Боротьба з прокрастинацією (свідоцтво опікуваного)

Я вже не перший рік боровся з пасивністю, перфекціонізмом і прокрастинацією, тобто відкладанням на потім. Причому відкладав найчастіше важливі речі. Прокрастинація переслідувала мене скрізь: на роботі, у сім’ї, у колі друзів.

Якщо я зараз прийму пропозицію друзів провести разом вихідні, раптом я потім передумаю, що їм скажу? Що вони про мене подумають? Тому краще потягну з відповіддю до останнього дня.

Я придумав цікаву ідею по роботі, але не хочу говорити її іншим. А раптом вони її не схвалять? Раптом вони скажуть, що це дурна ідея? Краще просто промовчу.

Потрібно ухвалити рішення в робочому проєкті? Тоді мені необхідно ґрунтовно підстрахуватися: з усіма порадитися, зібрати спільну думку, отримати схвалення від начальника – і тільки тоді можна ухвалювати власне рішення. У підсумку воно виходить уже не зовсім власним. Але головне – не помилитися! Адже в разі, якщо щось піде не так, я зможу послатися на керівництво: це ж начальник схвалив, значить сам винен.

Якщо я скажу комплімент дівчині, яка мені подобається, раптом вона щось собі надумає. Я ж ще не готовий одружитися! Тому краще промовчу.

І в цьому парадокс. Я боявся зробити помилку, бо боявся засмутити когось. І в підсумку не робив нічого, що теж засмучувало (і часто ту саму людину). Я знаходив тисячу справжніх причин і правдивих відмовок, чому щось не потрібно було робити просто зараз. Я в цьому був майстром!

Такі ситуації повторювалися день у день, з року в рік. Я засмучувався щоразу, коли втрачав можливості, не встигав і зривав терміни. Потім на очі потрапляла чергова стаття в інтернеті – і я з натхненням починав робити щось по-новому. Але мене вистачало ненадовго, і незабаром повертався до старого способу життя. Я перечитав купу публікацій і книг на тему особистої ефективності, випробував різні методики, ходив на курси тайм-менеджменту, але нічого не допомагало. Мій спосіб життя впливав на мої особисті стосунки, на спілкування з друзями, з батьками, з колегами, і далеко не в кращий бік. Натягнуті стосунки з регулярними емоційними зривами довели до того, що внутрішні переживання супроводжувалися фізичним болем голови, шиї, ділянки грудей.

У розпачі став шукати альтернативні методи і тоді одночасно написав одразу двом знайомим: світському психологу і біблійному душеопікуну. Хто перший відреагує – до того й піду. У підсумку я почав ходити – до обох. І незабаром відчув різницю в підходах.

І світський психолог, і біблійний душеопікун бачили мою емоційну прив’язаність до батьків і мою потребу “подорослішати” в ухваленні рішень. Вони обидва розбирали мої ситуації з минулого і сьогодення. Але при цьому психолог говорив на рівні емоцій і дій, вказуючи на ситуації та проблеми, корінь яких знаходиться в дитинстві. А душеопікун хоч і погоджувався з тим, що все могло розпочатися ще в дитинстві, але говорив, що проблема зараз не в батьках, а в мені, бо це не батьки прокрастинують. При цьому душеопікун допомагав мені зазирнути у своє серце, у корінь наявної проблеми. І робив це з любов’ю і без осуду.

Ще психолог намагався щось “намацати”, розраховуючи, що за час нашого спілкування в мені станеться осяяння. І таке справді було, коли мені приходили якісь думки-інсайти про себе, наприклад, чому я так чиню або що з цим можна робити. А душеопікун йшов за початковим планом. Я був для нього, як книга, яку він розкривав для мене ж, прочитуючи главу за главою і заглиблюючись у суть. У нього були знання і необхідні інструменти, але при цьому він покладався не на себе. Він знав, що серце людини змінює не людина, а Бог. Він був упевнений, що Бог свого часу дасть потрібні слова і думки і покаже мені моє ж серце таким, яке воно є: як я сприймаю себе і Бога. І після цього Бог же дасть практичні ідеї, як мені можна зростати в цьому.

Через місяць-півтора я вже міг побачити плоди і порівняти підходи психолога і душеопікуна. Тому я вирішив припинити роботу зі світським психологом і продовжити тільки з душеопікуном. Мені сподобався його практичний підхід і його мета – показати мені корінь проблеми і навчити мене самому справлятися з нею, щоб я більше не звертався до нього, але до Бога. При цьому ми розбирали ситуації з різних сфер мого життя, разом дивилися, які емоції я переживаю, і разом йшли глибше – у корінь проблеми.

Крок за кроком ми з Божою допомогою вникали в моє серце. І я побачив, що за моїми перфекціонізмом і прокрастинацією стоїть невпевненість, ще глибше – бажання все контролювати, а контролювати я хотів для того, щоб не втратити внутрішнього комфорту і завжди залишатися спокійним. Саме тому я хотів зробити все ідеально.

Я хотів догодити одразу всім, щоб усім подобатися. Я чекав прийняття від людей, тому боявся помилитися, щоб ніхто ніколи не міг мені дорікнути в правильності мого вибору. Я боявся критики з боку оточуючих, їхньої думки та реакції на мої ідеї та дії. Я намагався знайти ідеальне рішення, якого не існує в принципі. Так моя пасивність слугувала мені засобом контролю над обставинами.

Тому я часто зупинявся на етапі вибору, без дії, затягуючи і відкладаючи рішення на потім. А головна проблема, яку я не усвідомлював, була в тому, що я намагався контролювати все! Якби мене раніше запитали, чи хочу я все контролювати, я б з упевненістю сказав: “Ні!” Але моє життя і плоди говорили про зворотне.

За що в підсумку я боровся? За свій внутрішній світ. Помітили ланцюжок “поведінка – переконання – цінність”? Я відкладав рішення (моя поведінка), бо намагався все контролювати (моє переконання), бо думав, що таким чином зможу завжди бути спокійним (моя цінність).

Звичайно, я не можу все контролювати. Є лише Один, хто може. Коли прийшло усвідомлення того, що знав, але у що по факту не вірив, стало простіше робити вибір, діяти і просто жити. Я став боятися Бога більше, ніж людей. І основний принцип, який мені допомагає: говорити істину в любові. Це не завжди комфортно, але це та істина, яка надихає мене не стояти осторонь, а діяти.

Я не знаю, як у робочому проєкті діяти далі навіть після того, як я зібрав думку інших? Я просто підійду до керівника з кількома ідеями й обговорю їх. Що про мене подумають, якщо я вголос скажу свою думку чи ідею? Яка різниця, якщо ця ідея на благо клієнта! Нехай з нею і не погодяться, але навіть так я вже роблю свою роботу.

Промовчати, коли я бачу, що хтось із мого оточення потребує допомоги або помиляється? Можливо, це його особиста справа. А, можливо, він і не знає про це. Ця людина мені небайдужа, тому я скажу їй правду і скажу в любові.

Я хочу йти далі, розвиватися особисто і професійно, брати участь у життях людей, які оточують мене, бути тим, хто говорить правду про себе і людей без гордості і без приниження, але з любов’ю і розумінням. Адже як ти хочеш, щоб із тобою чинили, так і ти чини з іншими.

Звісно, боротьба з перфекціонізмом і прокрастинацією не закінчилася на цьому – вона тільки по-справжньому почалася. Я побачив своїх “голіафів” перед собою – вони високі й сильні. Іноді вони долають мене: вмикається мій перфекціоніст, і я знову не дію і довго приймаю рішення (як, наприклад, із цим текстом, коли його написання зайняло набагато більше часу, ніж я розраховував спочатку). Але все частіше з Божою допомогою я перемагаю своїх голіафів – вони падають один за одним:

– робота зі складним клієнтом, коли потрібно було і визнавати свої помилки, і делікатно “вирулювати” в ситуаціях з несправедливими звинуваченнями у свій бік;

– особисті виклики, коли я почав кидати виклики сам собі: ставити різні цілі й досягати їх (наприклад, регулярні фізичні навантаження або екстремальні заняття);

– складна і дискомфортна розмова з керівництвом, яку сам же ініціював;

– багато інших перемог, які складно вмістити в рамках цієї історії.

Ось кілька практичних рекомендацій, які допоможуть у боротьбі з перфекціонізмом, прокрастинацією та нерішучістю. Не намагайтеся змінювати просто поведінку чи емоції. Це лише плоди того, що ховається всередині. А всередині – корінь, тобто переконання і цінності, які впливають на поведінку та емоції. Щоб дістатися до кореня, важливо ставити запитання і бути чесним із собою:

– чому я так чиню/реагую?

– що мені це дає і чому це важливо?

– чи боюся я людей більше, ніж Бога?

– на підставі чого я думаю, що чинячи так, чиню правильно?

Діставшись до кореня, подивіться на свої цінності. Чи справді це ті цінності, які вам важливі? Якщо ні, час змінювати цінності. А це вже впливатиме на переконання, поведінку та емоції.

Не нехтуйте допомогою з боку когось, хто розбирається і може допомогти, наприклад, душеопікуна.

І просто пам’ятайте про те, що Божа любов не змінюється залежно від моєї поведінки, що Бог приймає мене таким, яким я є. Його любові достатньо, щоб не залишити мене, але позбавити від пасивності.

І найголовніше, давайте вчитися говорити істину в любові. Це нелегко! Набагато простіше просто говорити істину, викриваючи всіх наліво і направо. Або просто любити всіх, не зачіпаючи гострих тем. Але якщо ми щодня говоримо одне одному істину в любові, це дає синергію у стосунках – у сім’ї, на роботі, у церкві, де завгодно.

PS. А з дівчиною, яку я згадував вище і яка мені подобалася, я все ж таки почав спілкуватися і робити компліменти. Ще трохи пізніше запропонував їй стати моєю дружиною, на що вона погодилася. Усе почалося з того, що я вирішив не втрачати можливості і просто діяти. Щоправда, це вже зовсім інша історія.

Андрій, Київ