Римлян. “Заслужена відплата: Бог дасть вам те, про що ви просили”. Найгірше, що я можу дати людині, це виконати найпотаємніше бажання їхнього невідродженого серця. “Не хочу чути, не хочу чути” – тож колись тобі доведеться сказати всім у цій країні: “Гаразд, значить і не зможете почути. Бог дасть вам те, про що ви просили”. Ось, як усе погано.

Але після того, як Бог розповів йому суть його роботи, чи погодився Ісая все одно працювати? Решта розділів його книги доводять, що так, погодився. І означає це, що Ісая був надійним. Його потреби були не настільки важливі, як Бог. І тому він не будує своє служіння навколо своїх потреб, чи особистої самореалізації. Про самореалізацію навіть не йдеться, абсолютно. А чому ж ми всі так не робимо? Коли ми зголошуємося добровольцем, тут, у церкві Рідімер – замість того, щоб підлаштовувати свою добровольчу діяльність під план своїх поїздок, чому б не підлаштувати свої поїздки під добровольче служіння? Коли ви жертвуєте на що-небудь, замість того, щоб жертвувати зайві гроші, які не вплинуть на ваш стиль життя, чому б не жертвувати настільки щедро, щоб це вплинуло на ваші будні? Чому б не віддати на благодійність і служіння таку суму, щоб потім просто не виходило жити, як нам хочеться? Чому б не зайнятися роботою в церкві, яка майже не має престижу – наприклад, сидіти з дітьми на вечірніх зборах? Або роздавати брошурки – за це вас точно ніхто не похвалить. Чому б не відірватися від себе самого, і речей, які нас задовольняють – усе заради слави Божої в нашому житті?

І останнє – уповання. Ви скажете: “Якесь незатишне слово”. Зовсім ні. Подивіться, про що йдеться: у пеньку залишилося насіння. В обрубку залишилося насіння. Бог тут каже: “Ісая, до кінця твого життя справи йтимуть дедалі гірше. Духовно, економічно, політично, буде одна катастрофа за іншою. Просвіту ти не побачиш”. Іншими словами, твій народ стане як вирубаний гай. Однак у пеньку залишилося насіння. Я дам вам нове небо і нову землю.

Якщо наша реальність – Бог, ми продовжуватимемо працювати, що б навколо нас не відбувалося. У розумінні того, що з часом, усі печалі підуть із реальності. Усі печалі перестануть існувати. Тож із цією доступністю, із цією надійністю, із цим сподіванням, віддайте себе Богові. Скажіть Йому: “Ось я, пошли мене”. Віддайте баченню себе, а не просто свої гроші. Давайте помолимося.

Дякуємо Тобі, Отче, за те, що ти показуєш нам, як можна зустрітися з Богом, і молимося: ставай реальністю в нашому житті. Ми, більш-менш, розуміємо, що наше перше переживання, такого типу, як у Ісаї, дуже сильно нам запам’ятається. Однак нам доведеться продовжувати заглиблюватися в Твою реальність. Тож просимо Тебе: допоможи всім нам пережити зустріч із Тобою. Пережити Твою славу, щоб ми змінилися в образ Твого Сина, Ісуса. Молимося в Його ім’я, амінь.