4 брехні, через які пастори нехтують своїми сім’ями

У дитячій кімнаті нашої церкви потрібно було пофарбувати стіни. Ну ось я і погодився: у свій вихідний стою з пензликом у руках. Щойно я взявся за фарбування дверей у колір під містичною назвою “колір білого ведмедя”, як пролунали акорди якоїсь кантрі-пісні, якої я раніше ніколи не чув.

Можливо, ви вже задалися питанням, що спільного може бути у кантрі-музики з уродженцем Нової Англії. Я теж не розумію. Але Господь використовує всі можливі засоби, щоб привернути нашу увагу. Пісня, яку я чув, говорила про хлопчика, чий батько, здавалося, був надто зайнятий, щоб провести час із сином. Наприкінці пісні з’ясовується, що цей хлопчина зібрав невеликий статок і вирішив укласти з батьком угоду:

Мамуль, скажи, як багато часу можу дозволити:

Півдня чи день, можливо, цілий тиждень?

А що якщо всього пари копійок не дістає…

Як багато потрібно моєму батькові, щоб час провести зі мною?

І тут я завмер. Що я тут роблю? Чи не обкрадаю я мою дружину і доньок, стоячи в цій порожній кімнаті? І ось у чому іронія: через перший шар білої фарби почав проглядати зрадницький синій колір, я побачив, що ціна мого бажання послужити церкві – моя сім’я.

На молодих пасторів і служителів нових церков часто лягає великий тиск і спокуса присвятити кожну хвилину свого життя служінню помісній церкві ціною власних сімей. Брати! Ми не повинні так мислити.

Нижче я наводжу чотири хибні уявлення, потрапляючи в пастки яких, пастори нехтують власними сім’ями.

1. Я можу погано керувати сім’єю, але чудово – церквою

Наше керівництво помісною церквою в ролі пастора ніколи не стане важливішим за турботу або керівництво власним домом. Згадаймо такі вірші: “Який добре управляє своїм домом, дітей тримає в послусі, з усякою повагою. Адже коли хто не вміє управляти власним домом, тоді як він зможе дбати про Божу Церкву?” (1 Тим. 3:4-5).

Біля парадних дверей пасторського служіння ми знаходимо таку істину: якщо пастор – непорядний сім’янин, то він не може бути й порядним служителем. Варто зазначити, що для тих, у кого є сім’ї, турбота про них – обов’язкова умова для церковного служіння. Перш ніж узяти на себе служіння, пресвітер має показати себе зразком посвячення та лідерства у власній родині.

Пастори, особливо ті, хто беруть участь у заснуванні церков або перейшли в нові церкви, сильніше схильні до спокуси нехтувати цим повелінням на користь нової пастви. Однак для того, щоб Бог схвалив і благословив наше служіння, ми повинні піклуватися насамперед про найближчих нам людей – наші сім’ї.

2. Моя сім’я точно буде в захваті від мого трудоголізму – адже все це заради Христа

Присвята всього вільного часу церкві ціною служіння власній сім’ї ніколи не перетвориться на посвяту Христу. Навпаки, наші сім’ї швидше й чіткіше побачать те, чим уся ця діяльність є: нездоровим перегином у бік служіння. Це пахне не стільки посвятою, скільки самолюбством.

До того ж, ми можемо точно бути впевнені, що найбільшим доказом нашого посвячення може слугувати наша присутність. Ми можемо запевняти наші сім’ї, що любимо їх, але те, де ми перебуваємо, найяскравіше свідчить про наші прагнення. Навіть п’ятирічна дитина розуміє це. Ми або фізично присутні і є частиною життя сім’ї, або ні. Якщо наша любов до Ісуса означає, що ми не можемо любити свої сім’ї, то ми тим самим спокушаємо свої сім’ї відвернутися від нас, помісної церкви і навіть Ісуса.

3. Щойно наведу лад у церкві, тоді зможу приділяти час родині

Якщо ви вже почали брати участь у заснуванні нової церкви або в її оздоровленні, то, найімовірніше, вже зараз стикаєтеся з важливими завданнями, що вимагають наведення порядку. Але суть у тому, що церква ніколи не буде “в порядку”: завжди буде необхідно здійснювати нові “сходження” або “гасити нові пожежі”.

У цій ситуації нам може допомогти старий девіз Semper Reformanda (принцип “церква повинна реформуватися постійно”. – Ред.). Наші помісні церкви завжди перебувають у процесі реформації та змін. Одні церкви здоровіші, ніж інші. Але якщо на шкоду сім’ї ми вирішимо повністю присвятити себе церкві заради наведення в ній порядку, то сім’я ніколи не отримає того часу й уваги, на які заслуговує.

4. Якщо я повністю не віддамся служінню церкви, вона зачахне

Це не просто помилка новачка, а й богословська помилка. Глава церкви – Христос, а не ми. І в ті моменти, коли ми виснажуємо себе, коли нехтуємо сім’єю, то стаємо на шляху в воскреслого Христа – Альфи й Омеги, як сказано: “Який має очі, мов полум’я вогню” (Об’явл. 2:18).

Як пастори ми повинні просто бути по-справжньому вірними Господу, тому що лише сам Бог дає зростання своїй нареченій. Так, нам необхідно наполегливо і мудро працювати. Але нам також необхідно довірити Богові наше служіння церкві в міру того, як ми віддаємо перше місце нашим сім’ям. Глава церкви – Христос, а не ми з вами. Повірте, в цьому і є благо.

Ми, звісно ж, помилятимемося у спробах втілити цю істину в життя, але Господь, відповідаючи на наші молитви, буде виливати свою благодать. Просіть Його про те, щоб довірити Йому свою помісну церкву.

Давайте не будемо схожими на людину з книги Пісні Пісень: “Брати мої на мене розсердились, – вони мені наказали сторожувати у їхньому винограднику, а тому свого власного виноградника я не вберегла” (Пісн. 1:6).

Наші сім’ї – найближчі люди для нас. Тому наша найбільша відповідальність – наставляти їх і очищати лазнею водною через Слово.

Пастори, давайте довіримося Богу і будемо доглядати за своїми виноградниками.

Оригінал © 9MarksJournall.