Головна перешкода для прощення (інтерв’ю)

Ведучий подкасту Ask Pastor John: Пасторе Джоне, ви поділилися зі мною розмовою, що відбулася нещодавно між вами та людиною, яку цікавило, чи може вона пробачити батькові, якщо її батько ніколи навіть не визнав своєї провини. І ви сказали, що роз’яснення цієї теми було справді плідним як для вас, так і для тієї людини. Чи не могли б ви посвятити і нас у цю розмову та пояснити, чому вона була такою корисною і чого нам варто навчитися про прощення інших?

Джон Пайпер: Так, правильно. Причина, чому та розмова була корисною, в тому, що я побачив її вплив на моє власне життя, на стосунки з дружиною, дітьми, колегами. Я побачив її відгомін у всьому світі. Зі мною так дуже часто відбувається, коли намагаюся допомогти комусь, хто поставив мені запитання про проблеми у стосунках. Я змушений застосувати ці самі речі до себе і, таким чином, витягнуті уроки не залишаються на якомусь теоретичному рівні, нехай навіть застосовними до когось, але вони стають вкрай необхідними для мене. Ось чому це було для мене так актуально.

Перше, що я сказав йому: “Так, прощення повною мірою передбачає, що інша людина визнає, що вона вчинила проти тебе неправильно, кається і просить прощення. Тоді ти прощаєш її з доброї волі, через благодать, через те, що Христос зробив для тебе. Так заподіяна образа залишається, відкладається вбік і не піднімається знову”.

Це повне, глибоке прощення. Ісус говорив про це в Євангелії від Луки 17: 3-4:

Зважайте на себе! Коли згрішить твій брат, – докори йому, а коли покається, – прости йому. І якщо сім разів на день згрішить проти тебе і сім разів [на день] звернеться до тебе, кажучи: Каюся! – прости йому.

Але мій друг, який поставив мені це запитання, запитував не про таку ситуацію і не про те, де знайти благодать прощати сім разів когось, хто сім разів кається, а що робити з батьком, який не визнає неправильного вчинку, не кається, і не просить прощення? Чи є сенс прощати в цій ситуації? На що тут орієнтуватися?

Я відповів, що є принаймні дві інші біблійні категорії, крім прощення, які мають застосовуватися тут. Першу я назву “любов до ворога”. І коли я кажу: “Любов до ворога”, я не маю на увазі явних ворогів, а, скоріше, таких людей, як подружжя, сини, доньки чи батьки, як у нашому випадку, які наразі діють як противники. Вони ранять вас так, як би ранив ворог. Вони не ваші вороги в сенсі цього слова, у повному його розумінні, але, скоріше, у конкретний момент вони діють вороже щодо вас.

У таких випадках Біблія не просто говорить про прощення. Вона говорить про любов до ворога. Ісус сказав: “А Я кажу вам: Любіть ваших ворогів, [благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас], і моліться за тих, які [кривдять і] переслідують вас” (Мт. 5:44). Петро прийняв це в 1 Петра 3:9: “Не відплачуйте злом за зло або лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, [знаючи], що ви були покликані на те, аби успадкувати благословення.”.

Ми говоримо про те, як ставляться до людини, яка не кається, не визнає за собою нічого поганого, або, може, вона навіть радіє, роблячи зло. І відповідь: не відплачуйте злом за зло. Але благословляйте. Таким чином, не йдеться про повноцінне прощення. Можливо, це варто назвати “одностороннє прощення”. Християнин обирає не бути карателем, але ставитися до іншої людини краще, ніж вона на те заслуговує, так, наче їй не заподіяли болю.

Тепер друга категорія, яка стоїть поруч із любов’ю до ворога та прощенням – терпіння або стійкість. “Отже, зодягніться, як обрані Богом, святі й улюблені, у щире милосердя, доброту, покірність, лагідність, довготерпіння, вибачаючи і прощаючи одне одному, коли хто проти кого має якусь скаргу. Як Христос простив вам, так само й ви робіть” (Кол. 3:12-13). І Павло каже в 1 Коринтян 13:7: “Любов все переносить, усьому довіряє, завжди надіється, усе перетерпить”.

Отже, любов – не тільки пробачити, коли інша людина кається, і не тільки благословити, коли нам боляче, але це миритися, переносити, довготерпіти. Петро та Яків називають це покриттям безлічі гріхів. Любов покриває безліч гріхів: просто покриває і переносить їх. Вони не зникають. Ви просто їх терпите і покриваєте їх.

І ось на цьому місці в нашій розмові з людиною, про яку я говорю, стало зрозуміло, що однією з основних перешкод на шляху до прощення, довготерпіння, відплати добром за зло, благословення тих, хто завдає нам болю, є те, що якщо ми чинимо в такий спосіб (якщо ми справді відплачуємо добром за зло, а не маніпулюємо, щоб привернути увагу до провини іншої людини, але я кажу про справжнє справжнє благословення, коли ми чинимо до неї з добротою та надією від щирого серця), якщо ми так чинимо, то дуже мало людей, якщо взагалі хоч хто-небудь, дізнається, що нам зробили боляче. І це виклик.

Якщо ми віддаємо добром за зло, ми не станемо хандрити. У нас не буде похмурого виразу на обличчі. Наші плечі не будуть підібгані. Ми не будемо ходити в тихій депресії. Ми не будемо привертати уваги до нашої ураженості. Але ми будемо радісні, сповнені надії та милосердя, і нікому навіть на думку не спаде думати, що нас образили або принизили, поранили або обдурили. Хоча майже все в моїй грішній душі волає проти цього.

Ми хочемо, щоб люди знали, що нам боляче. Ми хочемо, щоб нас жаліли або, принаймні, співчували нам, або визнали, що наші старання відплатити добром за зло перед обличчям таких складнощів – це вкрай благородна справа. І добре, якщо ніхто не знає, але лише зачепи, і дізнаєшся, як йдуть справи насправді.

І, можливо, найбільше ми хочемо, щоб людина, яка поранила нас, була в курсі, що вона нас поранила, ми не хочемо поводитися так, наче вона не заподіяла нам шкоди, дивитися крізь пальці на біль або образу, приниження, зраду або неналежну критику в наш бік. І все це величезна перешкода на шляху підпорядкування Господу, коли він каже: “Не відплачуйте злом за зло, але благословляйте тих, хто завдає вам шкоди”.

І ось ключ, і місце, де я перебуваю зараз у моїй боротьбі з цією істиною і моїх спробах застосувати її для власної душі. Ось ключ, який виявився гранично переконливим для мене: ключ у тому, наскільки важливим і задовольняючим є той факт, що Бог знає про мій біль, що Бог розуміє і що Він допомагає мені. Бог співпереживає нам. Він милосердний первосвященик. Чи достатньо цього? Це мені показує, наскільки сильно моє серце прагне орієнтуватися на інших людей більше, ніж на Бога.

Наша велика потреба, моя велика потреба, щоб Бог був більш реальним для мене, ніж інші люди. Коли Бог бачить, що ми відплачуємо добром за зло, Він знає все. Він знає, що нас образили, вчинили несправедливо, обдурили або зробили щось іще. Він знає це. І Він співчутливий і уважний, Він бачить, що ми повертаємо добро за зло, коли нам заподіяли шкоду. Бачить, що ми слухняні Йому. Він бачить, що ми любимо нашого супротивника.

Перше послання Петра 2:19 говорить: “Тому що це благодать [перед Богом], коли хто свідомо, задля Бога переносить злидні, страждаючи несправедливо.”. Бог благоволить до такої людини. Ми догоджаємо Богові в такий момент. І ключовий уривок, з яким, на мою думку, нам варто змиритися: “Коли Його лихословили, Він не лихословив; страждаючи, не погрожував, а передавав Тому, Хто судить справедливо” (1 Петр. 2:23).

І тому моє запитання до себе і до мого друга, і до тих, хто бачить себе там само, де й ми: “Чи достатньо Богові знати про нашу скорботу, про наш біль, про наше розчарування, про наш розпач? Чи можемо ми повністю віддати нашу справу Богові? Чи можемо ми рухатися вперед, чинячи з іншими краще, ніж вони чинять з нами, навіть якщо це означає, що про це знатиме тільки Бог і ніхто інший?” Ось як Бог стає справжнім для нас.

Оригінал © Desiring God Foundation, переклад © Help for Heart.