10 помилок, яких слід уникати, говорячи про освячення та євангелію

Безліч книг і повідомлень у блогах про закон і євангелію, про благодать і зусилля, про добру звістку про одне і погану звістку про інше ясно показують, що християни продовжують боротися з вченням про прогресивне освячення. Чи можуть християни робити щось справді добре? Чи можемо ми догодити Богові? Чи варто намагатися це робити? Чи є в християнському житті місце зусиллям? Чи може Бог розчаруватися в християнині? Чи висуває євангеліє якісь вимоги? Це хороші запитання. Відповідні відповіді на них вимагають точності та багатьох нюансів.

На щастя, нам не потрібно винаходити велосипед. Реформатські сповідання віри та катехізиси XVI-XVII століть дають відповіді на всі подібні питання. Ті з нас, хто поділяє “Три форми єдності” (віросповідницькі документи, що складаються з Гейдельберзького катехізису, Бельгійського сповідання віри і Канонів Дортського синоду. – Авт.) або Вестмінстерські стандарти, пов’язані обов’язком стверджувати, викладати і захищати істини, яких навчають ці віросповідні документи. Ті, хто не належить до цієї віросповідної традиції, можуть, проте, почерпнути мудрість із того, що говорили на цю тему християни минулих століть. Головне ж у тому, що зазначені стандарти усвідомлено засновані на певних місцях Писання. Ми можемо багато чого навчитися з того, що викладають нам документи, засновані на Біблії.

Іноді істину видно ясніше, якщо йти до неї від протилежного. Тому замість того щоб стверджувати, у що слід вірити щодо освячення, я б хотів пояснити, у що нам не слід вірити і що не слід говорити. Кожен із цих пунктів узятий безпосередньо з одного або кількох реформатських сповідань віри або катехізисів. Оскільки я краще знайомий із віросповідними документами “Три форми єдності”, я дотримуватимуся саме їх, однак те саме богослов’я можна легко знайти у Вестмінстерських стандартах (див. Вестмінстерське сповідання віри, гл. 13, 16, 18, 19; Вестмінстерське повне сповідання віри, ст. ст. 75-81, 97, 149-153; Коротке сповідання віри, в. 35, 39, 82-87).

Помилка 1. Наші добрі справи невеликою мірою виправдовують нас перед Богом

Це заперечує Євангеліє. Добро, яке ми робимо, марне для нашого виправдання, оскільки “навіть найкращі наші справи в цьому житті зовсім не досконалі й осквернені гріхом” (Гейдельберзький катехізис, ст. 62). Ми “не можемо зробити будь-якої справи, за винятком того, що забруднене нашою плоттю, а також – заслуговує на покарання” (Бельгійське сповідання віри, арт. 24).

Помилка 2. Ми повинні бути хорошими християнами, щоб Бог продовжував нас любити

Навпаки, блага звістка про виправдання тільки за вірою означає, що ми можемо зараз робити будь-що “заради любові до Бога”, а не “лише із самолюбства або страху перед осудом” (Бельгійське сповідання віри, арт. 24). Серед щоденних гріхів і слабкостей християнин, який бореться, повинен “шукати притулку у Христі розп’ятому” (Канони Дортського синоду, 5.2). Істина в тому, що “не за їхніми власними заслугами чи зусиллями, але за дарованою Божою милістю вони не втрачають повністю віри та благодаті, не залишаються остаточно занепалими або загубленими” (Канони Дортського синоду, 5.8).

Помилка 3. Якщо освячення – це робота Божественної благодаті в наших життях, отже, ми не повинні докладати до нього зусиль

Ми повністю “зобов’язані Богові за ті добрі справи, які ми робимо” (Бельгійське сповідання віри, арт. 24). Саме Він виробляє в нас бажання і дію за Своїм благоволінням. Водночас “віра, що діє любов’ю” веде “людину до здійснення тих справ, які Бог заповів у Своєму Слові” (Бельгійське сповідання віри, арт. 24). Наша здатність чинити добрі справи “жодною мірою” не полягає в нас самих, але ми все ще “повинні з ретельністю зігрівати дар Божий, що перебуває в [нас]” (Вестмінстерське сповідання віри, 16.3).

Помилка 4. Попереджати людей про суд – законництво, і йому не місце в проповіді Євангелія

Насправді “проповіддю Святого Євангелія” має відкриватися і закриватися Царство Небесне. Царство Небесне відкривається, коли перед віруючими проголошується, що Бог зробив для нас у Христі. Царство Небесне зачиняється, коли проголошується “перед усіма невіруючими і перед усіма лицемірами, що гнів Господній і вічне прокляття лежатимуть на них, доки вони не навернуться. За цим свідченням Євангелія Господь судитиме як у цьому житті, так і в житті прийдешньому” (Гейдельберзький катехізис, в. 84).

Помилка 5. Є тільки одна причина для християн прагнути до освячення, і вона полягає в нашому виправданні

Гейдельберзький катехізис наводить кілька причин – навіть мотивацій – для здійснення добрих справ. Ми чинимо добрі справи, “тому що Христос не тільки відкупив і визволив нас Своєю Кров’ю, а й відродив Своїм Духом Святим за образом і подобою Своєю, щоб усім життям ми висловлювали подяку Господу за Його добродіяння та вихваляли Його. І також щоб кожен з нас зміцнювався у вірі плодами її і нашим богоугодним життям наші ближні теж здобувалися б для Христа” (Гейдельберзький катехізис, в. 86).

Помилка 6. Оскільки ми не можемо досконало дотримуватися Божих заповідей, ми не повинні вимагати цього ні від себе, ні від інших

Хоча й вірно те, що “навіть найкращі з людей у цьому житті стоять лише на самому початку послуху Господу”, це не вся правда. “Однак, починаючи жити з серйозними намірами, вони слідують усім, а не деяким заповідям Божим” (Гейдельберзький катехізис, в. 114). Адже ми належимо Христу, і наші добрі справи “освячені Його благодаттю” (Бельгійське сповідання віри, арт. 24). Богові “приємно приймати і винагороджувати те, що робиться щиро, хоч і супроводжується чималою слабкістю і недосконалістю” (Вестмінстерське сповідання віри, 16.6).

Помилка 7. Слід проповідувати Десять заповідей, щоб нагадувати нам про наші гріхи, але не з метою спонукати віруючих їх дотримуватися

Гейдельберзький катехізис визнає, що “ніхто в цьому житті не може дотриматись” Десяти заповідей досконало, але, все ж таки, наполягає, що Бог хоче, щоб вони проповідувалися суворо. На це є дві причини: “По-перше, Бог бажає, щоб упродовж усього життя ми дедалі більше й більше пізнавали наше гріховне єство, а відтак дедалі щиріше прагнули прощення гріхів і виправдання у Христі. По-друге, щоб ми постійно прагнули оновлюватися за образом Божим і молилися Господу про милість Духа Святого доти, доки після цього життя не досягнемо мети – досконалості” (Гейдельберзький катехізис, ст. 115).

Помилка 8. Ми як християни повністю виправдані і не повинні боятися викликати невдоволення у Бога або образити Його

Обіцянка Божественної стійкості віруючих не означає, що справжні вірні ніколи не вчинять серйозного гріха (Канони Дортського синоду, 5.4). Навіть віруючі можуть здійснювати “надмірні гріхи”, які “вкрай ображають Бога”. Здійснюючи такий кричущий гріх, ми “іноді [втрачаємо] на певний час усвідомлення благодаті”, доки не покаємося, і батьківське обличчя Бога знову осяє нас (5.5). Хоча Бог за нас у Христі в юридичному і вищому сенсі, це не означає, що Він ніколи не висловлює несхвалення через наш непослух. Однак це означає, що Бог буде завжди дієво оновлювати нас до покаяння і дозволить знову пережити благодать Божу, після примирення з Ним (5.7).

Помилка 9. Єдина належна підстава для впевненості – в обіцянках Бога, які знаходяться в Євангелії

Впевненість слід шукати не в особистому одкровенні, а в трьох джерелах: у вірі в обіцянки Божі, у свідоцтві Святого Духа про те, що ми – діти Божі, і в серйозному та святому додержанні чистої совісті та добрих справ (Канони Дортського синоду, 5.10). Впевненість не заперечує прагнення до святості, але тісно пов’язана з ним. Ми йдемо Божими шляхами, щоб “йдучи ними, могли підтримувати впевненість у своїй невідступності” (5.13). Особиста святість не просто слугує підставою для впевненості; бажання впевненості саме по собі мотивує до святості.

Помилка 10. Попередження і настанови – жахи закону, їх не слід використовувати для мотивації до святості

Цей погляд не поділяють Канони Дортського синоду: “І як було завгодно Богові почати цю роботу благодаті в нас звіщенням Євангелія, так Він вберігає, продовжує та завершує Свою роботу через слухання й читання Євангелія, роздуми над ним і над його повчаннями, застереженнями та обітницями, а також через звершення Таїнств” (5.14). Зверніть увагу на два пункти. Він дає нам обіцянки, але й попереджає. Він здійснює Свою роботу, коли ми чуємо Євангеліє і здійснюємо таїнства. Бог не зв’язав Себе одним методом. Безумовно, це допомагає зрозуміти попередження в Посланні до Євреїв та інших місцях Нового Заповіту. Попередження і настанови не руйнують стійкості; вони допомагають зробити її досконалою. По-друге, зверніть увагу на те, в якому широкому розумінні Дортський синод розуміє Євангеліє (у цьому контексті). Якщо ми як християни зосереджені на Євангелії, ми розмірковуємо над “настановами, попередженнями та обітницями” Євангелія. У вузькому сенсі ми можемо сказати, що Євангеліє – це блага звістка про те, як ми можемо знайти спасіння. Однак у ширшому розумінні Євангеліє охоплює всю історію порятунку, що включає не тільки євангельські обітниці, а й попередження та настанови, які є невід’ємною частиною Євангелія.

Очевидно, різні проповіді, уривки Писання та проблеми закликають приділити увагу різним істинам. Людина не винна в цих помилках, якщо вона просто не говорить усього, що можна сказати. Та все ж під час вірної проповіді та навчання всі позитивні істини здорового і глибокого вчення про освячення повинні проголошуватися привселюдно. Подібним чином, хоча ми можемо відчувати заклик сповіщати певні істини про Євангеліє або освячення – що інколи деякі тексти закликають нас робити, – це жодним чином не виправдовує десять помилок, перелічених вище. Ніколи не буде мудрим святкувати істину, роблячи помилкові твердження.

Оригінал © Євангельська коаліція, переклад © In Lumine Media.